Пропозиції музею історії м. Болехова ім. Р. Скворія щодо перейменування вулиць в м. Болехові

Користуючись інформацією з фондів музею історії м.Болехова ім.Р. Скворія, подаємо пропозиції щодо перейменування вулиць у 

м. Болехів:

Небесна Сотня – учасники Революції Гідності, «воїни світла», які віддали своє життя заради того, аби Україна встала з колін. Щоб українці почали змінювати свою державу, а наші діти та онуки дістали змогу жити у вільній країні – справжній європейській державі. 

Опанас Заливаха – український живописець, відомий шістдесятник, член Клубу творчої молоді (1960-1964), політв’язень брежнєвських таборів (26.11.1925, с. Гусинка, Куп’янський р-н, Харківська обл. – 24.04.2007, Івано-Франківськ). Рятуючись від Голодомору, родина переїхала на Далекий Схід. Навчався в Іркутському художньому училищі, потім у Самарканді. В 1946 р. вступив у Ленінградську академію мистецтв, з другого курсу якої був відрахований за «негідну високого звання радянського студента поведінку». Відновити  навчання і закінчити вуз вдалося лише після смерті Сталіна. Після років поневірянь повернувся в Україну. Оселився в Івано-Франківську (1962). У 1965 році був заарештований і засуджений до 5 років таборів суворого режиму за звинуваченням «антирадянській пропаганді й агітації». Одружився з Дариною, племінницею С. Бандери. У 1970 р. повернувся до Івано-Франківська. 

         Один з еліти шістдесятництва. Лауреат премії ім. В. Стуса (1989) та державної премії ім. Т. Шевченка (1995), Заслужений художник України (1999). У співавторстві з Аллою Горською, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук, Галиною Зубченко створили вітраж «Тарас Шевченко. Мати» для Київського університету (1963-1964). Цей твір знищили, як і декоративне мозаїчне панно митця в дитячому кафе «Чарівне горнятко» (перейменоване на «Сніжинку») у Болехові. Під впливом членів групи Українського Національного Фронту З. Красівського і М. Дяка став істинним націоналістом духу. Написав спогади про о. Я. Лесіва і З. Красівського. В Музеї історії міста Болехова ім. Р. Скворія зберігається подарований художником твір «Поховання Зеня Красівського» (1991). 

Бойківська.  Бойківщина – одна з найбільших територіально і найчисельніших за населенням етнографічних груп, що проживають у межиріччі Сяну і Лімниці, між передгір’ями Карпат південніше Дністра і на півдні – у верхів’ях Ужа і Тересви. Болехів розташований в підніжжі найнижчого пасма Карпат обабіч ріки Сукелі, притоки Свічі і Дністра.

Катерина Мандрик-Куйбіда (26.05.1927, с. Сукіль, Долинський р-н, Івано-Франківська обл. – 14.03.2004, Львів) – довголітній політв’язень, ветеран національно-визвольних змагань, поетеса.

         За участь у визвольних змаганнях у 1950 році була заарештована органами НКВС і засуджена на 10 років позбавлення волі. Під час слідства у болехівській катівні, а потім в Станіславській тюрмі мужньо переносила жорстокі тюремні допити, не видавши жодного прізвища чи відомих їй псевдо своїх друзів і знайомих із Сукеля та сусідніх сіл.Покарання відбувала в Абезі та Інті, Комі АРСР.       

         У Катерини Мандрик були здібності до написання поезії. Писала від болю серця, щоби вгамувати страждання. Ті вірші з табірного життя, ті слова надії і крик душі, написані здебільшого у 50-ті роки. Вони  дивом не згубилися у круговерті життя й увійшли до збірки «Антологія краю». В 2001 р. вийшов друком збірник пісень «Ой летіли журавлі», записаних з голосу Катерини Куйбіди. З нагоди її 80-річчя побачила світ збірка поезій та спогадів «Благослови вогнем» про пережиті роки. Через три роки вийшло друге доповнене видання. В день 63-ї річниці створення УПА в Болехові  урочисто й велелюдно відкрили пам’ятник Катерині Мандрик-Куйбіді. Вона постала у бронзі  зовсім юною, якою запам’яталася з часів підпілля. В 2009 році згідно розпорядження Кабінету Міністрів України ім’я Катерини Мандрик-Куйбіди присвоєно Козаківській ЗОШ І-ІІІ ст. 

         Відродження української незалежності стало для Катерини Куйбіди справедливою нагородою і вимріяним святом. Вона активно працювала в «Меморіалі», Союзі українок, Братстві ОУН-УПА. Праця для українського народу була для неї сенсом і способом життя. В Музеї історії міста Болехова імені Романа Скворія зберігається вишиваний тризуб – герб України, подарований нею для Союзу українок Болехова. 

