Поляницький старостинський округ

Адреса для листування: 77, Україна, Івано-Франківська обл., Калуський район, Болехівська міська рада, с. Поляниця, вул. Франка, 89

Телефон: (03437)36321

Перша письмова згадка про село належить до 1578 року. Вірогідніше за все, перші поселенці появилися тут в часи правління князя Данила Галицького, першій половині ХІІ ст. Це мусіли бути лісоруби, мисливці. Навколишня місцевість багата лісами, дичиною а поруч, в Болехові, почало розвиватись ремісництво: солевиварювання, деревообробка, вичинка шкір. Ліс можна було доставляти як кіньми так і сплавом по річці. А ще тут, на границі князівства, подібно до природної, скельної фортеці Тустань, могла стояти залога. Сюди, через Болехів, Тисів на Труханів, древньо відоме Синевидське проходить сама пряма і зручна, оминаюча часто повноводні річки дорога з Галича на великий шлях, до Карпатського перевалу. Якраз тут знаходиться укріплений скельний масив, відомий загалу як «Скелі Довбуша». А що це скельна фортеця, облаштована для тривалої оборони сумніватись не приходиться. 

Село, як і навколишні, вірогідно мало час свого занепаду і нового розвитку. Причиною могли послужити ті-ж завойовники а також якийсь мор – холера, викосивши практично все населення. До даного часу збереглись сліди кладовища, який так і називають – холерний. Це як наслідок що не все збереглось в народній пам’яті, не передалось через покоління. Наприклад, про вказаний скельний массив, роль його укріплень так і нікому не відомі, підземелля, яке починається біля русла річки і веде кудись в глиб гори… Подібне має місце і в сусідньому Сукілі. Яка доля церкви-лаври, крупиці інформації про яку збереглось, що це за підземельні ходи під горою Лаврівка, випадково відкриті внаслідок зсуву грунту – залишається тільки здогадуватись. Знаходили тут і римські монети, срібну чашу з якимось малюнком, древню шаблю.

Недалеко від Поляниці в урочищі «Зарінки" були кузні та печі для виплавлення заліза. До цього часу збереглися рови довжиною 125-150 метрів, якими подавалась вода та залишки перепаленої руди. В урочищі «Озерів» шляхом спалювання деревини добували харчову соду-поташ. З цього часу за даною місцевістю залишилась назва «Поташня». 

У господарських цілях активно використовувались можливості річки. Найчастіше мольовим способом сплавляли дрова. Так, у 90-х pp. XIX ст. по річці Сукіль транспортували до міста Болехова близько 15 тисяч м3 букових дров і 3—5 тисяч м3 смерекового лісу щорічно. За підрахунками польського інженера С. Кохановського, протягом 1882—1909 pp. цією водною артерією бойки доставили майже 620 тисяч м3 деревини.

У 1908 р. в селі було створено Поляницьке надлісництво, в яке входили ліси від села Тисова до Брязи (нині село Козаківка).1912 року через село прокладено вузькоколійку від Болехова до урочища „Герява" та сіл Лужки - Слобода Болехівська довжиною 32 км. 1956 року колію розібрали, а деревину з гір почали звозити автолісовозами.

Площа території сільської ради 4531га, площа населеного пункту 659 га. У центрі села 1850 року була побудована дерев'яна церква святого Димитрія. З 1913 по 1917 роки сільською управою керував війт Яцинин Михайло Прокопович ( старий війт ).3 1918 по 1920 р. війтував Дубів Федір (Ганчуків). За даними перепису 1935 р. в селі проживало 895 українців, 53 поляки, 4 жиди.

Перед початком Першої світової війни з Австрії до села прибули два брати-підприємці Райси. Молодший Людвіг заклав у селі тартак (лісопилку), на якому працювало 12-17 осіб. Був побудований водяний млин, робота якого забезпечувала виробництво електроенергією. Вже пізніше, після замулення ставка перед млином внаслідок повені на річці Сукіль, була запущена парова котельня, яка приводила в рух електричний генератор. Частину струму почали подавати для сільських потреб. Повністю село було електрифіковано на початку 60-тих років, коли проклали лінію електропередач з міста Болехова.

