Болехів у контексті незалежності України
Акту проголошення незалежності України передував довготривалий процес виборювання українцями своєї державності протягом ста попередніх років. Після поділу території УНР, згідно з Ризьким договором у березні 1921 р., боротьба за незалежність не припинялася: антирадянські повстання 20-х–30-х років ХХ ст., діяльність ОУН у 30-х–40-х роках, збройна боротьба УПА у 40-х–50-х роках і рух шестидесятників у 60-х–першій половині 80-х років принесли свої плоди.
16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, завдяки чому стало можливим проголошення 24 серпня 1991 року Акту її незалежності. Ці законодавчі акти були підтверджені на Всеукраїнському референдумі.
24 серпня 1991 року відбувся акт історичної справедливості.
Державотворчі процеси відбувалися не тільки в Києві, але і в кожному обласному та районному центрах, містах і селах майбутньої незалежної України. Щоб осягнути історичну важливість тієї чи іншої події, необхідно накласти епюру подій на звичне локальне середовище.
Сьогодні ми маємо можливість згадати, а, можливо, і вперше дізнатися про події, що відбувалися у Болехові до і після проголошення незалежності нашої держави.
Вельми вдячна Василю Григоровичу Луцику, який був обраний головою Болехівської міської Ради на перших демократичних виборах у 1990 р., за надану можливість стати свідком становлення української державності.
Розмова з паном Василем Луциком була записана 07 квітня і 06 липня 2021 року.
Василь Луцик (далі – В. Л.): Тридцять років для нас є дуже багато, а тридцять років в історичній перспективі – дуже мало. Болехів декілька разів за останні три десятиліття був в авангарді тих змін, що відбувалися. Саме в нас пройшло перше в Україні з’єднання Ради і виконавчого комітету.
Сьогодні хотів би звернути увагу на те, як у мене особисто і в частини жителів міста визрівали ідеї суверенної України; якими були першопричини, того, що якась частина суспільства жила не тими комуністичними ідеями, що породила радянська влада; як зароджувалося дисидентство на такому хатньому/кухонному рівні під впливом того, що все ж таки інформація надходила і надходила вона з декількох джерел.
Першим джерелом, на якому я особисто виховувався, були розповіді родичів, які бачили інший світ. Батьки завжди старалися більше розповісти про ті речі, які були для них дорогими: і партизанський рух, і події довоєнного періоду, і родина (мамин рідний брат був у партизанці і загинув: разом з товаришем потрапив в оточення, відбувся великий бій між Бабином і Вістовою [1], вони прорвалися у Чорний ліс, їх оточили, не маючи вже патронів – залишили собі одну гранату і підірвалися. Брата звали Михайло Скрицький).
Ці розповіді ще змалку завжди заставляли мене задуматися: хто то був, що було, як було?
А потім: знайомство із забороненою літературою, історією України (двотомник Грушевського), довоєнний підручник з історії України (на жаль не пам’ятаю автора), історією церкви (моя мама Анастасія Скрицька була досить релігійною людиною, мала багато знайомих священиків, які поверталися із заслання і завжди у нас зупинялися).
Оте середовище, яке народило великий сумнів вже не в дитячій душі – підлітковій (мама тільки просила не виказувати себе, бо це було небезпечно), той великий сумнів породив бажання пошуків, пізнання. Почав шукати літературу, якісь знайомства, але найбільше інформації дало радіо.
Десь уже з 1963-1964 р. ми разом з татом слухали тихенько радіо, коли хтось чужий приходив – вимикали. «Глушилки» стояли, тільки деколи вдавалося в неділю послухати новини українською мовою на «Голос Америки». Одного разу тато звідкись приніс радіо, яке «глушилки» не брали, і я слухав: «Свободу», «Deutsche Welle», BBC, «Голос Америки». Це було невеличке радянське радіо «Баку-1», 1939 року випуску. Його секрет в чому: діапазон хвиль був дуже широкий, що дозволяло «відсуватися» від сигналу «глушилки». Мені ніхто не вірив, що його не глушило. До мене хлопці коли приходили, вже старший був – парубкував, не вірили що таке може бути, від здивування очі витріщували. Це було унікальне радіо і коли воно згоріло, то я плакав.
Отже, радіо для багатьох було основним джерелом інформації. Пам’ятаю, коли «Радіо Свобода» почало говорити українською мовою, мали тільки 15- хвилинну програму з повторами. Потім блок став півгодинним, а потім вже годинним і вже пізніше – кількагодинним.
Про що говорили?
На «Радіо Свобода»: події в світі, події в Радянському Союзі, інтерв’ю з відомими діячами української діаспори (історики, літератори, політики), історія України. Все це подавалося дуже стисло і ставився акцент на ключові моменти.
Потім переключався на ВВС – новини. Це був просто шедевр. Я знав все, що діється в Союзі, перші дисидентські рухи, суд над Левком Лук’яненком [2], Іваном Кандибою [3], арешти у 1965 р. Стуса [4], Чорновола [5], Михайла і Богдана Горинів [6], коротка інформація про УНФ [7], про Квецка [8] і Красівського [9].
«Голос Америки» також подавав такі цікаві речі.
Тобто школа говорила одне, я слухав інше і таким чином жив у двох площинах. Я став «інформаційним наркоманом» і залишився ним досі.
Ще одним джерелом інформації були ті люди, які поверталися із заслання. Я з ними розмовляв, слухав розповіді і головне, що вони донесли до мене, – відчуття іншої життєвої парадигми тих людей, бо вони трохи інакше дивилися на світ, розповідали страшні речі. Вони були інакші.
Моє поступове освоєння реальності, на противагу до тієї картинки, що нам малювали в школі, на телебаченні, в газетах, породило у мені конфлікт, який я важко пережив десь років у шістнадцять. Це співпало з тим часом, коли в Чехію їхали військові машини [10]. Маючи тоді розмову зі своїм дядьком Федором Луциком (дуже розумний чоловік, він ще живий) про механізм дії радянської влади, я усвідомив наскільки радянська система була жорстокою, відчув з його розмови наскільки вона була сатанинською. Це була повна протилежність тому, що нам розказували. Я приїхав додому і декілька днів приходив до себе, обдумував.
Прийшов момент, коли треба було після школи планувати своє майбутнє. Хотів іти на філософський факультет – поїхав у Київ, а там потрібне було направлення з обкому комсомолу, хотів на історію, а там – направлення з райкому, так само, як і журналістика. У результаті – пішов на філологію.
Перед тим закінчив Калуський хімічний технікум. Мав можливість познайомитись з Донбасом на переддипломній практиці.
Перебуваючи у Горлівці мене втішили дві зустрічі з людьми, які знали українську мову. Наша кураторка на хімкомбінаті говорила чистою літературною мовою. Інша зустріч була на вулиці, коли випадково зустрів двох жінок, які говорили між собою українською мовою. Я за ними йшов десь два кілометри, слухав і насолоджувався. І тоді я, сімнадцятирічний юнак, зрозумів на скільки для мене це є важливим.
Саме тоді я осягнув якою масштабною є людська катастрофа Донбасу. Катастрофа у людському плані, тобто люди, які жили в тому середовищі, у тих страшних умовах праці, страшних побутових умовах (важка «кінська» праця, «кінські» дози горілки). І це середовище формувало на стільки деградоване суспільство! Я вжахнувся і через те пішов з промисловості. Якби я не потрапив у Горлівку, може б і пов’язав своє життя з хімічною промисловістю. Зрозумів, що то не моє і не хочу бути такими як вони.
Коли навчався в університеті, то ми з друзями по-різному уявляли собі що може статися з Радянським Союзом, але ніхто собі і уявити не міг, що Союз може розвалитися.
В університеті було вже інше товариство, у гуртожитку нічого не говорили, а щоб поспілкуватися – збиралися тільки в лісі чи на стадіоні на Майорівці. Хтось привозив якусь літературу. Це був початок 1970-х років. Читали Валентина Мороза [11]. З Києва мені приходили суворо заборонені на той час твори чеченця Абдурахмана Авторханова [12], який був у ЦК партії і втік під час війни, написав сильну книжку – «Технология власти», Солженіцина [13] «Архіпелаг ГУЛАГ». Хлопці із Закарпаття передавали журнал лемків Пряшівщини «Дукля» [14], редактором якого був Качуровський [15], який часто виступав на «Радіо Свобода».
Завдяки тим журналам я познайомився з літературою 20-х–30-х років, яку ще називають «Розстріляне відродження». Це було для мене культурним шоком. Я відчув різницю між «совковим» поглядом на літературу і літературою «Розстріляного відродження». На скільки та поезія і проза були вишуканою, делікатною, образною, емоційно вразливою!
Серйозним переломом для мене став 1974 рік. Я був на 4-му курсі. Кожного літа підробляв на Болехівському лісокомбінаті. Влітку 1974 р. я познайомився з Ярославом Лесівим, який тоді прийшов з тюрми. У тому цеху я робив на пресі, а Лесів збивав ящики. Ми з ним до того не були знайомі, нічого про нього не чув (про Квецка і Красівського по радіо говорили, а про нього – ні). Такий маленький чоловік у таких величезних окулярах.
Якось ми собі сіли, закурили, розговорилися, і я зрозумів з якого він середовища. Ми не дуже контактували, бо як сам Лесів казав: «Не треба, бо за мною «січуть». І треба сказати, що нам вдалося дуже багато речей в плані конспірації.
На весіллі Ярослава Лесіва я познайомився з поетом з Дніпра Іваном Сокульським [16], швагром Ярослава, чоловіком сестри Орисі. Дуже гарний поет та мова центрально-українська, інтеліґент. Там, на весіллі, я також познайомився з Михайлом і Богданом Горинями, Опанасом Заливахою [17].
Для мене це стало корисним, бо у Львові міг уже зайти ввечері до Горинів. Михайло Горинь працював на якійсь автобазі сторожем. Ми йшли туди, він закривав територію і там читав мені лекції з історії України, політології, психології. Розмови тривали десь до першої ночі, а потім я повертався у гуртожиток на Пушкіна. Хлопці впускали мене в кімнату через вікно. Я нікому про ці зустрічі не розказував. У Горинів була багата бібліотека. Саме там познайомився з Іваном Кандибою, який напередодні вийшов з тюрми, і про якого я знав з радіоновин. Багато Кандиба не говорив – загальні речі про звільнення.
У наших зустрічах з Михайлом Горинем обговорювалися також перспективи майбутнього України. На думку Гориня українська національна ідея нагадує тропічну океанічну рибку в акваріумі, яка в час біди стає своєю найтоншою стороною і при цьому її майже не видно, а коли з’являється безпечна можливість, то вона розвертається всім своїм тілом у всій своїй красі.
Таким чином, я увійшов у дисидентське середовище. Уже пізніше, у 1978 році, у хаті Ярослава Лесіва, тут, у Болехові, познайомився з В’ячеславом Чорноволом.
У помешканні Лесіва був такий собі «штаб». Туди заходили завжди зі сторони озера Сарахманки, а ті, хто приїжджали зі Львова, – йшли пішки зі Стрийської Гори. Я був декілька раз присутній у тому товаристві, бачив як готується та «кухня».
Сюди приїжджали Маринович [18], Богдан Горинь, Михайло Горинь, Іван Гель [19], Мирон Мелень [20], В’ячеслав Чорновіл, Степан Хмара [21]. Я став свідком підготовки до першого з’їзду Руху [22] за пів року до того, коли за Рух ще ніхто не говорив. Гасили світло, горіла маленька лампочка, говорили тихо. І Чорновіл найбільше з Горинем, рідше – з Гелем. Поміж іншим, вирішували питання про відновлення «Вісника» [23], була думка зробити його універсальним, де будуть друкувати і церковні матеріали, і релігійні, у тому числі про відродження УГКЦ. Там такі суперечки були...
Я не мав сміливості сказати, але в мене тоді визріла думка, яку я не озвучив, у чому каюсь. І коли потім залишився вже наодинці з Лесівим сказав:
- Слухай, Ярославе, то є трохи не добре.
- Чого?
- Відбудеться з’їзд, у чому не сумніваюся. Дивися, що я раджу. Нехай кожен з найвужчого кола ваших знайомих підбере від трьох до п’яти чоловік. Потрібно організувати велику нараду в лісі чи в будь-якому іншому місці для того, щоб визначити стратегії і тактику. І найважливіше – створити службу охорони.
- Та яка охорона...
- Побачиш, почнуться великі репресії.
Через тиждень я мав нагоду ознайомитись з таким листом:
Навесні 1989 року, коли ще лежав сніг, до мене приїхав товариш зі Львова і привіз мені на ЕРІ зроблену копію (тоді ж ще не було ксероксів) секретного листа ЦК КПРС до Львівського обкому партії: «Василю, я даю тільки почитати, маю повернути, а тобі даю почитати, бо добре тебе знаю».
Я не мав можливості занотувати, бо при собі не мав ні ручки, ні паперу (зустріч відбувалася у лісі).
Лист був з грифом «цілком таємно» і адресувався першим секретарям обкомів партії та завідувачам відділу агітації і пропаганди – тільки двом на рівні обкому: «Ознакомится под роспись и возвратить в ЦК КПСС». Це означало що лист навіть не залишався в архіві обкому, бо мав бути повернений в ЦК. У листі йшлося (передаю своїми словами, там було 5 чи 6 пунктів): «В обществе начинается брожение», різні рухи, громадські організації, націоналістичні організації ставлять нові вимоги до партії, до партійних колективів, співробітників. Як потрібно поводитися? Ніякої конфронтації, толерувати всіх, але при умові, що наші люди будуть очолювати всі ці новітні організації.
Марта Калапунь (далі – М. К.): Організувати і очолити. Все нормально.
В. Л.: Другий важливий пункт – дискредитувати всіма можливими засобами: через телебачення, через пресу, через чутки, використовуючи нашу агентуру на рівні КДБ, МВС, всіх неформальних лідерів, які з нами не співпрацюють. Вказувалося, які використовувати методи.
Як хлопцям вдалося зняти копію з листа – залишається незрозумілим.
Після цієї інформації терміново зустрівся з Лесівим, переказав йому зміст листа і попросив:
- Я не маю морального права і не маю того авторитету, щоб повідомити, а Ти при розмові з хлопцями скажи.
Тоді створювалася УРП [Українська республіканська партія [24] – М. К.]. Я казав Михайлу Гориню: «Нікому не віддавайте вашу ідею. Ви маєте талант оратора, Ви маєте авторитет, маєте харизму. Зробіть осередок до п’яти чоловік і тримайте все під особистим контролем, щоб знати все: звідки і куди йде». Але Горинь мав на меті віддати керівництво Левку Лук’яненку. Про охорону я Михайлу не сказав, сказав тільки Лесіву. Він на то не відреагував, вважав що це не потрібно, оскільки ми йдемо до демократичного суспільства. У що це вилилося? Убили Красівського, убили Лесіва, убили Василя Січка [25] у Чикаго.
Востаннє з Чорноволом я зустрівся уже у Відні в церкві. Він там був зі своєю третьою дружиною Атеною Пашко [26]. Що я можу сказати про Чорновола – це був мотор, але йому треба було таку гальму як Михайло Горинь. Але Михайло був занадто делікатний і енергія Чорновола просто гнітила його. Це було видно під час їхніх дискусій.
У ході підготовки до з’їзду Руху (я не брав участь), коли запозичили назву у франківських хлопців (це була їхня ідея громадської організації), все дуже бурхливо відбувалося. Сталося так, що відбувся притік величезної кількості людей, які нічим себе не проявили, а почали використовувати ситуацію на свою користь. У Болехові Рух очолював лікар-травматолог Ігор Григораш. Я залишився в Товаристві української мови імені Тараса Шевченка [27].
Очільники Руху не були апаратниками і не готові були до апаратних ігор. Вони були ідеалістами по своїй натурі, вважали, що всі такі як вони, а реальний світ був трохи інакший. Мою ідею щодо охорони не підтримали, а вона була б потрібна для боротьби з секретними службами.