Герої України.  Борці за волю і незалежність України, які загинули в обороні рідної землі від російських окупантів (учасники АТО, ООС, російсько-української війни (2014 - 2022 рр.)) 

Іван Іванець (09.01.1893, с. Новосілки-Гостинні, нині Самбірський р-н, Львівська обл. – 10.03.1946, Солікамськ, Пермська обл., Росія) – український художник, графік, редактор, видавець, фотограф, січовий стрілець, громадський діяч. Син священика у Болехові Йосифа Іванця і Михайлини Рошкевич. Свояк Н. Кобринської. Закінчив Львівську гімназію (1912), навчався на правничому факультеті Львівського університету. Паралельно студіював живопис в майстерні Станіслава Батовського-Качора та у Вільній академії мистецтв (1912-1914).  Після Першої світової війни проживав у Празі, де в Карловому університеті здобув юридичну освіту, став доктором права. Одночасно навчався  в студії пластичного мистецтва в І. Кулеця.

         Під час національно-визвольних змагань був у рядах УСС – стрільцем у сотні Василя Дідушка, а згодом старшого десятника і коменданта чоти. І. Іванець був одним із організаторів пресово-мистецької справи (Пресової кватири) в Легіоні УСС. Серед Січових стрільців, що першими ввійшли з боями в Болехів навесні 1915 року, був І. Іванець. В домі письменниці Н. Кобринської він виконав проект прапора УСС, який пізніше був виготовлений у Львові й урочисто посвячений Андреєм Шептицьким. Завдяки І. Іванцю та Л. Лепкому Легіон УСС дістав свій стрілецький однострій – шапку-мазепинку та військову блюзу нового крою. Іванець був маляром «Ордену Залізної Остроги» в УСС. Він, як член комісії корпусної команди, перевіряв упорядкування могил січових стрільців на полях від Болехова до ріки Стрипи. 

         У 1921 р. був членом Стрілецької ради.  Від 1927 року жив у Львові. Працював редактором  журналів «Українська ілюстрація» і «Червона Калина», «Календаря-альманаха «Червоної Калини». Займався ілюстрацією стрілецьких видань. Приятель Пласту. Автор численних спогадів про УСС та статей на мистецькі теми. В часі німецької окупації очолював Спілку праці українських образотворчих мистців у Львові. Співпрацював із військово-історичним відділом Військової управи  Дивізії «Галичина». 

         У 1944 р. виїхав до Відня, а наступного року – до Кракова, де його заарештував СМЕРШ і вивіз до Солікамська, де він помер. 

         Велика частина фотографічного доробку І. Іванця з часів Визвольних змагань (2 тис. світлин історичних пам’яток і мистецьких творів та 900 світлин, що ілюстрували життя  УСС) втрачена в бою під Махнівкою 1920 р. А в 1952 році знищено 17 із 18 олійних полотен художника, що належали до збірки Національного музею у Львові.

Степан Чекалюк (14.07.1922, м. Білий Камінь, Золочівський р-н, Львівська обл. – 26.07.2003, Болехів, Івано-Франківська обл.) – інженер, борець за волю України, громадський діяч, учасник і дослідник визвольних змагань, публіцист. Народився в багатодітній родині греко-католицького священика. Навчався в Калуській гімназії та Долинській приватній гімназії. Під час німецької окупації вчителював у селах Калущини. Член ОУН з 1941 року. В 1942 р. вступив у Львівську Богословську Академію, навчання в якій покинув у зв’язку з наближенням фронту. Наказом крайового провідника Карпатського краю «Роберта» був призначений інструктором пропагандистів Станіславського обласного осередку пропаганди. Арештований 1944 р. і засуджений на 15 років каторжних робіт і 5 років позбавлення прав. Покарання відбував на лісоповалі в Красноярському краї, в мідних копальнях Джезказгану, на вугільних шахтах Воркути. Звільнений в 1956 р. Повернувшись до Болехова, закінчив Дрогобицький нафтовий технікум та Львівський політехнічний інститут. Працював інженером в НГВУ «Долинанафтогаз».

         На початку 90-х років активно включився в громадсько-політичну роботу, очоливши в 1991 р. Болехівське Братство ОУН-УПА. Зібрав і впорядкував інформацію про учасників визвольної боротьби 1930-50 рр. ХХ ст. на Болехівщині. Підготував і видав книгу слави і скорботи «Болехівський мартиролог» (2002). На правах рукопису вийшло друком видання про церкву св. Параскеви в Болехові (2002). Його думки з позиції українського націоналізму викладені в збірнику статей «Коріння наших історичних невдач» (2003). Активно виступав у пресі зі статтями на актуальні теми політичного і громадського життя. Нагороджений Хрестом і Почесною грамотою УГВР, ювілейною медаллю до 90-річчя від дня народження С. Бандери, медаллю УПА.