 З початком Першої світової війни до австрійської армії покликано 32 осіб з Поляниці. Половина з них вижила, окремі вояки після повернення поповнили ряди УГА.

1938 року в урочищі „Залучшиха" підприємці з Борислава заклали шахту для видобутку гірського воску - озокериту. На шахті працювало до 30 осіб. Віск був доброї якості. Перед початком Другої світової війни уряд Польщі з невідомих причин наказав закрити шахту. В міжвоєнний період в селі працювали українські товариства Просвіта, Сільський господар, Рідна школа та Пласт. Були відкриті початкові класи, навчання проводилось на польській мові. За пайові внески громада села відкрила два кооперативні магазини, куплено механічну молотарку та віялку. Головою кооперативу був Шмега Федір.

Вранці 22 червня 1941 р в небі над селом появилися фашистські літаки. Через деякий час в село прибули передові частини німецького війська. Почалися арешти активістів ОУН. Молодих дівчат та юнаків почали вивозили на роботу до Німеччини. З кінця 1943 року молодь села почала поповнювати загони УПА.

 В липні - серпні 1944 року партизани напали на фашистів, що відступали в гори до так званої "Лінії Арпада" - потужного укріплення, що проходило головним карпатським хребтом. Було здобуто багато амуніції та продовольства . Під натиском радянської армії фронт перемістився вище в Карпати. З 12 серпня 1944 року в селі розпочалось відновлення більшовицької влади. Новий окупант розпочав з контингенту - продуктового податку, що складав: 150 кг зерна з двору, 250 літрів молока від корови, 60 кг. м'яса, 150 яєць. З кожного робітника, який працював, стягували майже половину зарплати на "добровільну" державну позику. Почалися пошуки всіх хто в якійсь мірі був чи підтримував зв’язки з націоналістичним підпіллям. Цілі родини, навіть з маленькими дітьми було репресовано. Багато з них залишилось на вічний спочинок в землі Караганди, Воркути, Магадану…

Тісно переплетена з селом доля села Буківець, яке адміністративно відноситься до села Поляниці.

В кінці XVIII - на початку XIX ст. хутір було засновано німецькими колоністами на, так званих, камеральних (державних) землях й названо Ямерсталь. Населений пункт знаходиться в мальовничій долині між селами Поляниця та Козаківка. Недалеко від села протікає річка Сукіль. Перші поселенці займалися лісорозробками, вели особисте сільське господарство, було побудовано тартак - лісопилку. Для потреб поселення в 20-х роках XX ст. відкрито початкову школу, костел. Навчання, як і богослужіння проводилось на німецькій мові.

Серед німців тут проживала єдина українська родина - Дубіва Миколи Дмитровича.

 В 1939-1940 рр. згідно з договором Молотова - Рібентропа німці залишили село. Вільні хати, залишені німцями, були заселені багатодітними родинами із Поляниці. В 1954-1956 рр. були демонтовані костел і тартак. На місці тартака пізніше було утворено допоміжне господарство Болехівського лісокомбінату. Церква і клуб знаходилися в сусідній Поляниці. В 2000 році силами громадськості було відкрито церкву св. Петра і Павла. На даний час в 44 дворах проживає 170 осіб.

1955 року за рішенням бюро райкому компартії всі родючі землі навколо села Поляниця забрали в селян і передали новоутвореному в сусідньому селі Тисів колгоспу "Дружба", який так і не прижився через нерентабельність в гірських умовах. Ліси та пасовища передано Болехівському лісокомбінату та лісництву. Селяни опиралися владі, проте всіх, хто хоч якось висловлював невдоволення, судили. Другою була акція запису в колгосп, що також викликала репресії з боку влади до господарів, які за короткий час втратили все. А наостанку й волю. Так почалося колгоспне кріпацтво. Тому невипадково збройний опір тривав до 1955 року, незважаючи на терор, провокації, масові вивезення та арешти. В боротьбі за незалежність загинуло 49 осіб, засуджено 30, репресовано (вивезено) 61 особа, загинули на фронтах 13, троє пропали безвісті.