М. К.: А як в Болехові починалася самоорганізація людей, адже вибори 1990 р. стали поштовхом для суспільства?
В. Л.: Відбулося все через організацію Товариства української мови імені Тараса Шевченка. Воно було ніби поза політикою, питання захисту мови, культури, ідентичності було на часі і тому та хвиля пройшла буквальна на «ура!».
Це було дуже фантастично: десь там з’їзд Руху штовхнув ту всю нашу перелякану спільноту. Але найсильніший поштовх дало саме Товариство української мови ім. Тараса Шевченка.
М. К.: Хто в Болехові очолював Товариство?
В. Л.: У Болехові сталося так: була установча конференція, був Мельник Михайло Матвійович, приїхав з Долини Степан Янковський. Мені подзвонили чи передали, що має бути конференція. Було чоловік тридцять напевно. Мене дуже здивувало, що Мельника, члена партії, Степан Янковський, член партії, пропонує на голову Товариства. І що робити? Мене Ставичний зустрічає, зайшла мова за Товариство і каже: «Не влазь туди!». Але я в стороні не міг залишатися, був певен, що нічого вони вже не зроблять. Це вже була вимога часу.
Постало питання: що робити? Отже, будемо робити те, що зможемо.
Ми збирали всіх представників від усіх підприємств. Досить добре було те все організовано. Михайло Матвійович [Мельник – М. К.] у цьому плані, вмів організувати, вмів говорити з людьми, він був дуже виважений. Він знав дуже добре психологію, він знав як говорити з людьми різного темпераменту. Я не міг, я ще не мав тої школи. А він вмів то все. Ті всі організаційні питання. Як ми організовували у 1989 р. Ланцюг єднання [28]. Це була дуже важка справа. Ми надумалися, ми насиділися, ми набігалися. Ми мали дуже великий шматок дороги: від Дуба на Стрийській Горі до Герині, майже до Гошева. То треба було все покрити. Пройшло непогано. І багато людей долучилося і люди були свідомі. Ще раз хочу сказати: тих людей уже нема.
Я не можу сказати, що ми щось зробили зле чи Михайло Матвійович. Вони всі (Мельник і Янковський) покидали партквитки, Янковський потім разом зі мною був депутатом Івано-Франківської обласної Ради.
При Товаристві української мови ім. Т. Шевченка була створено ініціативну групу. Ініціаторами її створення були Роман Скворій, Михайло Мельник, Мудрий, Степан Арсенич, тобто освітяни. Я, відверто кажучи, мав певні сумніви щодо освітян. Освітяни були для мене такими невизначеними. У кінцевому результаті вийшло все на добре, навіть якщо були якісь потуги з боку тодішньої офіційної влади використати це і керувати цим. Ну, і певні підстави щодо сумнівів, що ті люди так чи інакше одні з перших вийшли на організаційні структури у мене були, пам’ятаючи той таємний лист з Москви [див. вище – М. К.] про те, щоб зобов’язати відділи пропаганди і агітації обкомів партії підібрати людей і очолити всі неформальні організації.
Але потім я побачив, що робиться добра справа і вже на це не звертав увагу. Хоча, у принципі, до мене люди підходили ті, які вважали себе трішки в опозиції і застерігали, що це все є кероване, це все є імітацією для дискредитації багатьох речей. Було таке. «Навіть якщо це є так, то не використати цей шанс – не є добре. Треба використовувати будь-який шанс, а далі життя покаже як воно там складеться. Якщо, не дай Боже, станеться так, що ми його [шанс – М. К.] ще раз втратимо, то не буде на кого нарікати – будемо нарікати самі на себе».
Таким чином, з одного боку усвідомлення того, що це можливо керована ситуація, а з другого – треба щось робити.
І, власне, з ініціативи Романа Скворія була така одна з акцій – це побудова пам’ятника Наталії Кобринської [29]. Найперше треба було розбити Дошку пошани, яка закривала будинок шкільної майстерні – майбутній музей. І ця площа була вибрана досить вдало. Власне, нас кілька осіб брали участь у тому, хтось приходив, допомагав. Пам’ятаю як ми стояли і молотами били ті бетони.
М. К.: То така монументальна споруда була.
В. Л.: Така дуже монументальна споруда. Нас було кілька чоловік. Били ті бетони, люди йшли і, побачивши що робиться, перебігали на другий бік. Як?! Голова міської Ради лупить по тих партійних зірках, серпах і молотах.
І тут за аналогією згадав ту ситуацію, коли Ярослав Лесів ішов містом, а люди швиденько перебігали дорогу на другий бік аби не стрічатися з ним. А потім ті люди були на мітингах. Я їх не осуджував, але зрозумів, що вони вже переросли свій страх, який над ними панував.
На наших засіданнях Товариства готували і проводили різні акції: збирали гроші на видання словника української мови, готувалися до Ланцюга Злуки, готувалися до відкриття пам’ятника Наталії Кобринської [урочисте відкриття в Болехові пам’ятника Наталії Кобринської відбулося 09 червня 1990 р. – М. К.], писали програму, організовували осередки Товариства на підприємствах, приходили люди.
І, власне, тоді, не пам’ятаю в якому часі, спливає ідея відродження в Болехові товариства союзянок [Союз українок [30] – М. К.].
Ініціаторкою, серцем тієї справи виступила Лариса Дармохвал. І саме тоді я побачив яка велика кількість активних жінок, звичайно старшого віку – ті, які пам’ятали ще довоєнні часи, ті, які мали виховання не просто радянське, мали національне виховання. Дуже багато жінок. Мушу відзначити, що напевно це була найорганізованіша і найбільш зцементована група людей, які взялися за досить серйозну роботу.
Крім того, що вони брали участь у всіх акціях, які проводило Товариство, союзянки ще й зі свого боку організовували такі речі як скажімо, крім пам’ятника Кобринській, створення літопису. Лариса Володимирівна вела з фотографіями все, починаючи десь з 1989-1990 рр. Кожен рік – це окремий том, описи подій, учасники. Це дуже добре рішення. А крім того, загальноміські акції, День міста, участь в програмах, участь в плануванні, допомога чисто організаційного плану.
М. К.: Вони «Бояриню» [31] Лесі Українки ставили, правда?
В. Л.: Так, ставили «Бояриню», але то трішки пізніше було. Після свят уже. Я в них участь не брав, бо не надаюся до такого. То було досить гарно і авторитетно. Була організована Школа шляхетної українки, так само проводили певну роботу з молоддю і це залишилося, напевно, в душі тих людей. Ну, і відродження пластунського руху, за що трішки пізніше, напевно, вже в другій половині 1990-х, взявся Любомир Данилів.
І, власне, це все йшло в одному ключі: Кобринська, її діяльність, відродження інформації про неї, бо дуже мало ми знали про Кобринську – одна збірочка вийшла в 1958 р., друга – у 1981, але це були неповні видання. У школі не вчили. Але тут я скажу, Скворій – молодець, організував такі просвітницькі лекції з питань історії! Дуже гарних кілька лекцій було, у тому числі і про Кобринську.
У нас в Болехові проходили акції всеукраїнського масштабу, бо відкриття пам’ятника Кобринській – це не було так просто. Там була серйозна конференція, були запрошені серйозні люди. Це було надзвичайно цікаво і вийшло фактично на рівень України. Львівське телебачення знімало ті всі події.
М. К.: То ж у 1995 р. відзначалося 140-річчя від дня народження Кобринської та 75-річчя від дня смерті письменниці. Тоді і міжнародна конференція була.
В. Л.: Так, так. То вже друга. А тоді та перша конференція тут, у Народному домі, проходила. Відкриття пам’ятника. Багато було гостей зі Львова, Дрогобича, Києва, Коломиї, Белелуї, Снятина, Івано-Франківська, Тернополя, із Закарпаття навіть були.
Це все було досить серйозно, солідно, піднесено.
Якщо передати коротко, то у той час, починаючи з 1989 р., йшла підготовка до виборчих перегонів, через відродження організацій, які могли б потім посприяти виборам.
Загальний тонус того часу дуже емоційний, інтелектуальний у полі культурного напруження і приємний. Справді, люди брали в тих подіях участь більш і менш активно, але всі відчували, що вони роблять справу велику, важливу. І це піднесення потім передавалося.
Ті мітинги, що відбувалися, коли почалася активна фаза підготовки до виборів всіх рівнів, були так направлені, щоб досягнути головної мети – не допустити комуністів до Рад всіх рівнів. Власне, що в принципі й було зроблено. Навіть якщо комуністична партія і планувала ті всі речі (очолити і направити), їм це може десь і вдалося, але тільки не в областях Західної України. Як би все не відбувалося, але стрияни показали приклад, а тернопільчани, франківчани їх підтримали, ну, і Болехів у цьому плані не відставав.
Ми активно включилися в місцеві вибори 1990 року, які потім почали називатися першими демократичними.
Виборчий закон був досить непоганий. Тоді був закон, що депутати Ради обирають голову Ради, а голова Ради пропонує голову виконкому і членів апарату: заступник голови виконкому, керуючий справами виконкому і централізована бухгалтерія, військово-обліковий стіл і начальник організаційного відділу. І тоді, власне, я чекав на новий закон. На передустановчому засіданні, я сказав, що, якщо ви хочете, щоб я був головою, то я йду лише на один рік. Готуйте собі наступника, ведіть переговори. Що я зможу зробити – я зроблю і передам естафету. То не є моє. Я був в Канаді, трішки вивчив ситуацію як там працюють органи місцевої влади, які є повноваження, які є механізми. Бюджету в нас нема, нічого нема, все на «пташиних правах». У грудні 1990 р. вийшов новий закон про місцеве самоврядування, я його перечитав, згорнув, написав заяву (взагалі їх було три) і пішов геть [32]. Які були основні причини:
1. Продовжувався радянський формат законодавства – про все і ні про що.
2. Відсутність реального бюджету.
3. Програма приватизації, яку почали здійснювати. Ми були категорично проти, писали, бо тоді ще Верховна Рада зверталася до місцевих Рад з проханням дати свої міркування. Ми (депутати обласної Ради) написали дві серйозні програми: Ковалів такий був, писав про земельну реформу, і подали пропозиції до програми приватизації. На скільки ми (депутати обласної Ради, які працювали в комісіях) були мудрими:
- приватизовувати тільки нерентабельні підприємства, збиткові, в яких дуже високий процент зношеності обладнання та механізмів;
- ділити акції: 25% акцій має забрати місцева влада, 26% забирає обласна рада і 49% продається фізичним особам. Тобто за місцевою і державною владою зберігався якийсь контроль і вплив на роботу кожного підприємства.
Пішло все навпаки. Закон про місцеве самоврядування був складений за типом ленінського законодавства кінця 20-х років ХХ ст., де нема жодної конкретики, все розмито і як тобі треба, так можна обернути то дишло; коли почалася приватизація, коли на Болехівському лісокомбінаті почав керувати Ільків, розпочався великий грабіж. Проти своїх поглядів я йти не буду, не буду брати участь у тих всіх справах.
Схожа ситуація була з цегельним заводом, з сільзаводом, шкірзавод вже розпадався, але Марія Юріївна знайшла десь через якесь міністерство італійців і вони викупили пакет акцій. Що ми на нині маємо: сільзавод пропав, соко-екстрактний, який випускав непогану продукцію – багатопрофільне виробництво, пропав, лісокомбінат пропав, цегельний завод, можна сказати, що теж пропав. Залишився лісгосп, який ріже дерева і продає, шкірзавод також доживає, ну, ще «Світ шкіри» працює. Я побачив перед собою до чого ми йдемо. Почався поділ майна, який триває досі. І що вийшло – країна, яка за своїм потенціалом була найбагатша в Союзі «посаджена» на нуль. Маємо політику свідомого доведення до банкрутства.
Виходить, що у мене було провидіння, я не хотів брати участь в процесах, які не підтримував, мене пробували підкуповувати, я написав заяву і пішов. Я рік ніде не працював.
Одночасно з місцевими виборами проводилися і вибори до Верховної Ради УРСР.
Ярослав Лесів був кандидатом у депутати Верховної Ради УРСР. Я був його довіреною особою.
На ті вибори 1990-го року приїхав Степан Волковецький [33]. Я був КАТЕГОРИЧНО проти того, щоб Лесів знімав кандидатуру на користь Волковецького. Об’їздивши з ним весь Долинський район, був певен у перемозі Лесіва на 90%.
- Я Тебе дуже прошу, той мандат для Тебе буде ідеальним захистом. Не роби того. Ти бачиш яка хвиля піднялася? Попи православні проти. Вони мають більшість. Москва тисне. Бандити на приватизації роблять чудеса. Це ж піднялася така хвиля болота... Давай я Тебе сховаю або їдь в Італію (мав їхати в Італію в католицьку академію замість Гавриліва, який закінчив Ленінградську семінарію, перейшов на греко-католицьку віру). Лесіва запрошували, коли ми тут коло дуба зустрічали Любачівського [34] (потім були в нас у Болехові, потім в Долині, я вручав йому хліб і сіль).
- Як я поїду, як я церкву залишу?
- Таких церков десять буде. Їдь, залиш все на мене, я довірена особа, я від Твого імені виступаю. Ти даш мені, на всякий випадок, доручення, тим більше я балотуюся до міської ради, до обласної ради. Спирай все на мене, а сам сховайся, перечекай тих два тижні.
Але Лесів вчинив так, як вважав тоді за краще. Прийшов до мене одного разу ввечері:
- Їдь, Василю, в Долину, там буде мітинг і зачитаєш мою заяву. Прийдеш до мене ввечері, приїде Волковецький, будемо з ним говорити, бо планую закликати людей за нього голосувати.
- Славку, Ти знаєш хто такий Волковецький? Приїхав з Росії. Хто він? Викладає в інституті математику. Я нічого не маю проти нього, але ти добре подумай.
Приїжджає Волковецький на «Жигулях». Сіли, розмовляємо. Лесів питає:
- Пане Волковецький, перша Верховна Рада буде такою, що депутатам доведеться, можливо, навіть воювати. Сумніваюсь, що ми виграємо багато голосів (хоча тоді практично всі пройшли і Горині, і Гель, і Лук’яненко та інші). От якщо доведеться лягти на сходах Верховної Ради (а тоді вже відбулася студентська революція) і померти. Просто, на знак протесту, як ви себе поведете?
Волковецький кивнув на знак згоди. Прикро, але він навіть не приїхав на похорон Лесіва...
А у 1994 р. Волковецький балотувався знову. Мав нагоду спитати його чи пам’ятає він свою розмову з Лесівим, коли ми сиділи у нього в хаті біля пічки.
- Ні-ні не пам’ятаю.
- Вам нагадати?
- Прошу, прошу.
- Лесів вас тоді просто спитав чи ви готові на сходах Верховної Ради померти.
- Я такого не пам’ятаю.
Приїжджаю я в Долину з тим листом-відмовою, на стадіоні мітинг, стою на трибуні. Стоїть Волковецький, стоїть його довірена особа Боброва, яка в Гошеві мене атакувала: «Що ви собі дозволяєте зі своїм Лесівим? Ви дивіться яка тут у нас кандидатура. Волковецький, Ви не тягніть довго. Треба знімати кандидатуру». Тоді гошівський клуб був переповнений, люди стояли у дверях, у вікнах. І Лесів виступив. Кричали «Браво!». Ми хотіли висунути депутатом до обласної Ради Василя Стрільціва, але ніхто з людей не проголосував, тільки за Лесіва, який потім змушений був відмовитися.
Я навіть у Гошеві не виступав, лише в Долині на першій презентації, ми там зробили шок. Для Долини це був шок.
Ще цікавий і напружений був епізод про початок виборчої кампанії на першу зустріч з виборцями в Долинському районі біля стадіону «Клуб нафтовиків». Там усі кандидати у депутати ВР УРСР: директор – секретар райкому, Волковецький, Лесів і ще хтось. Зал забитий, сидять керівники району, райкому і т. д. Нам випадає першим виступати згідно з жеребкуванням. Підходжу до Лесіва:
- Славку, ну що, говоримо все чи будемо «грати кіна»?