У селі кілька продуктових магазинів приватних підприємців, за межами села по шляху до «Скель Довбуша» чотири кафе-павільйони, один туристично-відпочинковий комплекс, форелеве господарство. З працевлаштуванням дорослого населення маються відповідні труднощі. Незначна кількість працює на приватному місцевому лісозаводі, частина в лісництві. Більшість займається особистим селянським господарством, вести яке надто складно враховуючи низьку родючість грунтів. Тому масово практикується виїзди на сезонні роботи, пошуки кращого заробітку за рубежем.

В селі діє греко-католицького обряду церква Великомученика Димитрія. В році два дні храмових св’ят: на Димитрія -8 листопада та Стрітення Господнє -15 лютого. Вшановуються та підтримується проведення в давніх традиціях Великодніх та Різдв’яних св’ят (коляда, вертеп, вартування-очікування при вогнищі біля церкви Воскресіння Христового), так і ще древніших, мабуть язичеських Івана-Купала, запалювання та спускання з гори Чорногори коліс в ніч на Юрія Непереможного -6 травня.

З метою збереження оригінального в геоботанічному відношенні гірського масиву, цінних природних та історико-культурних комплексів та об’єктів, створення умов для ефективного туризму та відпочинку, в 1996 році був створений Поляницький регіональний ландшафтний парк. До його складу увійшли як скельний резерват «Скелі Довбуша», гірське озеро так і частина лісів та гірських лук лісництва. Село має надзвичайно високий потенціал для розвитку туризму.

Культурне й політичне відродження села починається з 1989 року, коли в селі створюється осередок Товариства української мови, відтак Руху. Хоровий колектив та аматорський театр, яким керували відповідно Зеновій Дубів та Дубів Федір, під час виборчої кампанії 1990 року дали концерти в 65 селах області, виїжджали з агітвиступами в східні області України. Всі свідомі українці долучились до процесу утвердження незалежності держави мирним шляхом. 

Точна дата заснування села невідома. Приблизно, це може бути кінець XV — початок XVI ст., коли на Прикарпаття нападали татарські загони. Доказом цього є скельно-захисні комплекси поблизу с. Бубнища і с. Урича. Отже, історія села нерозривно пов'язана з їх історією.

Неподалік Скель Довбуша вирувало багато історичних подій, які знайшли своє відображення в численних легендах і книгах. У 1241 році татаромонгольська орда при переході на Закарпаття була розгромлена великим загоном бойків, які проживали в цій місцевості. Ця знаменна подія зацікавила Івана Франка і пізніше лягла в основу його історичної повісті «Захар Беркут».

Немаловажну роль в осягненні таємниці Бубнища могли б мати речові матеріали, які знаходили під час досить пильних обстежень. На жаль, всі вони нечисленні, випадкові, частково забуті або загублені і нині маємо про них крихти інформації. Біля печер у Бубнищі не раз траплялася бита цегла з канелюрами, кахлі і уламки посуду XVIII століття, зернини намиста, знайшли навіть тесак для довбання скель, якусь табличку з нерозбірливим чи незрозумілим написом тощо. Зрідка тут і в околицях натрапляли на давні римські та польські монети.

Давні письмові джерела мовчать. У середині XVII століття, під час рухів Хмельниччини в регіоні про бубниський замок нема ніякої згадки, очевидно, він не відігравав у повстанні ніякої ролі, хоча сусідній болехівський замок прославився масовим збіговиськом роз'ятреної польської шляхти.

Бубниський замок згадується вперше в Йосифинських метриках 1787 року, де члени комісії по визначенню меж сільських земельних володінь на основі опитування місцевого населення констатують, що тут тепер вже ніхто нічого не знає. Далі записано: «Колись тут були якісь оселі, досить значні сліди яких існують донині». Через кілька рядків у цьому документі зустрінемо багатозначні мікротопоніми: «… на Замчищі Бубниськім висипали кіпці. Далі пішли через ліс просікою 345 сажнів, висипали на пасовиську, званому Волощина, залишивши ліворуч Великий Камінь, висипали на тій же Волощині кіпець…». Наш відомий історіограф і джерелознавець А. Петрушевич у зведеному Галицько-Руському літописі за 1772–1813 роки, випущеному з друку 1887 р., висловлює думку, що "укріплення в Уричі й Бубнищі були побудовані при володарюванні галицько-волинських князів і зазнали знищення у другій половині XIV століття під час польсько-угорських загарбницьких воєн". Петрушевич твердить, що ліс у районі Скель називався Городищем. Можливо, він мав на увазі район Закаменя між Болеховом і Тисовом, на горбі між двома потічками, напроти колишнього лісництва. Ось уривок із цього літопису: «В с. Бубнищі знаходяться найбільші скелі з видовбаними в них печерами; з древнім укріпленням, де угорські губернатори, подібно до того, як в Уричі, закріпившись з військами, опирались захопленню Галицької Русі поляками наприкінці XIV століття». Маємо деякі згадки і про бої з литовцями у 1369 році.

Друга половина XIX століття виявилась дуже щедрою на пошуки розгадок. 1860 року відомий письменник Ю. І. Крашевський використав образ Бубнища в описі поганської святині на острові Ледниці в історичній повісті «Прадавня легенда». Бубнище досліджував тоді археолог А. Кіркор. Ці люди дотримувались найбільш архаїчного походження печер і готові були віднести їх до часів діяння кельтських друїдів чи білохорватських язичників у глибокі доісторичні часи. Своє бачення у 80-х роках висловили антрополог І. Коперницький і археолог Г. Оссовський. Дехто з них (Вагилевич, Головацький, Бельовський, Кіркор) погоджувався на три періоди в історії печер Бубнища: язичницькі святині, оборона від татар і пристанище опришків. Особливу увагу варто приділити думкам І. Франка, який, починаючи з першої половини 70-х років до середини 80-х, перебував тут досить часто. Він висунув версію про печерний монастир за князівських часів, залишив навіть декілька віршів. 

Аналогічну думку під час досліджень у 1903 році висунув краківський археолог В. Деметрикевич, вважаючи Бубнище скельним монастирем, схожим на монастирі в середній течії Дніпра і в Криму, а окопи на схилах Соколової гори— за історичні сховища. Рівночасно він не відкидав і господарського призначення приміщень. М. Грушевський, оглянувши Скелі в 1900 році, написав широку замітку, у якій заперечив версію про доісторичний характер пам'ятки і відніс її до пізнішого часу. Поблизу замчища побачив «мочар і сліди гаті ставка». Проте він не відкидав різних стадій використання Скель.

Чимало уявлень про Бубнище маємо з переказів і легенд. В одному з них розповідається про те, що під час відомої татаро-монгольської навали під проводом хана Батия Бубнище використовувалось ворогами як тимчасове сховище для майна, награбованого в околицях, яке згодом переправляли в Золоту Орду. Тут, нібито, стояла татарська залога і силою примушувала невільників кувати печери і «криницю» для ув'язнення непокірних.

В іншому місці натрапляємо на переказ, у якому твердиться, що біля самих скель найстарший із слав'яноруських богів, всевладний Перун, дозволяв поганському жерцю приносити собі в жертву п'ять топок солі і сорок овець, яких принесли в жертву князі Андрійович і Ратілла.

Дехто з жителів села Бубнища згадує про можновладного шляхтича з Войнилова, який, не маючи серця, так гнобив людей, що по своїй забаганці примушував їх довбати оці скелі.

А, може, є хоч крихітка правди в легенді про двох вождів, які були собі братами, але не змогли закінчити фортеці, бо один із них загинув передчасною смертю… І так без кінця: легенда за легендою, особливо Довбушевої тематики. Людська фантазія і загадкова дійсність — завжди поруч.