- Ні, ніякого «кіна». Ти що боїшся?
- Боже упаси, Ти що? Просто питаюся.
- Ти починай, а я продовжу.
Я не можу переказати, що я казав, але я сказав все що думав про радянську владу, про нашу тодішню ситуацію, про те, що таке Україна, як треба боротися за Україну, що нас чекає. Я ввійшов у раж, дивлюся на людей, а люди сидять з опущеними головами.
М. К.: Боялися, щоб ніхто не побачив їхньої реакції.
В. Л. : Так, ніхто не дивився мені в очі. Тільки час від часу піднімали погляд і знову ховали.
- Тепер я даю слово людині, яка має моральне право казати те, що він буде казати, бо він відсидів за Україну по тюрмах в боротьбі з диким більшовизмом, який боровся не тільки за якісь політичні свободи, але й за волю нашої церкви. (Я написав Лесіву текст і ми попередньо по ньому пройшлися, він ще правки зробив). Славко встає, а реакції залу ніякої – ні оплесків, ні слів. Пів залу кагебістів, я й кажу: «Славку, ми нині звідси не вийдемо».
І Славко як виступив ...
І люди почали так несміливо плескати, і так хвилею рознеслося по залу.
Наступним виступав Волковецький.
М. К.: Ви задали тон.
В. Л.: Ми підняли такий рівень! А він не має що казати: ... перебудова ... перебудова... Горбачов ... перебудова. Ну, зал легко аплодував. Всі були шоковані ще після виступу Лесіва. Ми вивернули реальність бебехами наверх, беріть нюхайте. Спадкоємцями кого ви є?
І виступає той партієць. Не може взагалі нічого говорити.
М. К.: Що тут скажеш? Радянську владу вже хвалити не зможеш.
В. Л.: Так само, як і Волковецький: перебудова, наше суспільство, гласність, свобода слова.
Я вийшов в коридор, пішов попити водички. Вже не хотів слухати, що говорять інші. Дивлюся чи в коридорі когось нема, чи «воронок» не під’їхав. Розумієш, страх пропав.
М. К.: Бо переступилося межу.
В. Л.: Страх пропав і я почав сміятися. От такий смішний епізод.
Остання передвиборна зустріч була на соко-екстрактному заводі в Болехові.
Тези наші які були?
1. Україна має вийти з Союзу. Стати незалежною державою. У петлі того Союзу ніякі зміни практично неможливі. Значить, Україна повинна відновити свій суверенітет, організувати свою армію (вони як вчули про армію, то аж дух перехопило).
2. Україна має з’єднатися з європейськими країнами.
3. Україна має в майбутньому вступити в НАТО (їх теж почало від того смикати).
4. Провести реформи, приватизацію.
5. Зміни на ниві культури, відновлення статусу української мови, підтримка книговидання, кіно і т. д.
Я перед тим пропустив дві чи три зустрічі, бо Лесів їздив з ними по селах, а я з якоїсь причини не зміг. І так сталося, що то для мене був останній чи передостанній виступ на соко-екстрактному заводі. Ще в Бубнище ми, здається, їхали.
І як завжди: я виступив, представив коротеньку біографію Лесіва, основні етапи життя як священика, як політичного діяча. Випадає так, що ми знову перші. Повний зал людей.
А після нас і другий секретар райкому партії, і Волковецький – всі концептуальні тези наші, правда любили додати «в оновленому Союзі». Все наше. «Славку, слухай! Нам уже немає що робити. Всі тези наші»
М. К.: Оцей період становлення, починаючи з 1990 року, це національне відродження, як тоді казали, йшло паралельно з відродженням церкви. Церква була важливим чинником.
В. Л.: Церква була першою, а вже за церквою потягнулося все інше
М. К.: Оці всі мітинги, я пам’ятаю, щонедільні після Служби Божої, прошу нагадати як то все відбувалося.
В. Л.: У першу чергу дуже є симптоматичним, що Лесів очолив делегацію до Москви щодо легалізації Української греко-католицької церкви. На Арбаті вони проводили богослужіння. Є фотографії як вони там стояли з плакатами. В основному це були люди з Бубнища, Козаківки, з Долинського району. Люди, які їздили, змінювали одні одних. Це був один з початкових етапів, де випробовувалися методи легалізації церкви. Коли всі ці методи не зіграли, церква почала виходити з підпілля самостійно.
Що передувало цьому? Передував цьому дуже цікавий такий момент. Коли Прибалтика і Грузія вже шуміли, то Україна ще жила в тиші. Горбачов приїжджає до Києва і починається рух. Значить це був такий зовнішній антураж. Щербицький був уже дуже старий, інтелігенція звернулася, але мені здається, що визначальною було дуже цікава річ. У нас у Львові був Добрик, секретар обкому партії – кращий товариш Щербицького, він родом десь з Дніпропетровщини. Коли почалися уже ті рухи, і церковні, і культурні, РУХ, ТУМ, Добрик звернувся з листом чи по телефону до Горбачова, не знаю яким чином – це вийшло з тих апаратних кіл, що «Нужно что-то делать. Националисты и униаты поднимают голову. Дайте команду и мы будем приводить это все в порядок». Горбачов нібито сказав: «Я вам не дозволяю застосовувати ніяку силу. Воюйте на сторінках газет.»
Ця інформація потрапляє до наших дисидентів (політичних, церковних, культурних). Хтось то переказує. І я пригадую собі як Добрик приїхав до Моршина, чи то бювет відкривали, чи якийсь інший заклад. Я побачив його зблизька. Він якраз проходив тут біля парку – людина, яка мала неприродну блідість і видавала в той момент трагедію особистості. Я вжахнувся. І для мене це був такий символ – символ вмирання тієї партійної номенклатури.
Церква була легалізована, у нас був сильний лідер церковний, через що його [Лесіва – М. К.] і вбили.
Вбили спочатку Красівського, вбили досить культурно. У нього був інфаркт. Він уже не ходив. Він себе просто загнав (підняв дуже сильну хвилю, їздив на схід України, гроші возив, організовував видавництва, він з машини просто не вилазив). Його доглядали в квартирі дві монашки (Красівського перша жінка втекла в Канаду, забрала дітей, він одружився з другою дружиною Чорновола – Оленою Антонів [35]. Дуже гарна була жінка, чудо-жінка. Її всі називали «мамою українських політв’язнів». Вона до всіх їздила, усім допомагала. Потрапила під трамвай. Не знаю, як так сталося? Що вони з нею зробили?
І от, Красівський лежить на ліжку, монашки біля нього, ті два «чмурики» заходять (приїхали нібито від якогось професора зі Львова): «Пане Зеню, ми вам привезли такі ліки від серця, що вам зразу допоможе». Дали укол. Він встав, відпроводжував їх. Зігнувся: «Це вже все, оце вже все». Впав. Ті монашки кинулися – нема вже нікого, машиною втекли.
Мене свого часу із Зеновієм Красівським познайомив Ярослав Лесів.
Перед тим, коли Красівський вийшов з тюрми, мені його показав кум мій [Ігор Василинин], вони з ним жили по сусідству через паркан.
Чим я був вражений? Його очима, взагалі його постаттю. Це була неймовірно красива людина. Очі. Таких очей я не бачив у людей. Очі вільної людини, абсолютно незаанґажованої. Очі світилися радістю. Яка аура довкола нього! Двадцять з чимось років по тюрмах і психлікарнях.
М. К.: Як то можна було зберегти в собі то світло?
В. Л.: А його поезія. Ці «Невольничі плачі». Це просто шедеврально.
А потім ми вже з ним познайомилися.
- Пане Зеню, ми будемо вас зараз висувати у Верховну Раду.
- Василю, ви дуже погано знаєте з ким маєте справу. Я прийду у Верховну Раду тільки з автоматом.
Я був тоді трішки неприємно вражений. Чим? Ми такі демократи, москалі наші брати і друзі, революцію ми всі робимо, ми робимо свободу і т. д., я себе вважаю вже в тім колі задіяним. А він мені каже, що я не знаю з ким я маю справу. Думаю: «Автомат, до чого?». Проходить час і виявляється він мав рацію. Власне, тому його і вбили, вони так підчистили українське поле...
Лесів був обережний, спеціально не рисувався, відчував, що не треба, поводився не як Зиновій Красівський, а його вбили через 10 днів після Красівського.
Такий епізод: літо 1991 року. Гарна погода сонячна, підходить до мене (дуже я був здивований) Орися, сестра Лесіва. Жила в Дніпропетровську, Івана Сокульського вже не було, помер від інфаркту. І каже:
- Василю, ходи сюди, щось сталося. Щось дивне. От я тільки-що іду попри бібліотеку, коло клубу доганяє мене мужчина, худий, високий, каштанове волосся: «Ви сестра Лесіва? – Так. – Скажіть отцеві, щоб він ніколи не сідав у машину на переднє сидіння.» Розвернувся, і пішов попри школу. Василю, не знаю, що мені робити. Ти не знаєш його?
- Як? Високий, худий, каштанове волосся. Значить так, Орисю, я буду говорити і ти будеш говорити зі Славком, щоб він не сідав на переднє сидіння. Йому готують аварію. Розумієш чи ні? Це дуже зла ситуація.
- Я буду з ним говорити.
Через день чи два я зустрів Лесіва і кажу:
- Славку, така і така справа. Не смієш сідати на переднє сидіння. Зрозумів чи ні?
- Зрозумів.
Його возив такий хлопчина з Гошева. Перше Мельникович возив, а потім він (не знаю де він зараз, зник, я його з часу аварії не бачив).
Було у нас тут свято [святкування Дня міста, яке відбулося 06 жовтня 1991 р.– М. К.]. Мій вуйко Іван Когут приїхав з Канади, я з вуйком «ношуся». А там виступи. А там треба перевірити чи люди мають що їсти. Купа роботи, бігаю по стадіоні, але мене так тягне знайти Лесіва, щось переговорити.
І тут зустрів я Славка, побачив:
- Славку, я Тебе дуже прошу. Ти їдеш до Києва.
- Так їду до Києва, бо хлопці мені організовують зустріч з Кравчуком. Мушу їхати. Кравчук може нам допоможе з церквою.
- Їдь, але Ти не смієш їхати легковою машиною. Їдеш з людьми в автобусі. Зрозумів? За легкову машину Ти вже забув.
- Та що Ти. Не переживай.
Хотів ще йому щось сказати, кинувся: «Де отець, хлопці, де отець? – Та десь пішов.» Я бігом до клубу – нема, я туди – нема. І мені так недобре. Не пам’ятаю вже, що я мав йому ще сказати.
Ну і все поїхав. Поїхав...
Рано вже дзвонить мені Лазар [начальник Болехівського міського відділу міліції – М. К.] з міліції: «Григорович, Лесів загинув. – Де ? – Там і там. – Він сидів на першому сидінні? – А Ти звідки знаєш?»
Як вони організували? Вони слідкували за ним. Лесів автобусом приїхав до Івано-Франківська. Зайшов до Заливахи. «Ну, йди спи, рано собі поїдеш. –Ні, я хочу їхати додому».
Ніч, 11 година. Перед тим ще зателефонував водієві. Сідає Лесів у машину, за ним пантрують. Виїжджають до поста міліції на виїзді з міста. Їх зупиняють, перевіряють документи. То було таке «Жигулі» кольору «морської хвилі», Красівський подарував. Надворі холод, жовтень місяць. Їх зупинили, почали оглядати машину. У вас то недобре, у вас ключів нема таких, тримали їх з пів години.
- Та майте совість. Та я ще маю їхати додому.
- Ну, вже їдьте.
Напевно Лесів змерз, пересів на переднє сидіння, щоб загріти собі руки. Все. Від’їхали кілометрів вісім. І тільки проїхали Павлівку, піднялися і виїхали на ту пряму, і там вискакує лоб в лоб «Волга», а потім друга машина ззаду. Все. Потім витягнули його з машини. У нього були руки поломані, ноги поломані. Тягнули його ще в ліс, там видно добивали, бо болотом він не міг замаститися в машині. А той хлопчина, водій, вдарився головою об кермо, зламав собі ключицю.
Я бачив їхню машину. Ну, добре, лобовий. А хто ззаду вдарив?
М. К.: Як люди поводилися в той час, коли все починалося?
В. Л.: Люди спочатку були насторожені. Але все зробили греко-католики. Ті, я пам’ятаю, зробили перший похід від каплички до Гошева. Це було справді грандіозно. Цей похід. Міліція не знала що робити. Люди просто йшли. Йшли не центральною дорогою: від каплиці в урочищі «Бучники» через Волоське Село, попри озеро вийшли аж на мості з хоругвами, з хрестом. Я їх зустрів уже коло мосту. Я фактично не знав. Я закрутився. Зв’язку, телефонів не було, було дуже прикро.
М. К.: А разом з Лесівим були ще якісь священики активні?
В. Л.: Не було нікого. Аж потім почали хлопці під’їжджати зі Стрия. Спочатку ті старші священики, які вийшли з підпілля, серед них і Лесів з Гошева, монашки, які вийшли з підпілля. А ті молоді священики, то вони вже підключилися на останньому етапі. В усякому разі я їх не бачив.
Головне, що люди перестали боятися, люди почали гуртуватися, і, власне, осередком стала церква. Інтеліґенція – навколо Товариства, трошки – навколо Руху. Дуже мало.
Той дух піднесення, який панував, – це була Божа благодать. Я пробуджувався з такою радістю! Я зустрічався з людьми. Як ми тішилися одне одним! Як ми майже щовечора приходили на ті збори, радилися що робити, союзянки прибігали (М. К.: (сміється) болехівські пляцки приносили)... пляцки приносили, нам було приємно.
У часі проведення першої конференції, коли приїжджали люди ззовні, як вони нами тішилися, особливо кияни, письменники (жінки переважно – дослідниці творчості Кобринської), Марта Чопик [36] з Тернополя жінок привезла. Яка радість панувала! Ну, чисто сімейне свято.
Пам’ятаю, що я той мітинг вів. Зеновій Красівський з камерою стояв знімав це все, священики прийшли. Таке було якесь одухотворене єднання що то просто ...
Я думав, що то так все буде, чесне слово. Так чогось міркував, що то піднесення таке буде завжди. А потім я помітив, що так довго не може бути, зрозуміло, що проходить якийсь час і воно стає буденним, забувається. Пізніше, коли я приступив до обмірковування наступних кроків, то помітив, що якась сатанинська сила відвернула розум людям і, що б ти не говорив, то падало як пустоцвіт в суху землю – ніяких сходів не було. Я зрозумів, що вони (це мова йде про наших лідерів) психологічно, ментально, інтелектуально неготові. Ні слова про економіку.
М. К.: А тепер ще один момент. Поряд з відродженням церкви ішло відновлення символів: гімну, прапора. Коли в Болехові вперше зазвучав гімн і де було піднято перший прапор?
В. Л.: Під час виборчої кампанії до Верховної Ради, отоді. Хлопці з Калуша, вони їздили з Дмитром Павличком [37]. Це була осінь 1989 р., підготовка до виборів до ВР СРСР. Приїхав Павличко, Куйбіда, Василь Ганущак (я з ним учився, був старшим за мене, помер уже), Косів Михайло [38]. У мене є фотографії, я знімав, Скворій мене попросив. І була Панькова Тетяна Іванівна, її чоловік – з тих репресованих, Степан Чекалюк.
А в Болехові пустили чутку, що привезли бульбу і капусту. Яка то була сміхота. Тут на стадіоні купа кагебістів, стояли на вході і казали: ідіть на базар бульбу і капусту привезли. І було видно хто є хто: одні йшли на стадіон, інші – на базар, бульбу тоді купити було дуже важко.
Я тоді фотографував дуже багато. У мене обшук робили два рази. Щастя, що нічого не підкинули, дякую.
М. К. : А гімн коли зазвучав вперше?
В. Л.: Отоді й було.
М. К.: Отже, осінь 1989 р. для Болехова стала справжнім поштовхом до змін.
В. Л. : Людей не було багато. Можна було порахувати.
М. К.: Ми тоді з однокласниками з уроку втекли.
В. Л.: Пам’ятаєш, людей не було багато.
М. К.: У глибині стадіону.
16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, завдяки чому стало можливим проголошення 24 серпня 1991 року Акту її незалежності. Ці законодавчі акти були підтверджені на Всеукраїнському референдумі.
24 серпня 1991 року відбувся акт історичної справедливості.
Державотворчі процеси відбувалися не тільки в Києві, але і в кожному обласному та районному центрах, містах і селах майбутньої незалежної України. Щоб осягнути історичну важливість тієї чи іншої події, необхідно накласти епюру подій на звичне локальне середовище.
Сьогодні ми маємо можливість згадати, а, можливо, і вперше дізнатися про події, що відбувалися у Болехові до і після проголошення незалежності нашої держави.
Вельми вдячна Василю Григоровичу Луцику, який був обраний головою Болехівської міської Ради на перших демократичних виборах у 1990 р., за надану можливість стати свідком становлення української державності.
Розмова з паном Василем Луциком була записана 07 квітня і 06 липня 2021 року.
Василь Луцик (далі – В. Л.): Тридцять років для нас є дуже багато, а тридцять років в історичній перспективі – дуже мало. Болехів декілька разів за останні три десятиліття був в авангарді тих змін, що відбувалися. Саме в нас пройшло перше в Україні з’єднання Ради і виконавчого комітету.
Сьогодні хотів би звернути увагу на те, як у мене особисто і в частини жителів міста визрівали ідеї суверенної України; якими були першопричини, того, що якась частина суспільства жила не тими комуністичними ідеями, що породила радянська влада; як зароджувалося дисидентство на такому хатньому/кухонному рівні під впливом того, що все ж таки інформація надходила і надходила вона з декількох джерел.
Першим джерелом, на якому я особисто виховувався, були розповіді родичів, які бачили інший світ. Батьки завжди старалися більше розповісти про ті речі, які були для них дорогими: і партизанський рух, і події довоєнного періоду, і родина (мамин рідний брат був у партизанці і загинув: разом з товаришем потрапив в оточення, відбувся великий бій між Бабином і Вістовою [1], вони прорвалися у Чорний ліс, їх оточили, не маючи вже патронів – залишили собі одну гранату і підірвалися. Брата звали Михайло Скрицький).
Ці розповіді ще змалку завжди заставляли мене задуматися: хто то був, що було, як було?
А потім: знайомство із забороненою літературою, історією України (двотомник Грушевського), довоєнний підручник з історії України (на жаль не пам’ятаю автора), історією церкви (моя мама Анастасія Скрицька була досить релігійною людиною, мала багато знайомих священиків, які поверталися із заслання і завжди у нас зупинялися).
Оте середовище, яке народило великий сумнів вже не в дитячій душі – підлітковій (мама тільки просила не виказувати себе, бо це було небезпечно), той великий сумнів породив бажання пошуків, пізнання. Почав шукати літературу, якісь знайомства, але найбільше інформації дало радіо.
Десь уже з 1963-1964 р. ми разом з татом слухали тихенько радіо, коли хтось чужий приходив – вимикали. «Глушилки» стояли, тільки деколи вдавалося в неділю послухати новини українською мовою на «Голос Америки». Одного разу тато звідкись приніс радіо, яке «глушилки» не брали, і я слухав: «Свободу», «Deutsche Welle», BBC, «Голос Америки». Це було невеличке радянське радіо «Баку-1», 1939 року випуску. Його секрет в чому: діапазон хвиль був дуже широкий, що дозволяло «відсуватися» від сигналу «глушилки». Мені ніхто не вірив, що його не глушило. До мене хлопці коли приходили, вже старший був – парубкував, не вірили що таке може бути, від здивування очі витріщували. Це було унікальне радіо і коли воно згоріло, то я плакав.
Отже, радіо для багатьох було основним джерелом інформації. Пам’ятаю, коли «Радіо Свобода» почало говорити українською мовою, мали тільки 15- хвилинну програму з повторами. Потім блок став півгодинним, а потім вже годинним і вже пізніше – кількагодинним.
Про що говорили?
На «Радіо Свобода»: події в світі, події в Радянському Союзі, інтерв’ю з відомими діячами української діаспори (історики, літератори, політики), історія України. Все це подавалося дуже стисло і ставився акцент на ключові моменти.
Потім переключався на ВВС – новини. Це був просто шедевр. Я знав все, що діється в Союзі, перші дисидентські рухи, суд над Левком Лук’яненком [2], Іваном Кандибою [3], арешти у 1965 р. Стуса [4], Чорновола [5], Михайла і Богдана Горинів [6], коротка інформація про УНФ [7], про Квецка [8] і Красівського [9].
«Голос Америки» також подавав такі цікаві речі.
Тобто школа говорила одне, я слухав інше і таким чином жив у двох площинах. Я став «інформаційним наркоманом» і залишився ним досі.
Ще одним джерелом інформації були ті люди, які поверталися із заслання. Я з ними розмовляв, слухав розповіді і головне, що вони донесли до мене, – відчуття іншої життєвої парадигми тих людей, бо вони трохи інакше дивилися на світ, розповідали страшні речі. Вони були інакші.
Моє поступове освоєння реальності, на противагу до тієї картинки, що нам малювали в школі, на телебаченні, в газетах, породило у мені конфлікт, який я важко пережив десь років у шістнадцять. Це співпало з тим часом, коли в Чехію їхали військові машини [10]. Маючи тоді розмову зі своїм дядьком Федором Луциком (дуже розумний чоловік, він ще живий) про механізм дії радянської влади, я усвідомив наскільки радянська система була жорстокою, відчув з його розмови наскільки вона була сатанинською. Це була повна протилежність тому, що нам розказували. Я приїхав додому і декілька днів приходив до себе, обдумував.
Прийшов момент, коли треба було після школи планувати своє майбутнє. Хотів іти на філософський факультет – поїхав у Київ, а там потрібне було направлення з обкому комсомолу, хотів на історію, а там – направлення з райкому, так само, як і журналістика. У результаті – пішов на філологію.
Перед тим закінчив Калуський хімічний технікум. Мав можливість познайомитись з Донбасом на переддипломній практиці.
Перебуваючи у Горлівці мене втішили дві зустрічі з людьми, які знали українську мову. Наша кураторка на хімкомбінаті говорила чистою літературною мовою. Інша зустріч була на вулиці, коли випадково зустрів двох жінок, які говорили між собою українською мовою. Я за ними йшов десь два кілометри, слухав і насолоджувався. І тоді я, сімнадцятирічний юнак, зрозумів на скільки для мене це є важливим.
Саме тоді я осягнув якою масштабною є людська катастрофа Донбасу. Катастрофа у людському плані, тобто люди, які жили в тому середовищі, у тих страшних умовах праці, страшних побутових умовах (важка «кінська» праця, «кінські» дози горілки). І це середовище формувало на стільки деградоване суспільство! Я вжахнувся і через те пішов з промисловості. Якби я не потрапив у Горлівку, може б і пов’язав своє життя з хімічною промисловістю. Зрозумів, що то не моє і не хочу бути такими як вони.
Коли навчався в університеті, то ми з друзями по-різному уявляли собі що може статися з Радянським Союзом, але ніхто собі і уявити не міг, що Союз може розвалитися.
В університеті було вже інше товариство, у гуртожитку нічого не говорили, а щоб поспілкуватися – збиралися тільки в лісі чи на стадіоні на Майорівці. Хтось привозив якусь літературу. Це був початок 1970-х років. Читали Валентина Мороза [11]. З Києва мені приходили суворо заборонені на той час твори чеченця Абдурахмана Авторханова [12], який був у ЦК партії і втік під час війни, написав сильну книжку – «Технология власти», Солженіцина [13] «Архіпелаг ГУЛАГ». Хлопці із Закарпаття передавали журнал лемків Пряшівщини «Дукля» [14], редактором якого був Качуровський [15], який часто виступав на «Радіо Свобода».
Завдяки тим журналам я познайомився з літературою 20-х–30-х років, яку ще називають «Розстріляне відродження». Це було для мене культурним шоком. Я відчув різницю між «совковим» поглядом на літературу і літературою «Розстріляного відродження». На скільки та поезія і проза були вишуканою, делікатною, образною, емоційно вразливою!
Серйозним переломом для мене став 1974 рік. Я був на 4-му курсі. Кожного літа підробляв на Болехівському лісокомбінаті. Влітку 1974 р. я познайомився з Ярославом Лесівим, який тоді прийшов з тюрми. У тому цеху я робив на пресі, а Лесів збивав ящики. Ми з ним до того не були знайомі, нічого про нього не чув (про Квецка і Красівського по радіо говорили, а про нього – ні). Такий маленький чоловік у таких величезних окулярах.
Якось ми собі сіли, закурили, розговорилися, і я зрозумів з якого він середовища. Ми не дуже контактували, бо як сам Лесів казав: «Не треба, бо за мною «січуть». І треба сказати, що нам вдалося дуже багато речей в плані конспірації.
На весіллі Ярослава Лесіва я познайомився з поетом з Дніпра Іваном Сокульським [16], швагром Ярослава, чоловіком сестри Орисі. Дуже гарний поет та мова центрально-українська, інтеліґент. Там, на весіллі, я також познайомився з Михайлом і Богданом Горинями, Опанасом Заливахою [17].
Для мене це стало корисним, бо у Львові міг уже зайти ввечері до Горинів. Михайло Горинь працював на якійсь автобазі сторожем. Ми йшли туди, він закривав територію і там читав мені лекції з історії України, політології, психології. Розмови тривали десь до першої ночі, а потім я повертався у гуртожиток на Пушкіна. Хлопці впускали мене в кімнату через вікно. Я нікому про ці зустрічі не розказував. У Горинів була багата бібліотека. Саме там познайомився з Іваном Кандибою, який напередодні вийшов з тюрми, і про якого я знав з радіоновин. Багато Кандиба не говорив – загальні речі про звільнення.
У наших зустрічах з Михайлом Горинем обговорювалися також перспективи майбутнього України. На думку Гориня українська національна ідея нагадує тропічну океанічну рибку в акваріумі, яка в час біди стає своєю найтоншою стороною і при цьому її майже не видно, а коли з’являється безпечна можливість, то вона розвертається всім своїм тілом у всій своїй красі.
Таким чином, я увійшов у дисидентське середовище. Уже пізніше, у 1978 році, у хаті Ярослава Лесіва, тут, у Болехові, познайомився з В’ячеславом Чорноволом.
У помешканні Лесіва був такий собі «штаб». Туди заходили завжди зі сторони озера Сарахманки, а ті, хто приїжджали зі Львова, – йшли пішки зі Стрийської Гори. Я був декілька раз присутній у тому товаристві, бачив як готується та «кухня».
Сюди приїжджали Маринович [18], Богдан Горинь, Михайло Горинь, Іван Гель [19], Мирон Мелень [20], В’ячеслав Чорновіл, Степан Хмара [21]. Я став свідком підготовки до першого з’їзду Руху [22] за пів року до того, коли за Рух ще ніхто не говорив. Гасили світло, горіла маленька лампочка, говорили тихо. І Чорновіл найбільше з Горинем, рідше – з Гелем. Поміж іншим, вирішували питання про відновлення «Вісника» [23], була думка зробити його універсальним, де будуть друкувати і церковні матеріали, і релігійні, у тому числі про відродження УГКЦ. Там такі суперечки були...
Я не мав сміливості сказати, але в мене тоді визріла думка, яку я не озвучив, у чому каюсь. І коли потім залишився вже наодинці з Лесівим сказав:
- Слухай, Ярославе, то є трохи не добре.
- Чого?
- Відбудеться з’їзд, у чому не сумніваюся. Дивися, що я раджу. Нехай кожен з найвужчого кола ваших знайомих підбере від трьох до п’яти чоловік. Потрібно організувати велику нараду в лісі чи в будь-якому іншому місці для того, щоб визначити стратегії і тактику. І найважливіше – створити службу охорони.
- Та яка охорона...
- Побачиш, почнуться великі репресії.
Через тиждень я мав нагоду ознайомитись з таким листом:
Навесні 1989 року, коли ще лежав сніг, до мене приїхав товариш зі Львова і привіз мені на ЕРІ зроблену копію (тоді ж ще не було ксероксів) секретного листа ЦК КПРС до Львівського обкому партії: «Василю, я даю тільки почитати, маю повернути, а тобі даю почитати, бо добре тебе знаю».
Я не мав можливості занотувати, бо при собі не мав ні ручки, ні паперу (зустріч відбувалася у лісі).
Лист був з грифом «цілком таємно» і адресувався першим секретарям обкомів партії та завідувачам відділу агітації і пропаганди – тільки двом на рівні обкому: «Ознакомится под роспись и возвратить в ЦК КПСС». Це означало що лист навіть не залишався в архіві обкому, бо мав бути повернений в ЦК. У листі йшлося (передаю своїми словами, там було 5 чи 6 пунктів): «В обществе начинается брожение», різні рухи, громадські організації, націоналістичні організації ставлять нові вимоги до партії, до партійних колективів, співробітників. Як потрібно поводитися? Ніякої конфронтації, толерувати всіх, але при умові, що наші люди будуть очолювати всі ці новітні організації.
Марта Калапунь (далі – М. К.): Організувати і очолити. Все нормально.
В. Л.: Другий важливий пункт – дискредитувати всіма можливими засобами: через телебачення, через пресу, через чутки, використовуючи нашу агентуру на рівні КДБ, МВС, всіх неформальних лідерів, які з нами не співпрацюють. Вказувалося, які використовувати методи.
Як хлопцям вдалося зняти копію з листа – залишається незрозумілим.
Після цієї інформації терміново зустрівся з Лесівим, переказав йому зміст листа і попросив:
- Я не маю морального права і не маю того авторитету, щоб повідомити, а Ти при розмові з хлопцями скажи.
Тоді створювалася УРП [Українська республіканська партія [24] – М. К.]. Я казав Михайлу Гориню: «Нікому не віддавайте вашу ідею. Ви маєте талант оратора, Ви маєте авторитет, маєте харизму. Зробіть осередок до п’яти чоловік і тримайте все під особистим контролем, щоб знати все: звідки і куди йде». Але Горинь мав на меті віддати керівництво Левку Лук’яненку. Про охорону я Михайлу не сказав, сказав тільки Лесіву. Він на то не відреагував, вважав що це не потрібно, оскільки ми йдемо до демократичного суспільства. У що це вилилося? Убили Красівського, убили Лесіва, убили Василя Січка [25] у Чикаго.
Востаннє з Чорноволом я зустрівся уже у Відні в церкві. Він там був зі своєю третьою дружиною Атеною Пашко [26]. Що я можу сказати про Чорновола – це був мотор, але йому треба було таку гальму як Михайло Горинь. Але Михайло був занадто делікатний і енергія Чорновола просто гнітила його. Це було видно під час їхніх дискусій.
У ході підготовки до з’їзду Руху (я не брав участь), коли запозичили назву у франківських хлопців (це була їхня ідея громадської організації), все дуже бурхливо відбувалося. Сталося так, що відбувся притік величезної кількості людей, які нічим себе не проявили, а почали використовувати ситуацію на свою користь. У Болехові Рух очолював лікар-травматолог Ігор Григораш. Я залишився в Товаристві української мови імені Тараса Шевченка [27].
Очільники Руху не були апаратниками і не готові були до апаратних ігор. Вони були ідеалістами по своїй натурі, вважали, що всі такі як вони, а реальний світ був трохи інакший. Мою ідею щодо охорони не підтримали, а вона була б потрібна для боротьби з секретними службами.
М. К.: А як в Болехові починалася самоорганізація людей, адже вибори 1990 р. стали поштовхом для суспільства?
В. Л.: Відбулося все через організацію Товариства української мови імені Тараса Шевченка. Воно було ніби поза політикою, питання захисту мови, культури, ідентичності було на часі і тому та хвиля пройшла буквальна на «ура!».