З'ясувавши історико-архітектурний аспект пам'ятки, можна приступити до певних висновків. Опора на більш помірковані тенденції відносно деяких своїх попередників та народних переказів дає можливість ряду науковців (В. Баран, В. Савич, І. Гуньовський, К. Геренчук та деякі інші) ввійти в опозицію до найбільших прихильників архаїки і стверджувати, що Бубнище не дасть матеріалів доісторичних часів. І справді: ця група версій і нині залишається проблемою, потребує хоч якихось доказів. Відповідь на питання про скельний монастир у Бубнищі видається поспішною, бо досі не знайдено і, очевидно, вже не знайдеться ні однієї прикмети або сліду на самих скелях, як це є в сусідньому Розгірчі або навіть в Уричі, де невеличка капличка чи келія була складовою частиною замкового комплексу. Тут церковця могла стояти окремо, можливо, на посаді і не обов'язково для монахів.

Дещо про «богатирську заставу». Львівський етнограф М. Гуць, оглянувши Бубнище у 1962 році, спробував конкретизувати, що печери і укріплення були виготовлені за Данила Галицького, бо на одній із прямовисних скель є штучно доопрацьований силует лева, начебто на честь свого спадкоємця, сина Льва. Звичайно, що цього мало. Така ж версія А. Петрушевича й В. Гончарова має окрім цього додаткові, але теж недостатні мотивації, хоча в принципі і заперечити їх не можна, бо це таки був справжній середньовічний скельний замок, гірська оборонна фортеця і сторожова сигнальна застава або станиця на торговому шляху до перевалів. Щодо цього шляху, то маємо навіть деякі підтвердження: знахідки стародавніх монет і залишки мікротопоніміки — Лавру і Башту побіля села Брязи (нині Козаківка), лаврського типу печери в Сукелі, розповіді про Велетів. Далі він пролягав через давньовідомі Сколе, Синєвідське і Тустань аж до виходу на славнозвісну Княжу дорогу, або Руську путь, що вела у всебіч. Що ж до замку, то питання стоїть лише так: княжий чи шляхетський, військово-стратегічний чи побутово-оборонний із ухилом — господарський, мисливський, чи відпочинковий? І знову ж, не виключено, що було дві або й більше стадій того чи іншого призначення.

Співставляючи різні дані, виникає думка, що Бубнище таки пережило принаймні два-три періоди за час свого функціонування. Замок розраховувався на тривале користування, отже не був справою рук повстанських загонів або опришків, які могли бути тут випадково або тимчасово. Він будувався капітально, як видно, ще до використання вогнепальної зброї, у двох планах: побутовому (господарські споруди, предмети побуту) і оборонного (рів, насип, частокіл, перекидний міст, брама, бійниця, башта, криниця-резервуар), причому видно три пояси оборони — два внизу і один на скелях.

Князівські, боярські і шляхетські роди, що часто ворогували між собою або рятувались від нападів татар чи інших погромників, не могли упустити такої природної твердині. Скельна кріпость, виникнувши в сиву давнину, вдосконалювалась і переходила як власність від одного до іншого. В цих околицях відомо декілька землевласницьких поколінь Ходорівських, походженням із давніх шляхетсько-українських родів із Подунав'я (Паннонія і Волощина), а також Гербуртів, Гедзінських, Любомирських, Потоцьких та інших.

Найдавнішими поселенцями і розбудовниками Бубниського замку з постійним побутом у ньому могли бути так звані болохи, белехи або волохи, перепроваджені сюди цілими групами у середині XIII століття за короля Данила, що потім як ленники осідали й за польських королів. Ця широко відома в Карпатах і поза їх межами промислово-виробнича категорія людей без чітко вираженої етнічної приналежності займалася мисливством, випасанням овець і вичинкою шкір; утримувала військову залогу поленників, так званих полениць, станиця яких розміщалась внизу, на берегах річки Сукелі, де нині село Поляниця, облаштувала поруч із замком посад; вела активну торгівлю уверх і вниз по течії річки.