Це було дуже фантастично: десь там з’їзд Руху штовхнув ту всю нашу перелякану спільноту. Але найсильніший поштовх дало саме Товариство української мови ім. Тараса Шевченка.
М. К.: Хто в Болехові очолював Товариство?
В. Л.: У Болехові сталося так: була установча конференція, був Мельник Михайло Матвійович, приїхав з Долини Степан Янковський. Мені подзвонили чи передали, що має бути конференція. Було чоловік тридцять напевно. Мене дуже здивувало, що Мельника, члена партії, Степан Янковський, член партії, пропонує на голову Товариства. І що робити? Мене Ставичний зустрічає, зайшла мова за Товариство і каже: «Не влазь туди!». Але я в стороні не міг залишатися, був певен, що нічого вони вже не зроблять. Це вже була вимога часу.
Постало питання: що робити? Отже, будемо робити те, що зможемо.
Ми збирали всіх представників від усіх підприємств. Досить добре було те все організовано. Михайло Матвійович [Мельник – М. К.] у цьому плані, вмів організувати, вмів говорити з людьми, він був дуже виважений. Він знав дуже добре психологію, він знав як говорити з людьми різного темпераменту. Я не міг, я ще не мав тої школи. А він вмів то все. Ті всі організаційні питання. Як ми організовували у 1989 р. Ланцюг єднання [28]. Це була дуже важка справа. Ми надумалися, ми насиділися, ми набігалися. Ми мали дуже великий шматок дороги: від Дуба на Стрийській Горі до Герині, майже до Гошева. То треба було все покрити. Пройшло непогано. І багато людей долучилося і люди були свідомі. Ще раз хочу сказати: тих людей уже нема.
Я не можу сказати, що ми щось зробили зле чи Михайло Матвійович. Вони всі (Мельник і Янковський) покидали партквитки, Янковський потім разом зі мною був депутатом Івано-Франківської обласної Ради.
При Товаристві української мови ім. Т. Шевченка була створено ініціативну групу. Ініціаторами її створення були Роман Скворій, Михайло Мельник, Мудрий, Степан Арсенич, тобто освітяни. Я, відверто кажучи, мав певні сумніви щодо освітян. Освітяни були для мене такими невизначеними. У кінцевому результаті вийшло все на добре, навіть якщо були якісь потуги з боку тодішньої офіційної влади використати це і керувати цим. Ну, і певні підстави щодо сумнівів, що ті люди так чи інакше одні з перших вийшли на організаційні структури у мене були, пам’ятаючи той таємний лист з Москви [див. вище – М. К.] про те, щоб зобов’язати відділи пропаганди і агітації обкомів партії підібрати людей і очолити всі неформальні організації.
Але потім я побачив, що робиться добра справа і вже на це не звертав увагу. Хоча, у принципі, до мене люди підходили ті, які вважали себе трішки в опозиції і застерігали, що це все є кероване, це все є імітацією для дискредитації багатьох речей. Було таке. «Навіть якщо це є так, то не використати цей шанс – не є добре. Треба використовувати будь-який шанс, а далі життя покаже як воно там складеться. Якщо, не дай Боже, станеться так, що ми його [шанс – М. К.] ще раз втратимо, то не буде на кого нарікати – будемо нарікати самі на себе».
Таким чином, з одного боку усвідомлення того, що це можливо керована ситуація, а з другого – треба щось робити.
І, власне, з ініціативи Романа Скворія була така одна з акцій – це побудова пам’ятника Наталії Кобринської [29]. Найперше треба було розбити Дошку пошани, яка закривала будинок шкільної майстерні – майбутній музей. І ця площа була вибрана досить вдало. Власне, нас кілька осіб брали участь у тому, хтось приходив, допомагав. Пам’ятаю як ми стояли і молотами били ті бетони.
М. К.: То така монументальна споруда була.
В. Л.: Така дуже монументальна споруда. Нас було кілька чоловік. Били ті бетони, люди йшли і, побачивши що робиться, перебігали на другий бік. Як?! Голова міської Ради лупить по тих партійних зірках, серпах і молотах.
І тут за аналогією згадав ту ситуацію, коли Ярослав Лесів ішов містом, а люди швиденько перебігали дорогу на другий бік аби не стрічатися з ним. А потім ті люди були на мітингах. Я їх не осуджував, але зрозумів, що вони вже переросли свій страх, який над ними панував.
На наших засіданнях Товариства готували і проводили різні акції: збирали гроші на видання словника української мови, готувалися до Ланцюга Злуки, готувалися до відкриття пам’ятника Наталії Кобринської [урочисте відкриття в Болехові пам’ятника Наталії Кобринської відбулося 09 червня 1990 р. – М. К.], писали програму, організовували осередки Товариства на підприємствах, приходили люди.
І, власне, тоді, не пам’ятаю в якому часі, спливає ідея відродження в Болехові товариства союзянок [Союз українок [30] – М. К.].
Ініціаторкою, серцем тієї справи виступила Лариса Дармохвал. І саме тоді я побачив яка велика кількість активних жінок, звичайно старшого віку – ті, які пам’ятали ще довоєнні часи, ті, які мали виховання не просто радянське, мали національне виховання. Дуже багато жінок. Мушу відзначити, що напевно це була найорганізованіша і найбільш зцементована група людей, які взялися за досить серйозну роботу.
Крім того, що вони брали участь у всіх акціях, які проводило Товариство, союзянки ще й зі свого боку організовували такі речі як скажімо, крім пам’ятника Кобринській, створення літопису. Лариса Володимирівна вела з фотографіями все, починаючи десь з 1989-1990 рр. Кожен рік – це окремий том, описи подій, учасники. Це дуже добре рішення. А крім того, загальноміські акції, День міста, участь в програмах, участь в плануванні, допомога чисто організаційного плану.
М. К.: Вони «Бояриню» [31] Лесі Українки ставили, правда?
В. Л.: Так, ставили «Бояриню», але то трішки пізніше було. Після свят уже. Я в них участь не брав, бо не надаюся до такого. То було досить гарно і авторитетно. Була організована Школа шляхетної українки, так само проводили певну роботу з молоддю і це залишилося, напевно, в душі тих людей. Ну, і відродження пластунського руху, за що трішки пізніше, напевно, вже в другій половині 1990-х, взявся Любомир Данилів.
І, власне, це все йшло в одному ключі: Кобринська, її діяльність, відродження інформації про неї, бо дуже мало ми знали про Кобринську – одна збірочка вийшла в 1958 р., друга – у 1981, але це були неповні видання. У школі не вчили. Але тут я скажу, Скворій – молодець, організував такі просвітницькі лекції з питань історії! Дуже гарних кілька лекцій було, у тому числі і про Кобринську.
У нас в Болехові проходили акції всеукраїнського масштабу, бо відкриття пам’ятника Кобринській – це не було так просто. Там була серйозна конференція, були запрошені серйозні люди. Це було надзвичайно цікаво і вийшло фактично на рівень України. Львівське телебачення знімало ті всі події.
М. К.: То ж у 1995 р. відзначалося 140-річчя від дня народження Кобринської та 75-річчя від дня смерті письменниці. Тоді і міжнародна конференція була.
В. Л.: Так, так. То вже друга. А тоді та перша конференція тут, у Народному домі, проходила. Відкриття пам’ятника. Багато було гостей зі Львова, Дрогобича, Києва, Коломиї, Белелуї, Снятина, Івано-Франківська, Тернополя, із Закарпаття навіть були.
Це все було досить серйозно, солідно, піднесено.
Якщо передати коротко, то у той час, починаючи з 1989 р., йшла підготовка до виборчих перегонів, через відродження організацій, які могли б потім посприяти виборам.
Загальний тонус того часу дуже емоційний, інтелектуальний у полі культурного напруження і приємний. Справді, люди брали в тих подіях участь більш і менш активно, але всі відчували, що вони роблять справу велику, важливу. І це піднесення потім передавалося.
Ті мітинги, що відбувалися, коли почалася активна фаза підготовки до виборів всіх рівнів, були так направлені, щоб досягнути головної мети – не допустити комуністів до Рад всіх рівнів. Власне, що в принципі й було зроблено. Навіть якщо комуністична партія і планувала ті всі речі (очолити і направити), їм це може десь і вдалося, але тільки не в областях Західної України. Як би все не відбувалося, але стрияни показали приклад, а тернопільчани, франківчани їх підтримали, ну, і Болехів у цьому плані не відставав.
Ми активно включилися в місцеві вибори 1990 року, які потім почали називатися першими демократичними.
Виборчий закон був досить непоганий. Тоді був закон, що депутати Ради обирають голову Ради, а голова Ради пропонує голову виконкому і членів апарату: заступник голови виконкому, керуючий справами виконкому і централізована бухгалтерія, військово-обліковий стіл і начальник організаційного відділу. І тоді, власне, я чекав на новий закон. На передустановчому засіданні, я сказав, що, якщо ви хочете, щоб я був головою, то я йду лише на один рік. Готуйте собі наступника, ведіть переговори. Що я зможу зробити – я зроблю і передам естафету. То не є моє. Я був в Канаді, трішки вивчив ситуацію як там працюють органи місцевої влади, які є повноваження, які є механізми. Бюджету в нас нема, нічого нема, все на «пташиних правах». У грудні 1990 р. вийшов новий закон про місцеве самоврядування, я його перечитав, згорнув, написав заяву (взагалі їх було три) і пішов геть [32]. Які були основні причини:
1. Продовжувався радянський формат законодавства – про все і ні про що.
2. Відсутність реального бюджету.
3. Програма приватизації, яку почали здійснювати. Ми були категорично проти, писали, бо тоді ще Верховна Рада зверталася до місцевих Рад з проханням дати свої міркування. Ми (депутати обласної Ради) написали дві серйозні програми: Ковалів такий був, писав про земельну реформу, і подали пропозиції до програми приватизації. На скільки ми (депутати обласної Ради, які працювали в комісіях) були мудрими:
- приватизовувати тільки нерентабельні підприємства, збиткові, в яких дуже високий процент зношеності обладнання та механізмів;
- ділити акції: 25% акцій має забрати місцева влада, 26% забирає обласна рада і 49% продається фізичним особам. Тобто за місцевою і державною владою зберігався якийсь контроль і вплив на роботу кожного підприємства.
Пішло все навпаки. Закон про місцеве самоврядування був складений за типом ленінського законодавства кінця 20-х років ХХ ст., де нема жодної конкретики, все розмито і як тобі треба, так можна обернути то дишло; коли почалася приватизація, коли на Болехівському лісокомбінаті почав керувати Ільків, розпочався великий грабіж. Проти своїх поглядів я йти не буду, не буду брати участь у тих всіх справах.
Схожа ситуація була з цегельним заводом, з сільзаводом, шкірзавод вже розпадався, але Марія Юріївна знайшла десь через якесь міністерство італійців і вони викупили пакет акцій. Що ми на нині маємо: сільзавод пропав, соко-екстрактний, який випускав непогану продукцію – багатопрофільне виробництво, пропав, лісокомбінат пропав, цегельний завод, можна сказати, що теж пропав. Залишився лісгосп, який ріже дерева і продає, шкірзавод також доживає, ну, ще «Світ шкіри» працює. Я побачив перед собою до чого ми йдемо. Почався поділ майна, який триває досі. І що вийшло – країна, яка за своїм потенціалом була найбагатша в Союзі «посаджена» на нуль. Маємо політику свідомого доведення до банкрутства.
Виходить, що у мене було провидіння, я не хотів брати участь в процесах, які не підтримував, мене пробували підкуповувати, я написав заяву і пішов. Я рік ніде не працював.
Одночасно з місцевими виборами проводилися і вибори до Верховної Ради УРСР.
Ярослав Лесів був кандидатом у депутати Верховної Ради УРСР. Я був його довіреною особою.
На ті вибори 1990-го року приїхав Степан Волковецький [33]. Я був КАТЕГОРИЧНО проти того, щоб Лесів знімав кандидатуру на користь Волковецького. Об’їздивши з ним весь Долинський район, був певен у перемозі Лесіва на 90%.
- Я Тебе дуже прошу, той мандат для Тебе буде ідеальним захистом. Не роби того. Ти бачиш яка хвиля піднялася? Попи православні проти. Вони мають більшість. Москва тисне. Бандити на приватизації роблять чудеса. Це ж піднялася така хвиля болота... Давай я Тебе сховаю або їдь в Італію (мав їхати в Італію в католицьку академію замість Гавриліва, який закінчив Ленінградську семінарію, перейшов на греко-католицьку віру). Лесіва запрошували, коли ми тут коло дуба зустрічали Любачівського [34] (потім були в нас у Болехові, потім в Долині, я вручав йому хліб і сіль).
- Як я поїду, як я церкву залишу?
- Таких церков десять буде. Їдь, залиш все на мене, я довірена особа, я від Твого імені виступаю. Ти даш мені, на всякий випадок, доручення, тим більше я балотуюся до міської ради, до обласної ради. Спирай все на мене, а сам сховайся, перечекай тих два тижні.
Але Лесів вчинив так, як вважав тоді за краще. Прийшов до мене одного разу ввечері:
- Їдь, Василю, в Долину, там буде мітинг і зачитаєш мою заяву. Прийдеш до мене ввечері, приїде Волковецький, будемо з ним говорити, бо планую закликати людей за нього голосувати.
- Славку, Ти знаєш хто такий Волковецький? Приїхав з Росії. Хто він? Викладає в інституті математику. Я нічого не маю проти нього, але ти добре подумай.
Приїжджає Волковецький на «Жигулях». Сіли, розмовляємо. Лесів питає:
- Пане Волковецький, перша Верховна Рада буде такою, що депутатам доведеться, можливо, навіть воювати. Сумніваюсь, що ми виграємо багато голосів (хоча тоді практично всі пройшли і Горині, і Гель, і Лук’яненко та інші). От якщо доведеться лягти на сходах Верховної Ради (а тоді вже відбулася студентська революція) і померти. Просто, на знак протесту, як ви себе поведете?
Волковецький кивнув на знак згоди. Прикро, але він навіть не приїхав на похорон Лесіва...
А у 1994 р. Волковецький балотувався знову. Мав нагоду спитати його чи пам’ятає він свою розмову з Лесівим, коли ми сиділи у нього в хаті біля пічки.
- Ні-ні не пам’ятаю.
- Вам нагадати?
- Прошу, прошу.
- Лесів вас тоді просто спитав чи ви готові на сходах Верховної Ради померти.
- Я такого не пам’ятаю.
Приїжджаю я в Долину з тим листом-відмовою, на стадіоні мітинг, стою на трибуні. Стоїть Волковецький, стоїть його довірена особа Боброва, яка в Гошеві мене атакувала: «Що ви собі дозволяєте зі своїм Лесівим? Ви дивіться яка тут у нас кандидатура. Волковецький, Ви не тягніть довго. Треба знімати кандидатуру». Тоді гошівський клуб був переповнений, люди стояли у дверях, у вікнах. І Лесів виступив. Кричали «Браво!». Ми хотіли висунути депутатом до обласної Ради Василя Стрільціва, але ніхто з людей не проголосував, тільки за Лесіва, який потім змушений був відмовитися.
Я навіть у Гошеві не виступав, лише в Долині на першій презентації, ми там зробили шок. Для Долини це був шок.
Ще цікавий і напружений був епізод про початок виборчої кампанії на першу зустріч з виборцями в Долинському районі біля стадіону «Клуб нафтовиків». Там усі кандидати у депутати ВР УРСР: директор – секретар райкому, Волковецький, Лесів і ще хтось. Зал забитий, сидять керівники району, райкому і т. д. Нам випадає першим виступати згідно з жеребкуванням. Підходжу до Лесіва:
- Славку, ну що, говоримо все чи будемо «грати кіна»?
- Ні, ніякого «кіна». Ти що боїшся?
- Боже упаси, Ти що? Просто питаюся.
- Ти починай, а я продовжу.
Я не можу переказати, що я казав, але я сказав все що думав про радянську владу, про нашу тодішню ситуацію, про те, що таке Україна, як треба боротися за Україну, що нас чекає. Я ввійшов у раж, дивлюся на людей, а люди сидять з опущеними головами.
М. К.: Боялися, щоб ніхто не побачив їхньої реакції.
В. Л. : Так, ніхто не дивився мені в очі. Тільки час від часу піднімали погляд і знову ховали.
- Тепер я даю слово людині, яка має моральне право казати те, що він буде казати, бо він відсидів за Україну по тюрмах в боротьбі з диким більшовизмом, який боровся не тільки за якісь політичні свободи, але й за волю нашої церкви. (Я написав Лесіву текст і ми попередньо по ньому пройшлися, він ще правки зробив). Славко встає, а реакції залу ніякої – ні оплесків, ні слів. Пів залу кагебістів, я й кажу: «Славку, ми нині звідси не вийдемо».
І Славко як виступив ...
І люди почали так несміливо плескати, і так хвилею рознеслося по залу.
Наступним виступав Волковецький.
М. К.: Ви задали тон.
В. Л.: Ми підняли такий рівень! А він не має що казати: ... перебудова ... перебудова... Горбачов ... перебудова. Ну, зал легко аплодував. Всі були шоковані ще після виступу Лесіва. Ми вивернули реальність бебехами наверх, беріть нюхайте. Спадкоємцями кого ви є?
І виступає той партієць. Не може взагалі нічого говорити.
М. К.: Що тут скажеш? Радянську владу вже хвалити не зможеш.
В. Л.: Так само, як і Волковецький: перебудова, наше суспільство, гласність, свобода слова.
Я вийшов в коридор, пішов попити водички. Вже не хотів слухати, що говорять інші. Дивлюся чи в коридорі когось нема, чи «воронок» не під’їхав. Розумієш, страх пропав.
М. К.: Бо переступилося межу.
В. Л.: Страх пропав і я почав сміятися. От такий смішний епізод.
Остання передвиборна зустріч була на соко-екстрактному заводі в Болехові.
Тези наші які були?
1. Україна має вийти з Союзу. Стати незалежною державою. У петлі того Союзу ніякі зміни практично неможливі. Значить, Україна повинна відновити свій суверенітет, організувати свою армію (вони як вчули про армію, то аж дух перехопило).
2. Україна має з’єднатися з європейськими країнами.
3. Україна має в майбутньому вступити в НАТО (їх теж почало від того смикати).
4. Провести реформи, приватизацію.
5. Зміни на ниві культури, відновлення статусу української мови, підтримка книговидання, кіно і т. д.
Я перед тим пропустив дві чи три зустрічі, бо Лесів їздив з ними по селах, а я з якоїсь причини не зміг. І так сталося, що то для мене був останній чи передостанній виступ на соко-екстрактному заводі. Ще в Бубнище ми, здається, їхали.
І як завжди: я виступив, представив коротеньку біографію Лесіва, основні етапи життя як священика, як політичного діяча. Випадає так, що ми знову перші. Повний зал людей.
А після нас і другий секретар райкому партії, і Волковецький – всі концептуальні тези наші, правда любили додати «в оновленому Союзі». Все наше. «Славку, слухай! Нам уже немає що робити. Всі тези наші»
М. К.: Оцей період становлення, починаючи з 1990 року, це національне відродження, як тоді казали, йшло паралельно з відродженням церкви. Церква була важливим чинником.
В. Л.: Церква була першою, а вже за церквою потягнулося все інше
М. К.: Оці всі мітинги, я пам’ятаю, щонедільні після Служби Божої, прошу нагадати як то все відбувалося.
В. Л.: У першу чергу дуже є симптоматичним, що Лесів очолив делегацію до Москви щодо легалізації Української греко-католицької церкви. На Арбаті вони проводили богослужіння. Є фотографії як вони там стояли з плакатами. В основному це були люди з Бубнища, Козаківки, з Долинського району. Люди, які їздили, змінювали одні одних. Це був один з початкових етапів, де випробовувалися методи легалізації церкви. Коли всі ці методи не зіграли, церква почала виходити з підпілля самостійно.
Що передувало цьому? Передував цьому дуже цікавий такий момент. Коли Прибалтика і Грузія вже шуміли, то Україна ще жила в тиші. Горбачов приїжджає до Києва і починається рух. Значить це був такий зовнішній антураж. Щербицький був уже дуже старий, інтелігенція звернулася, але мені здається, що визначальною було дуже цікава річ. У нас у Львові був Добрик, секретар обкому партії – кращий товариш Щербицького, він родом десь з Дніпропетровщини. Коли почалися уже ті рухи, і церковні, і культурні, РУХ, ТУМ, Добрик звернувся з листом чи по телефону до Горбачова, не знаю яким чином – це вийшло з тих апаратних кіл, що «Нужно что-то делать. Националисты и униаты поднимают голову. Дайте команду и мы будем приводить это все в порядок». Горбачов нібито сказав: «Я вам не дозволяю застосовувати ніяку силу. Воюйте на сторінках газет.»
Ця інформація потрапляє до наших дисидентів (політичних, церковних, культурних). Хтось то переказує. І я пригадую собі як Добрик приїхав до Моршина, чи то бювет відкривали, чи якийсь інший заклад. Я побачив його зблизька. Він якраз проходив тут біля парку – людина, яка мала неприродну блідість і видавала в той момент трагедію особистості. Я вжахнувся. І для мене це був такий символ – символ вмирання тієї партійної номенклатури.
Церква була легалізована, у нас був сильний лідер церковний, через що його [Лесіва – М. К.] і вбили.
Вбили спочатку Красівського, вбили досить культурно. У нього був інфаркт. Він уже не ходив. Він себе просто загнав (підняв дуже сильну хвилю, їздив на схід України, гроші возив, організовував видавництва, він з машини просто не вилазив). Його доглядали в квартирі дві монашки (Красівського перша жінка втекла в Канаду, забрала дітей, він одружився з другою дружиною Чорновола – Оленою Антонів [35]. Дуже гарна була жінка, чудо-жінка. Її всі називали «мамою українських політв’язнів». Вона до всіх їздила, усім допомагала. Потрапила під трамвай. Не знаю, як так сталося? Що вони з нею зробили?
І от, Красівський лежить на ліжку, монашки біля нього, ті два «чмурики» заходять (приїхали нібито від якогось професора зі Львова): «Пане Зеню, ми вам привезли такі ліки від серця, що вам зразу допоможе». Дали укол. Він встав, відпроводжував їх. Зігнувся: «Це вже все, оце вже все». Впав. Ті монашки кинулися – нема вже нікого, машиною втекли.
Мене свого часу із Зеновієм Красівським познайомив Ярослав Лесів.
Перед тим, коли Красівський вийшов з тюрми, мені його показав кум мій [Ігор Василинин], вони з ним жили по сусідству через паркан.
Чим я був вражений? Його очима, взагалі його постаттю. Це була неймовірно красива людина. Очі. Таких очей я не бачив у людей. Очі вільної людини, абсолютно незаанґажованої. Очі світилися радістю. Яка аура довкола нього! Двадцять з чимось років по тюрмах і психлікарнях.
М. К.: Як то можна було зберегти в собі то світло?
В. Л.: А його поезія. Ці «Невольничі плачі». Це просто шедеврально.
А потім ми вже з ним познайомилися.
- Пане Зеню, ми будемо вас зараз висувати у Верховну Раду.
- Василю, ви дуже погано знаєте з ким маєте справу. Я прийду у Верховну Раду тільки з автоматом.
Я був тоді трішки неприємно вражений. Чим? Ми такі демократи, москалі наші брати і друзі, революцію ми всі робимо, ми робимо свободу і т. д., я себе вважаю вже в тім колі задіяним. А він мені каже, що я не знаю з ким я маю справу. Думаю: «Автомат, до чого?». Проходить час і виявляється він мав рацію. Власне, тому його і вбили, вони так підчистили українське поле...
Лесів був обережний, спеціально не рисувався, відчував, що не треба, поводився не як Зиновій Красівський, а його вбили через 10 днів після Красівського.
Такий епізод: літо 1991 року. Гарна погода сонячна, підходить до мене (дуже я був здивований) Орися, сестра Лесіва. Жила в Дніпропетровську, Івана Сокульського вже не було, помер від інфаркту. І каже:
- Василю, ходи сюди, щось сталося. Щось дивне. От я тільки-що іду попри бібліотеку, коло клубу доганяє мене мужчина, худий, високий, каштанове волосся: «Ви сестра Лесіва? – Так. – Скажіть отцеві, щоб він ніколи не сідав у машину на переднє сидіння.» Розвернувся, і пішов попри школу. Василю, не знаю, що мені робити. Ти не знаєш його?
- Як? Високий, худий, каштанове волосся. Значить так, Орисю, я буду говорити і ти будеш говорити зі Славком, щоб він не сідав на переднє сидіння. Йому готують аварію. Розумієш чи ні? Це дуже зла ситуація.
- Я буду з ним говорити.
Через день чи два я зустрів Лесіва і кажу:
- Славку, така і така справа. Не смієш сідати на переднє сидіння. Зрозумів чи ні?
- Зрозумів.
Його возив такий хлопчина з Гошева. Перше Мельникович возив, а потім він (не знаю де він зараз, зник, я його з часу аварії не бачив).
Було у нас тут свято [святкування Дня міста, яке відбулося 06 жовтня 1991 р.– М. К.]. Мій вуйко Іван Когут приїхав з Канади, я з вуйком «ношуся». А там виступи. А там треба перевірити чи люди мають що їсти. Купа роботи, бігаю по стадіоні, але мене так тягне знайти Лесіва, щось переговорити.
І тут зустрів я Славка, побачив:
- Славку, я Тебе дуже прошу. Ти їдеш до Києва.
- Так їду до Києва, бо хлопці мені організовують зустріч з Кравчуком. Мушу їхати. Кравчук може нам допоможе з церквою.
- Їдь, але Ти не смієш їхати легковою машиною. Їдеш з людьми в автобусі. Зрозумів? За легкову машину Ти вже забув.
- Та що Ти. Не переживай.
Хотів ще йому щось сказати, кинувся: «Де отець, хлопці, де отець? – Та десь пішов.» Я бігом до клубу – нема, я туди – нема. І мені так недобре. Не пам’ятаю вже, що я мав йому ще сказати.
Ну і все поїхав. Поїхав...
Рано вже дзвонить мені Лазар [начальник Болехівського міського відділу міліції – М. К.] з міліції: «Григорович, Лесів загинув. – Де ? – Там і там. – Він сидів на першому сидінні? – А Ти звідки знаєш?»
Як вони організували? Вони слідкували за ним. Лесів автобусом приїхав до Івано-Франківська. Зайшов до Заливахи. «Ну, йди спи, рано собі поїдеш. –Ні, я хочу їхати додому».
Ніч, 11 година. Перед тим ще зателефонував водієві. Сідає Лесів у машину, за ним пантрують. Виїжджають до поста міліції на виїзді з міста. Їх зупиняють, перевіряють документи. То було таке «Жигулі» кольору «морської хвилі», Красівський подарував. Надворі холод, жовтень місяць. Їх зупинили, почали оглядати машину. У вас то недобре, у вас ключів нема таких, тримали їх з пів години.
- Та майте совість. Та я ще маю їхати додому.
- Ну, вже їдьте.
Напевно Лесів змерз, пересів на переднє сидіння, щоб загріти собі руки. Все. Від’їхали кілометрів вісім. І тільки проїхали Павлівку, піднялися і виїхали на ту пряму, і там вискакує лоб в лоб «Волга», а потім друга машина ззаду. Все. Потім витягнули його з машини. У нього були руки поломані, ноги поломані. Тягнули його ще в ліс, там видно добивали, бо болотом він не міг замаститися в машині. А той хлопчина, водій, вдарився головою об кермо, зламав собі ключицю.
Я бачив їхню машину. Ну, добре, лобовий. А хто ззаду вдарив?
М. К.: Як люди поводилися в той час, коли все починалося?
В. Л.: Люди спочатку були насторожені. Але все зробили греко-католики. Ті, я пам’ятаю, зробили перший похід від каплички до Гошева. Це було справді грандіозно. Цей похід. Міліція не знала що робити. Люди просто йшли. Йшли не центральною дорогою: від каплиці в урочищі «Бучники» через Волоське Село, попри озеро вийшли аж на мості з хоругвами, з хрестом. Я їх зустрів уже коло мосту. Я фактично не знав. Я закрутився. Зв’язку, телефонів не було, було дуже прикро.
М. К.: А разом з Лесівим були ще якісь священики активні?
В. Л.: Не було нікого. Аж потім почали хлопці під’їжджати зі Стрия. Спочатку ті старші священики, які вийшли з підпілля, серед них і Лесів з Гошева, монашки, які вийшли з підпілля. А ті молоді священики, то вони вже підключилися на останньому етапі. В усякому разі я їх не бачив.
Головне, що люди перестали боятися, люди почали гуртуватися, і, власне, осередком стала церква. Інтеліґенція – навколо Товариства, трошки – навколо Руху. Дуже мало.
Той дух піднесення, який панував, – це була Божа благодать. Я пробуджувався з такою радістю! Я зустрічався з людьми. Як ми тішилися одне одним! Як ми майже щовечора приходили на ті збори, радилися що робити, союзянки прибігали (М. К.: (сміється) болехівські пляцки приносили)... пляцки приносили, нам було приємно.
У часі проведення першої конференції, коли приїжджали люди ззовні, як вони нами тішилися, особливо кияни, письменники (жінки переважно – дослідниці творчості Кобринської), Марта Чопик [36] з Тернополя жінок привезла. Яка радість панувала! Ну, чисто сімейне свято.
Пам’ятаю, що я той мітинг вів. Зеновій Красівський з камерою стояв знімав це все, священики прийшли. Таке було якесь одухотворене єднання що то просто ...
Я думав, що то так все буде, чесне слово. Так чогось міркував, що то піднесення таке буде завжди. А потім я помітив, що так довго не може бути, зрозуміло, що проходить якийсь час і воно стає буденним, забувається. Пізніше, коли я приступив до обмірковування наступних кроків, то помітив, що якась сатанинська сила відвернула розум людям і, що б ти не говорив, то падало як пустоцвіт в суху землю – ніяких сходів не було. Я зрозумів, що вони (це мова йде про наших лідерів) психологічно, ментально, інтелектуально неготові. Ні слова про економіку.
М. К.: А тепер ще один момент. Поряд з відродженням церкви ішло відновлення символів: гімну, прапора. Коли в Болехові вперше зазвучав гімн і де було піднято перший прапор?
В. Л.: Під час виборчої кампанії до Верховної Ради, отоді. Хлопці з Калуша, вони їздили з Дмитром Павличком [37]. Це була осінь 1989 р., підготовка до виборів до ВР СРСР. Приїхав Павличко, Куйбіда, Василь Ганущак (я з ним учився, був старшим за мене, помер уже), Косів Михайло [38]. У мене є фотографії, я знімав, Скворій мене попросив. І була Панькова Тетяна Іванівна, її чоловік – з тих репресованих, Степан Чекалюк.
А в Болехові пустили чутку, що привезли бульбу і капусту. Яка то була сміхота. Тут на стадіоні купа кагебістів, стояли на вході і казали: ідіть на базар бульбу і капусту привезли. І було видно хто є хто: одні йшли на стадіон, інші – на базар, бульбу тоді купити було дуже важко.
Я тоді фотографував дуже багато. У мене обшук робили два рази. Щастя, що нічого не підкинули, дякую.
М. К. : А гімн коли зазвучав вперше?
В. Л.: Отоді й було.
М. К.: Отже, осінь 1989 р. для Болехова стала справжнім поштовхом до змін.
В. Л. : Людей не було багато. Можна було порахувати.
М. К.: Ми тоді з однокласниками з уроку втекли.
В. Л.: Пам’ятаєш, людей не було багато.
М. К.: У глибині стадіону.
В. Л.: Коло трибуни. Богдан Качур привіз озвучення. І мені здається, що тоді гімн заграли або заграли «Червону калину» [гімн Українських Січових Стрільців «Ой у лузі» – М. К.]. Тоді «Червона калина» була дуже популярна на всіх наших вечорах.