І справді: у рукописному архіві кропіткого дослідника Галичини А. Шнайдера (ЛЦДІА) є запис від якогось Регулінського, де говориться, що в Бубнищі має бути замок чи помешкання Потоцьких. Останні мали би появитися тут у XVI столітті і за них пам'ятка втратила попереднє призначення. Наприкінці свого існування Бубниський замок служив уже не так для господарювання і оборони, як для розваг та відпочинку тих же магнатів Потоцьких. Адже не виключено те, що серед чудових краєвидів можновладцю заманулось обладнати руками кріпаків лісову віллу на зразок мисливського замку із соколиним (згадаймо: Соколова Гора!) та собачим полювання на зразок того, що його вибудувала королева Бона (1518–1548) в с. Спас на Самбірщині. Але міжусобна війна між двома ворожими таборами Кміти і Тарнавського у бурхливий і свавільний період правління цієї королеви, активізації татарських набігів і розгульного життя шляхти, що намагалася приборкати і короля, дозволяє нам припустити катастрофу Бубнища. Все це добре узгоджується з місцевими легендами про двох братів і лютого поміщика. З кінцем війни між двома таборами у 1539 році покладено край існуванню Бубнища і Урича як фортець. Зате Розгірченський скельний монастир проіснував до кінця XVIII століття.

Бубнище вже не згадується за панування Гедзінських (1588–1711) і за народних рухів під час Хмельниччини, бо замок лежав у руїнах.

Дослідник краю Р.Скворій припускає, що перша третина XVI ст. була останнім періодом функціонування урицької і бубнищанської кріпостей. Руїни якихось прибудов до скель проіснували до 1843 року, а залишки рову, земляного валу, криниці й частини склепіння над нею збереглися донині.

Та якою б не була ця пам'ятка, вона є пам'яткою працьовитих рук наших предків, яка не раз послужила обороною. Крім цього, Бубнище — місце перебування січових стрільців, відділів Української повстанської армії, а також багатьох видатних людей.

1880 року в селі проживало 215 греко-католиків, 2 католики, 21 юдей. З розвитком села виникає потреба у побудові церкви і сільської школи. Церква св. Параскеви збудована в 1891 р., а школу відкрили у хаті Миколи Ткача.

У період Австро-Угорщини багато селян служили і воювали в імперській армії: М.Пінах(1879 р.н.), Ф.Кондрат(1879 р.н.), І.Кондрат(1878 р.н.), Ф.Барабаш (1884 р.н.), І.Івашків(1884 р.н.), Ф.Ткач(1873 р.н.), Ф.Корпак (1879 р.н.) та інші. Багато селян загинули на війні: М.Гаджун,П.Дубів,В.Івашків, Ф.Макара та ін.

За часів Австро-Угорщини духовним центром села була церква.1918 р. Австро-Угорська імперія розпалася і почалася боротьба за вільну Україну.

З початком першої світової війни близько трьох десятків бубнищан були мобілізовані на фронт, шестеро стали стрільцями Української Галицької Армії. Список селян Бубнища, які стали стрільцями УГА: В. М. Кондрат(1897 р.н.), О.Кондрат(1895 р.н.), В.Будзович(1902 р.н.), В.Кузів (1900 р.н.), І.Ярема(1900 р.н.), В. І. Кондрат(1897 р.н.). Всі вони повернулися живими, але без перемоги. Василь та Іван Кондрати зазнали від поляків жорстокої неволі.

Після першої світової війни настає коротка пора української державності — організовується Західноукраїнська Народна Республіка. Але під переважаючими силами польських окупантів ЗУНР впала, край окуповують поляки. Вони скрізь насаджують свої порядки і намагаються всякими способами полонізувати українців. В школі вивчали польську мову. Однак жителі Бубнища були великими націоналістами. Щоб утримати і зберегти національну свідомість, у селі працювала читальня «Просвіти», товариства «Відродження», «Сокіл», «Доріст». Всі вони знаходились у хаті Олекси Івашківа. Греко-католицька церква допомагала в духовному відродженні людей. У товаристві „Просвіти“ вивчали історію України, поширювали козацьку славу. Там співали національні пісні: „Ще не вмерла Україна“, „Червона калина“, „Гей же, до бою“, „На Дніпровім побережжі трава зеленіє“ та ін.