Гарний епізод розкажу. З Рухом Товариство [Товариство української мови ім. Т. Шевченка – М. К.] організувало проведення свята проголошення ЗУНР. Повний зал людей. Ми привезли купу ящиків свічок, програма, запросили хор чоловічий. Після цього рушили на цвинтар вшанувати Січових Стрільців. Роздали свічки, люди йдуть. Закликали Осипа Рудницького, січовика, він там виступав (ще тоді жив). Поставили свічки, відправили коротенький молебень за погиблими. А Куйбіда пішов додому, приніс свою гармату, під’їхав під самий паркан від нинішньої церкви (цвинтар тоді розширювали). А ніхто ж не бачив. Він як стрілить, люди впали. Я не знав де лягати, чи між могилами падати. Вуха так позакладало! Відчуваю, що я глухий. Ігор Григораш каже: «Я його вб’ю зараз, та хоч би прийшов і сказав. Ми б оголосили, що в честь Січових Стрільців салют будемо бити». Я як глушений карась виходжу з того цвинтаря, Ігор за мною, люди виходять, всі старші, їх всіх уже нема.
Той дух піднесення, з якою люди повагою йшли, культурно, потім як ми відкривали пам’ятник Кобринській. Який то був гарний мітинг!
М. К.: Про урочисте підняття прапора ми з Вами уже неодноразово говорили.
В. Л.: Тенденція була така. Стрияни одні з перших підняли прапор паралельно при існуючому радянському і тоді в нас виникає думка, не пригадую вже чи то на Товаристві чи то на сесії міської Ради, повторити таку саму ситуацію.
Прапорів нема, тоді ще не було – 1990 рік, травень місяць.
М. К.: То на провідну неділю урочисто піднімали.
В. Л.: Завдання всім – шукати прапор. Я прийшов до мами і кажу: «Мамо, шийте прапор. Маєте тканину? – Маю два кавалки шовку, але не дуже великі». Я намалював у якій пропорції і вона пошила. У мене донедавна був той прапор. На лісокомбінаті домовилися через тата твого, Романа Гаєвського, чи Василя Латика, він теж депутатом був, про древко для флагштоку і ми готові були. Я фотографію маю. Ти там стоїш коло мене.
Зараз я дивлюся ті всі старі фотографії, тих людей вже нема. Люди йшли, люди питалися що зробити, чим допомогти. Ніхто про гроші не говорив. Я відчував і всі відчували якесь таке піднесення внутрішнє. Для мене це було таке як стан закоханості. Ти хочеш жити, грудна клітка відкривається. Я казав Тобі, що я не мав страху, хоч по житті, як мені здається, я дуже обережний.
М. К.: Ми з Вами упустили ще один важливий момент – путч.
В. Л: Я дуже добре пам’ятаю. Прекрасна погода. Я їду до Стрия зустрічати вуйка з Канади, який приїхав поїздом з Будапешта. У той день рано встав і перше, що я чую, бо радіо в мене було включено постійно, але не те славне «Баку», а вже був «Океан», що щось відбувається, якась руханина у Москві. Я так і не розібрався одразу. Так чесно кажу. А потім приїжджаю до Стрия, десь сьома ранку, вуйко з однією валізою і питає: «Що то в Москві сталося? Щось в поїзді говорили, що щось там є. – Вуйку, я сам толком не знаю, але мені здається, що то щось проти Горбачова генералітет виступає. – І Ти не боїшся? – А що я маю боятися? Я думаю, що до України це не долізе.
Ми приїжджаємо додому, я включаю телевізор і виступають ті «чмурики». Руки трусяться, Горбачов у Криму, іде переворот.
М. К.: І на місця це не докотилося, ніякі вказівки не давалися? Нікого не лякали? Нічого не було?
В. Л.: Дійшло трішки. Дійшло десь до рівня обкому партії. Навіть, можливо, планували якісь акції, але це настільки скоро Єльцин все задушив, що їм не вистачило просто часу. По друге, було прийнято рішення, на тому рівні, бо їм не треба було того путчу. Їм економічно і політично було не вигідно. Вони поставили на Єльцина. Для них Горбачов був відпрацьований матеріал. Чому Єльцин потім розстріляв парламент? Він знав, що може уже не боятися і, щоб встановити владу, показати свою силу. Москва дуже не любить парламентарну форму правління. Це для них є смерть. Це для них чуже. Вони привикли до царя-батюшки, привикли до хана, до тих Чингізидів, які те все тримали в кулаці.
М. К.: У нас декомунізація пройшла ще тоді. Той процес, що тепер по Україні закінчується, то в нас відбувся ще тоді.
В. Л. Так. Власне тоді, коли йшло питання обрання голови Ради, то я сказав так: як собі хочете, я йду на рік. Чому на рік? За рік я проведу те, що розумію і те, що я хочу – декомунізацію, про деколонізацію я не міг казати, бо був ще не усвідомлений у всіх тих процесах. Про економіку також ніхто нічого не говорив.
Люди просто шуміли, займалися дурницями, боялися торгівлі із Заходом, плітки різні розпускали, що щось там вивозять до Польщі. Я знаю тих людей, навіть знаю хто ті плітки розпускав. Тобто, глибокого розуміння того, що має відбутися в економіці не було ні в кого. Я був у Канаді в 1991 р. і намагався вловити трішки суть вибудуваної там системи державного управління і місцевого самоврядування. Але я розумів, що абсолютно неможливо щось запроваджувати і пропонувати з тої точки зору, що, з одного боку, ми всі боролися з радянською владою, а з другого – змушені були захищати цю систему.
М. К.: Ми були в системі.
В. Л.: Так, ми були в системі. І оце протиріччя відбирало сили. Коли я розумію, що весь світ живе за такими нормами, а в нас законодавство ще не таке. Ну, і що ти зробиш? Нічого. З одного боку ти борешся, а з другого – ти стаєш баскетбольним щитом, у який всі б’ють і з того боку, і з цього боку. І то, ми ще трішки щось зробили: ми перші об’єднали посаду голови Ради і голови виконкому, розпочали процедуру надання місту статусу: спочатку району – не вдалося, а потім – «міста обласного підпорядкування», потім вже називали «місто обласного значення».
Чи допомогло це? Допомогло. У тому плані, з меркантильної точки зору, що ми мали свій Пенсійний фонд. Ми так чи інакше, але могли виходити прямо на область. Ми відвоювали, завдяки Володимиру Стебницькому, статус «гірського населеного пункту». Ми створили відповідні служби, дали можливість людям працювати.
Статус «міста обласного підпорядкування» і статус підрайонного міста – це абсолютно різні речі. І тут вийшли на поверхню всі проблеми в той період щодо економічної трансформації.
Я ще намагався щось зробити перед тим як пішов. Основні фонди шкірзаводу були вироблені на 70 чи 68%. Там була техніка, завезена євреями ще за Польщі; лісокомбінат – на 55 чи 60%, цегельний, там взагалі завал, – десь під 80%, соко-екстрактний – так само. Там цифри були вражаючі.
Я скликав керівників наших підприємств і кажу: «Хлопці, їдьте по Європі: у Швейцарію, Німеччину, Англію і створюйте спільні підприємства, тоді ще закон дозволяв. Ви виграєте тим, що дасте свої приміщення, робітників, можливо якусь технологію, сировину, а отримаєте 50% продукції». Але вийшли з наради і казали, що Луцик розпродує Україну.
Я зрозумів, що ламати систему буде дуже важко. У сфері економіки революція не відбулася, відбулася тільки у сфері політичних свобод.
Є така лінія, яка зв’язує поняття держави і цінності держави, і вартості держави. Ще у XVIII ст. був у нашій мові такий дуже гарний вираз «мав у державі місто Болехів» – то в Дов Бера [39] є, «мав у державі поле на Руському Болехові».
М. К.: Ага, якщо ти був власником.
В. Л.: Бачиш, звідки пішло слово держава? Я щось держав.
М. К.: Хочу повернутися до питання декомунізації на Болехівщині: знесення пам’ятника Леніну, перейменування назв вулиць. Як це все відбувалося?
В. Л.: Це сесія все вирішувала, Товариство тільки пропонувало. Ми обговорювали на засіданнях Товариства.
Про знесення пам’ятника Леніну не йшлося, бо це було само собою зрозумілим, що й не треба було навіть обговорювати. Він уже сам розвалювався, без руки стояв. Було рішення сесії міської Ради, приїхали комунальники з ЖКП, кинули шнурок на голову, друлили і навіть мені казали куди його вивезли, але не пам’ятаю. Чи то в ріку кинули?
А щодо перейменування вулиць, то тут проходили обговорення, а подекуди й дебати. От скажімо: що ми знаємо про людей, які чітко прив’язані до Болехова?
Ми вишукували: вулицю Марії Клюк так назвали, бо була така жінка в українському підпіллі на Болехівщині і загинула в часі війни; Савицького, Мандрика, Лесіва, Петеша, і так далі.
Почали перейменування з великих вулиць. Утворили площу Франка і відповідно поділилася тодішня вулиця Леніна. Тому ми той кусочок від моста повернули на тодішню вулицю Фрунзе і назвали її вулицею 24 Серпня, інакше не виходило.
Була пропозиція перейменувати вул. Щорса на Шевська вулицю; люди виступили, що не треба Шевської – давайте Петрушевича.
Ми старалися максимально нові назви вулиць прив’язати до Болехова.
Були дебати щодо перейменування вул. 1 Травня. Висловлювали свою незгоду депутати на сесії: «Як, таке міжнародне свято!» Так. Слухаю і кажу: «Панове, а ви знаєте в честь чого 1 Травня більшовики зробили? – То не більшовики, то пролетарі всіх країн. – У кінці 19 ст. повії Нью-Йорка вийшли на вулиці з протестом, щоб їм підняли оплату. – Григоровичу, та що Ви таке кажете?». Я як те сказав – уже не хотіли 1 Травня.
А потім ще була історія з вулицею Бандери. З Бандерою було так: як зайшла мова на сесії назвати одну з вулиць новобудов біля школи № 2, то присутні поопускали очі і тоді хтось запропонував, здається Артур Якович Павлик: «Давайте ми це питання поки що залишимо, обговоримо на комісіях. Ми завжди встигнемо проголосувати». І тому це питання відклалося [40].
М. К.: Василю Григоровичу, і на завершення нашої розмови прошу спрогнозувати подальший розвиток України.
В. Л.: У нашому суспільстві безперервно конфліктують і взаємно поборюються два процеси: воля лідера, який розуміє об’єктивні процеси розвитку суспільства, з одного боку, та інтереси кланів: бізнесових, партійних, галузевих, територіальних з іншого. Від того на скільки реформатори (президент, парламент, активна частина громадянського суспільства) розуміють об’єтивні закономірності суспільно-політичних процесів певного етапу залежать темпи модернізації, а в нашому випадку – закономірності розпаду імперії. При цьому важливо вирішити такі проблеми:
- деколонізація,
- декомунізація,
- модернізація економіки та суспільства,
- українізація,
- правове забезпечення усіх цих процесів з обов’язковою відмовою від більшовицьких принципів у сфері законодавства.
Навіть побіжний погляд показує, що певної черговості у вирішенні проблем немає. Їх практичне вирішення відбувається з різною швидкістю і водночас у доволі потужному протистоянні волі реформаторів з інтересами певних кіл всередині суспільства й зовні.
На виборах парламенту чи президента завжди керуюсь тим, наскільки політична сила чи претендент розуміють вищеназвані проблеми України, показують шляхи їх вирішення і демонструють політичну волю.
Ось такі мої спогади про майбутнє.
Той дух піднесення, з якою люди повагою йшли, культурно, потім як ми відкривали пам’ятник Кобринській. Який то був гарний мітинг!
М. К.: Про урочисте підняття прапора ми з Вами уже неодноразово говорили.
В. Л.: Тенденція була така. Стрияни одні з перших підняли прапор паралельно при існуючому радянському і тоді в нас виникає думка, не пригадую вже чи то на Товаристві чи то на сесії міської Ради, повторити таку саму ситуацію.
Прапорів нема, тоді ще не було – 1990 рік, травень місяць.
М. К.: То на провідну неділю урочисто піднімали.
В. Л.: Завдання всім – шукати прапор. Я прийшов до мами і кажу: «Мамо, шийте прапор. Маєте тканину? – Маю два кавалки шовку, але не дуже великі». Я намалював у якій пропорції і вона пошила. У мене донедавна був той прапор. На лісокомбінаті домовилися через тата твого, Романа Гаєвського, чи Василя Латика, він теж депутатом був, про древко для флагштоку і ми готові були. Я фотографію маю. Ти там стоїш коло мене.
Зараз я дивлюся ті всі старі фотографії, тих людей вже нема. Люди йшли, люди питалися що зробити, чим допомогти. Ніхто про гроші не говорив. Я відчував і всі відчували якесь таке піднесення внутрішнє. Для мене це було таке як стан закоханості. Ти хочеш жити, грудна клітка відкривається. Я казав Тобі, що я не мав страху, хоч по житті, як мені здається, я дуже обережний.
М. К.: Ми з Вами упустили ще один важливий момент – путч.
В. Л: Я дуже добре пам’ятаю. Прекрасна погода. Я їду до Стрия зустрічати вуйка з Канади, який приїхав поїздом з Будапешта. У той день рано встав і перше, що я чую, бо радіо в мене було включено постійно, але не те славне «Баку», а вже був «Океан», що щось відбувається, якась руханина у Москві. Я так і не розібрався одразу. Так чесно кажу. А потім приїжджаю до Стрия, десь сьома ранку, вуйко з однією валізою і питає: «Що то в Москві сталося? Щось в поїзді говорили, що щось там є. – Вуйку, я сам толком не знаю, але мені здається, що то щось проти Горбачова генералітет виступає. – І Ти не боїшся? – А що я маю боятися? Я думаю, що до України це не долізе.
Ми приїжджаємо додому, я включаю телевізор і виступають ті «чмурики». Руки трусяться, Горбачов у Криму, іде переворот.
М. К.: І на місця це не докотилося, ніякі вказівки не давалися? Нікого не лякали? Нічого не було?
В. Л.: Дійшло трішки. Дійшло десь до рівня обкому партії. Навіть, можливо, планували якісь акції, але це настільки скоро Єльцин все задушив, що їм не вистачило просто часу. По друге, було прийнято рішення, на тому рівні, бо їм не треба було того путчу. Їм економічно і політично було не вигідно. Вони поставили на Єльцина. Для них Горбачов був відпрацьований матеріал. Чому Єльцин потім розстріляв парламент? Він знав, що може уже не боятися і, щоб встановити владу, показати свою силу. Москва дуже не любить парламентарну форму правління. Це для них є смерть. Це для них чуже. Вони привикли до царя-батюшки, привикли до хана, до тих Чингізидів, які те все тримали в кулаці.
М. К.: У нас декомунізація пройшла ще тоді. Той процес, що тепер по Україні закінчується, то в нас відбувся ще тоді.
В. Л. Так. Власне тоді, коли йшло питання обрання голови Ради, то я сказав так: як собі хочете, я йду на рік. Чому на рік? За рік я проведу те, що розумію і те, що я хочу – декомунізацію, про деколонізацію я не міг казати, бо був ще не усвідомлений у всіх тих процесах. Про економіку також ніхто нічого не говорив.
Люди просто шуміли, займалися дурницями, боялися торгівлі із Заходом, плітки різні розпускали, що щось там вивозять до Польщі. Я знаю тих людей, навіть знаю хто ті плітки розпускав. Тобто, глибокого розуміння того, що має відбутися в економіці не було ні в кого. Я був у Канаді в 1991 р. і намагався вловити трішки суть вибудуваної там системи державного управління і місцевого самоврядування. Але я розумів, що абсолютно неможливо щось запроваджувати і пропонувати з тої точки зору, що, з одного боку, ми всі боролися з радянською владою, а з другого – змушені були захищати цю систему.