У селі була українська кооперативна крамниця й дві жидівські корчми. Українська кооперативна спілка знаходилася в хаті Ф.Барабаша. Українські товариства кинули клич: „Свій до свого по своє!“ чим змусили корчмарів виїхати з села. На 1935 рік в Бубнищі у 80 дворах проживало 388 греко-католиків, 4 юдеї. У 1939 році в селі проживало 440 мешканців (усі 440 — українці).

Від 1920 по 1939 із села Бубнища у польському війську служили тільки вибрані і сильні хлопці: Дмитро та Іван Токар, Д.Попович, М.Юрів, О.Будзович, М.Ткач, Д.Кондрат, І.Гаджун та ін. Деякі з них були в німецькому полоні. Ілько Юрів повернувся живим, але загинув повстанцем УПА, а Данило Кондрат та Іван Гаджун назавжди залишилися десь у Німеччині, покинувши в селі дружин та дітей. Такі втрати принесло польське панування. Російсько-комуністичні визволителі на фінський фронт у 1940 р. покликали трьох чоловік: Ф.Кондрата, М.Будзовича та М.Музичина. Перші два поклали голови там, на Фінських озерах. Це — жертви «перших руских»…

Потім прийшли німці і забрали на каторжні роботи таких мешканців села: О.Кондрата, О.Гнатіва, Ф.Кондрата, Цимбал Параню та Ганну, Г.Попович, Г.Кондрат, Я.Кондрат, Дмитра та Юстину Попович. П'ятеро з них залишились там назавжди. За панування німців у селі вбито одного чи двох людей.

В 1944 році вдруге повертається радянська влада. Знову облави, обшуки, арешти, виселення людей, які симпатизували або допомагали повстанцям. «Другі руські», повернувшись, принесли десятки жертв. З їх числа, насамперед, повстанці УПА: Д.Пінах, В.Юришин, С.Корпак, О.Юрів, М.Ткач, Й. „Хрущ“(псевдо),Д.Кондрат, М.Яцків, О.Івашків, І.Малендевич та ін. Є й інші жертви більшовизму, які були засуджені на довгі роки тюрм і каторги: Д.Прокіпчин, М.Кондрат, В.Юрків, О.Ткач, П.Музичин (помер в Норильську), І.Кондрат та ін.

Частину людей вивезено цілими сім'ями лише за те, що їх рідні були в повстанцях (сім'ї Дякових, Івашкових, Корпак). Ніхто з них не повернувся. У 1944 р. на фронт забрано таких жителів села: Д.Юришин, І.Музичин (загинув), Ф.Кондрат, М.Ярема, В.Гаджун, М.Будзович (загинув), В.Івашків (загинув), М.Кондрат (загинув). Хто з них залишився живим, були поранені. І вкінці слід згадати, що п'ятеро людей були зовсім невинно застрелені більшовиками: Параня Дрозд (1935–1945), хату її батьків спалили, а саму дівчинку жорстоко вбили; а також І.Гаджун, Д.Ткач, В.Кондрат, М.Кондрат.

Уже в 1946 ліквідовано греко-католицьку церкву. Більшовики руйнували хрести, не дозволяли ходити в церкву, яку теж пограбували і закрили. Люди були змушені взимку відправляти Служби Божі в хатах, а влітку по цвинтарях, зворах і лісах, переховуючись від варти, яка була виставлена довкруги.

Окремо слід сказати про священика з Ходорова Антона Бучацького. За свої релігійні переконання відбув 8 років заслання й після звільнення підпільно проводив у Бубнищі богослужіння з 1958 по 1987 рік.

В Бубнищі побували і вивчали край відомі галицькі будителі - Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. Побували тут також Іван Франко і Михайло Грушевський. В 1881 році Іван Франко написав вірші «Привіт» і «Бубнище». Бубнище добре знали і відвідували відомі історики В. Антонович, І. Шараневич, С.Томашівський, М. Кордуба, Т.Коструба, І.Крип'якевич та інші, але, на жаль, не маємо їхніх праць. Велику увагу Скелям Довбуша приділили науковці й археологи 20-30-х років Б. Януш, Т.Сулімірський, М. Смішко, Я. Пастернак, Ю.Пеленський; 50-60-х — К.Бернякевич, В.Гончаров, О.Ратич, П.Рапопорт, В.Баран; наші сучасники М.Рожко, Б.Томенчук, М.Бандрівський, але ні один з них не порадував нас фундаментальною працею про Скелі Довбуша в Бубнищі.

В Бубнищі живуть доброзичливі й трудолюбиві люди. В 1990 р. тут з ініціативи братів Зіновія, Мирона й Романа Кондратів створено фольклорний ансамбль «Гайдамаки». Здібні хлопці самостійно виготовили для себе козацький одяг і взуття, пістолі-самопали і шаблі, порохівниці і люльки, а також козацьку пушку, з якою на Запоріжжі брали участь у святкуванні 500-річчя запорозького козацтва і навіть салютували там з неї, чим привернули до себе велику увагу учасників свята. Брати Кондрати, учасники обласних свят ремесел і народного фольклору, оживили забуті і раніше заборонені карпатські народні пісні.

Село було засновано 1848 року німецькими колоністами на так званих камеральних (державних) землях й названо Яммерсталь. Населений пункт знаходиться в мальовничій долині між селами Поляниця та Козаківка. Недалеко від села протікає річка Сукіль. Перші поселенці займалися лісорозробками. На початку ХХ ст. було прокладено вузькоколійку і побудовано тартак. Для потреб села в 20-х роках ХХ ст. було збудовано початкову школу, костел. Хутір адміністративно відносився до Поляниці.

У 1939 році в селі проживало 120 мешканців (30 українців, 10 поляків, 80 німців).

11 березня 1939 року польська влада перейменувала село на Рівня (Równia). 

В 1939—1940 рр. згідно з договором Молотова — Рібентропа радянська влада виселила німців у Вартеґау. Вільні хати, залишені німцями, були заселені багатодітними родинами з Поляниці. Тому подальша доля цих двох сіл тісно переплетена.

Обидва села пережили німецьку окупацію, під час якої багато людей було вивезено в Німеччину на примусові роботи. В роки другої світової війни в Поляниці діяв осередок Організації Українських Націоналістів, який керував суспільно-політичним життям села. Очолювали цей осередок брати Стефаніви («Панькові»): Микола, Юрко і Петро родом з Поляниці. Зв'язкова УПА — Макара (Дубів) Софія Миколаївна та вояк УПА — Пінах Федір Миколайович (псевдо — «Тирса») за участь в опорі відбули покарання в мордовських та норильських концтаборах. Родом з цього села Дяків Ярослав Васильович — був станичним, відбув покарання.

В роки другої світової війни населення села активно підтримувало національно-визвольний рух. Були створені загони самооборони. Частинам Української Повстанської Армії, сотням Байди, Бурлаки, Різуна, Бея, які проходили через село в 1944 році, надавалася допомога. Про це пише в своїй книзі «Записки українського повстанця» Іван Дмитрик (Львів, «Червона калина», 1992 р.) З другим приходом радянської влади (1944 р.) почалися нові арешти та вивезення людей до Сибіру за симпатію або допомогу українському національно-визвольному рухові. З часом налагоджувалося мирне життя. У селян були насильно відібрані власні поля. Запроваджувалися колгоспи, які так і не прижилися через нерентабельність у гірських умовах. Молодь села виїжджала на відбудову Донбасу. Єдиним заняттям для селян залишилися лісорозробки та праця на невеличких клаптиках землі. В 1954—1956 рр. були демонтовані вузькоколійка, костел і тартак. На місці тартака пізніше було утворено підсобне господарство Болехівського лісокомбінату. Церква і клуб знаходилися в сусідній Поляниці.