М. К.: Ми були в системі.
В. Л.: Так, ми були в системі. І оце протиріччя відбирало сили. Коли я розумію, що весь світ живе за такими нормами, а в нас законодавство ще не таке. Ну, і що ти зробиш? Нічого. З одного боку ти борешся, а з другого – ти стаєш баскетбольним щитом, у який всі б’ють і з того боку, і з цього боку. І то, ми ще трішки щось зробили: ми перші об’єднали посаду голови Ради і голови виконкому, розпочали процедуру надання місту статусу: спочатку району – не вдалося, а потім – «міста обласного підпорядкування», потім вже називали «місто обласного значення».
Чи допомогло це? Допомогло. У тому плані, з меркантильної точки зору, що ми мали свій Пенсійний фонд. Ми так чи інакше, але могли виходити прямо на область. Ми відвоювали, завдяки Володимиру Стебницькому, статус «гірського населеного пункту». Ми створили відповідні служби, дали можливість людям працювати.
Статус «міста обласного підпорядкування» і статус підрайонного міста – це абсолютно різні речі. І тут вийшли на поверхню всі проблеми в той період щодо економічної трансформації.
Я ще намагався щось зробити перед тим як пішов. Основні фонди шкірзаводу були вироблені на 70 чи 68%. Там була техніка, завезена євреями ще за Польщі; лісокомбінат – на 55 чи 60%, цегельний, там взагалі завал, – десь під 80%, соко-екстрактний – так само. Там цифри були вражаючі.
Я скликав керівників наших підприємств і кажу: «Хлопці, їдьте по Європі: у Швейцарію, Німеччину, Англію і створюйте спільні підприємства, тоді ще закон дозволяв. Ви виграєте тим, що дасте свої приміщення, робітників, можливо якусь технологію, сировину, а отримаєте 50% продукції». Але вийшли з наради і казали, що Луцик розпродує Україну.
Я зрозумів, що ламати систему буде дуже важко. У сфері економіки революція не відбулася, відбулася тільки у сфері політичних свобод.
Є така лінія, яка зв’язує поняття держави і цінності держави, і вартості держави. Ще у XVIII ст. був у нашій мові такий дуже гарний вираз «мав у державі місто Болехів» – то в Дов Бера [39] є, «мав у державі поле на Руському Болехові».
М. К.: Ага, якщо ти був власником.
В. Л.: Бачиш, звідки пішло слово держава? Я щось держав.
М. К.: Хочу повернутися до питання декомунізації на Болехівщині: знесення пам’ятника Леніну, перейменування назв вулиць. Як це все відбувалося?
В. Л.: Це сесія все вирішувала, Товариство тільки пропонувало. Ми обговорювали на засіданнях Товариства.
Про знесення пам’ятника Леніну не йшлося, бо це було само собою зрозумілим, що й не треба було навіть обговорювати. Він уже сам розвалювався, без руки стояв. Було рішення сесії міської Ради, приїхали комунальники з ЖКП, кинули шнурок на голову, друлили і навіть мені казали куди його вивезли, але не пам’ятаю. Чи то в ріку кинули?
А щодо перейменування вулиць, то тут проходили обговорення, а подекуди й дебати. От скажімо: що ми знаємо про людей, які чітко прив’язані до Болехова?
Ми вишукували: вулицю Марії Клюк так назвали, бо була така жінка в українському підпіллі на Болехівщині і загинула в часі війни; Савицького, Мандрика, Лесіва, Петеша, і так далі.
Почали перейменування з великих вулиць. Утворили площу Франка і відповідно поділилася тодішня вулиця Леніна. Тому ми той кусочок від моста повернули на тодішню вулицю Фрунзе і назвали її вулицею 24 Серпня, інакше не виходило.
Була пропозиція перейменувати вул. Щорса на Шевська вулицю; люди виступили, що не треба Шевської – давайте Петрушевича.
Ми старалися максимально нові назви вулиць прив’язати до Болехова.
Були дебати щодо перейменування вул. 1 Травня. Висловлювали свою незгоду депутати на сесії: «Як, таке міжнародне свято!» Так. Слухаю і кажу: «Панове, а ви знаєте в честь чого 1 Травня більшовики зробили? – То не більшовики, то пролетарі всіх країн. – У кінці 19 ст. повії Нью-Йорка вийшли на вулиці з протестом, щоб їм підняли оплату. – Григоровичу, та що Ви таке кажете?». Я як те сказав – уже не хотіли 1 Травня.
А потім ще була історія з вулицею Бандери. З Бандерою було так: як зайшла мова на сесії назвати одну з вулиць новобудов біля школи № 2, то присутні поопускали очі і тоді хтось запропонував, здається Артур Якович Павлик: «Давайте ми це питання поки що залишимо, обговоримо на комісіях. Ми завжди встигнемо проголосувати». І тому це питання відклалося [40].
М. К.: Василю Григоровичу, і на завершення нашої розмови прошу спрогнозувати подальший розвиток України.
В. Л.: У нашому суспільстві безперервно конфліктують і взаємно поборюються два процеси: воля лідера, який розуміє об’єктивні процеси розвитку суспільства, з одного боку, та інтереси кланів: бізнесових, партійних, галузевих, територіальних з іншого. Від того на скільки реформатори (президент, парламент, активна частина громадянського суспільства) розуміють об’єтивні закономірності суспільно-політичних процесів певного етапу залежать темпи модернізації, а в нашому випадку – закономірності розпаду імперії. При цьому важливо вирішити такі проблеми:
- деколонізація,
- декомунізація,
- модернізація економіки та суспільства,
- українізація,
- правове забезпечення усіх цих процесів з обов’язковою відмовою від більшовицьких принципів у сфері законодавства.
Навіть побіжний погляд показує, що певної черговості у вирішенні проблем немає. Їх практичне вирішення відбувається з різною швидкістю і водночас у доволі потужному протистоянні волі реформаторів з інтересами певних кіл всередині суспільства й зовні.
На виборах парламенту чи президента завжди керуюсь тим, наскільки політична сила чи претендент розуміють вищеназвані проблеми України, показують шляхи їх вирішення і демонструють політичну волю.
Ось такі мої спогади про майбутнє.
Розмову записала Марта Калапунь
Примітки:
1. Бабин-Зарічний і Вістова – села в Калуському р-ні Івано-Франківської області на правому березі ріки Лімниця.
2. Левко Лук’яненко (1928-2018) – український політичний та громадський діяч, письменник, юрист та радянськийдисидент.
3. Іван Кандиба (1930-2002) – український правозахисник, співзасновник Української Гельсінської групи.
4. Василь Стус (1938-1985) – український поет, перекладач, публіцист, мислитель, літературознавець, правозахисник, борець за незалежність України. Один із найактивніших представників українського дисидентського руху.
5. В’ячеслав Чорновіл (1937-1999) – український політик, публіцист, літературний критик, політичний в'язень СРСР. Провідник українського національно-демократичного визвольного руху кінця 80-х–90-х років. Засновник та головний редактор підпільного українського часопису «Український вісник». Член Української Гельсінської групи. У 1990-1992 рр. – голова Львівської обласної ради. Народний депутат України з березня 1990 р.
6. Михайло Горинь (1930-1913) – український правозахисник, дисидент і політв’язень радянських часів, народний депутат України1-го скликання, почесний голова Республіканської християнської партії; Богдан Горинь (1936 р. н.) – український політичний та громадський діяч, народний депутат України1-го та 2-го скликань, журналіст, мистецтвознавець, політолог, колишній дисидент.
7. Український національний фронт (УНФ) – нелегальна політична організація, що діяла у 1960-1970-х pp. на Західній Україні.
8. Дмитро Квецко (1935-2010) – український дисидент, лідер й ідеолог підпільної націоналістичної організації «Український національний фронт», багаторічний радянський політв'язень.
9. Зеновій Красівський (1929-1991) – український поет, літератор, член Українського національного фронту (УНФ) та Української Гельсінської групи (УГГ), останній Крайовий провідник ОУНР у підрадянській Україні, жертва радянської каральної психіатрії.
10. Празька весна – період політичної лібералізації в Чехословацькій Соціалістичній Республіці, що тривав від 05 січня до 20 серпня1968 р. та закінчився вторгненням у країну радянських військ і військ країн Організації Варшавського договору (окрім Соціалістичної Республіки Румунія). Супроводжувався народними протестами проти радянського впливу.
11. Валентин Мороз (1936-2019) – український історик, один із представників українського національного руху, політв'язень, дисидент, автор понад 100 наукових праць. Доктор Гуманітарних Наук (Honoris Causa) Державного Коледжу Джерсі.
12. Абдурахман Авторханов (1908-1997) – німецький вчений-радянознавець чеченського походження, історик і політолог; доктор політичних наук, професор. Найавторитетніший аналітик радянської політичної системи та внутрішнього механізму влади КПРС в СРСР. Колишній співробітник апарату ЦК ВКП(б), політичний емігрант.
13. Александр Солженіцин (1918-2008) – російський історичний прозаїк, драматург і поет, громадський та політичний діяч. Лауреат нобелівської премії з літератури (1970). Протягом 1960-х 1980-х активно виступав проти комуністичного режиму в СРСР, був учасником дисидентського руху.
14. «Дукля» — літературно-мистецький публіцистичний журнал українцівСловаччини, заснований Українською філією Спілки словацьких письменників у 1953 р. і став трибуною літератури, публіцистики та мистецтва українців Чехословаччини.
15. Ігор Качуровський (1918-2013) – український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, педагог, радіожурналіст. Як літературний оглядач української редакції Радіо «Свобода» в 1970-х–1980-х рр. підготував і начитав понад 2 тис. радіобесід. В Українському вільному університеті (Мюнхен) захистив докторську дисертацію з філософії.
Член об'єднання українських письменників на еміґрації «Слово», Спілки аргентинських письменників SADE (Sociedad Argentina de Escritores), Національної спілки письменників України (з 1992 р.).
16. Іван Сокульський (1940-1992) – український поет, правозахисник, громадський діяч, один з авторів «Листа творчої молоді м. Дніпропетровська», політичний в’язень.
17. Опанас Заливаха (1925-2007) – український живописець, член Клубу творчої молоді, шестидесятник, політв’язень.
18. Мирослав Маринович (1949 р. н.) – український правозахисник, публіцист, релігієзнавець, член-засновник Української Гельсінської групи, організатор амністерського руху в Україні, віцеректор Українського Католицького Університету у Львові.
19. Іван Гель (1937-2011) – український правозахисник, дисидент, політик, публіцист, релігійний діяч, один із засновників Української гельсінської спілки, колишній радянський політв'язень.
20. Мирослав Мелень (1929-2016) – член Юнацтва ОУН, учасник Норильського повстання, член Українського Національного Фронту, письменник, музикант, громадський діяч.
21. Степан Хмара (1937 р. н.) – український політик, правозахисник, довголітній політв'язень радянських концтаборів, народний депутат УкраїниІ, II та IV скликань.
22. Народний Рух Украни (НРУ, Рух) – сучасна політична партія в Україні. Установчий з'їзд громадсько-політичної організації відбувся 8-10 вересня 1989 року в Києві і носив тоді назву «Народний Рух України за перебудову».
23. «Український вісник» – позацензурний суспільно-політичний журнал. Виходив як самвидав від січня 1970 до березня 1972 (випуски 1–6) у Львові та з серпня 1987 по березень 1989 рр. (Київ — Львів, випуски 7–14). Видавець і відповідальний редактор — журналіст В'ячеслав Чорновіл.
24. Українська республіканська партія – політична партія, заснована 30 квітня 1990 р. на основі частини Української Гельсінської спілки.
25. Василь Січко (1956-1997) – український дисидент, член Української Гельсінської групи, лідер Української Християнсько-Демократичної партії. Син учасників національно-визвольної боротьби, політв'язнів Стефанії Петраш та Петра Січка.
26. Атена-Святомира Пашко (1931-2012) – українська поетеса, громадська діячка, дружина В'ячеслава Чорновола. У 1991 р. обрана головою Союзу українок.
27. Товариство української мови імені Тараса Шевченка (ТУМ) – суспільно-громадська організація, створена на Установчій конференції 11-12 лютого1989 року в Києві як всеукраїнська громадська спілка. Перше потужне обласне Товариство рідної мови створено в червні 1988 року у Львові, яке очолив письменник Роман Іваничук. Правонаступницею ТУМ у 1992 р. оголосила себе нова «Просвіта».
28. Ланцюг єднання як складова акції «Українська хвиля» – символічна акція єднання відбулася у переддень 71-річчя ЗлукиУНР і ЗУНР у неділю 21січня1990 року. Довжина ланцюга перевищувала 770 км. У ланцюзі взяли участь, за офіційними даними (КПРС), близько 450 тисяч чоловік (за неофіційними оцінками — від 1 до 5 мільйонів). Живий ланцюг проходив від Центрального народного дому (колишньої резиденції парламенту ЗУНРу і місця прийняття Акту Злуки) в Івано-Франківську через Калуш – Долину – Болехів – Моршин – Стрий (звідси йшло відгалуження на Закарпаття) – Львів –Тернопіль – Рівне – Житомир – Київ, де закінчувався на Софійському майдані.
Акцію «Українська хвиля» організував Народний Рух України. Ініціатором і співорганізатором акції був член Секретаріату НРУ Михайло Горинь. Підготовка до акції почалася у вересні 1989 року.
29. Наталія Кобринська (1855-1920) – українська письменниця, громадська діячка, одна із засновниць українського фемінізму.
30. Союз українок – найбільша жіноча організація в Галичині і на українських землях загалом, перейменована у 1917 р. з «Жіночої громади» з осідком у Львові. Діяла до 1938 року. Метою «Союзу українок» була активізація жінок, піднесення їхнього освітнього й економічного рівня, суспільної гігієни, суспільної праці, участь у світовому жіночому русі. Діяльність «Союзу Українок» відновили у 1989 році у Львові, а в 1991 році була утворена Всеукраїнська жіноча громадсько-просвітницька організація «Союз Українок» із місцем знаходження у Києві.
На Болехівщині регіональна організація Союзу українок зареєстрована відповідно до рішення виконавчого комітету Болехівської міської Ради народних депутатів від 22 квітня 1994 р. № 86. [АВ БМР, ф. 40, оп. 1, спр. 49, т. 1, арк. 110]
31. «Бояриня» – патріотично-феміністичнадраматична поемаЛесі Українки у1910 р. Це єдиний твір Лесі Українки, який базується на українській історії. Події в поемі розгортаються в часи Руїни (60-ті роки XVII століття) на Лівобережній Україні (Частина перша) та в Москві (Частини 2,3,4,5).
32. Восьма сесія Болехівської міської Ради народних депутатів 21-го скликання 28 лютого 1992 р. задовільнила заяву В. Луцика про його звільнення [Архівний відділ Болехівської міської ради (АВ БМР), ф. 40, оп. 1, спр. 1, арк. 11]
33. Степан Волковецький (1947 р. н.) – народний депутат України 1-го і 2-го скликань, державний та громадсько-політичний діяч, дипломат, голова Івано-Франківського обласного об'єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка.
34. Мирослав Іван Любачівський (1914-2000) –єпископУкраїнської Греко-Католицької Церкви (УГКЦ), кардиналКатолицької Церкви; з вересня1984 р. – Верховний архієпископ Львівський, предстоятель Української Греко-Католицької Церкви.
35. Олена Антонів (1937-1986) – українська лікарка, правозахисниця. Друга дружина В'ячеслава Чорновола, мати Тараса Чорновола. Розпорядниця фонду Олександра Солженіцина на Галичині. Член Клубу творчої молоді у Львові.
36. Марта Чопик (1931-2020) – українська поетеса, майстриня народної творчості (витинанка, аплікація).
37. Дмитро Павличко (1929 р. н.) – український поет, перекладач, літературний критик, громадсько-політичний діяч
38. Михайло Косів (1934 р. н.) – український політик. Брав участь у нелегальному виданні «Українського вісника» (1970–1972). Учасник руху за відродження УГКЦ в західних областях України. Один з організаторів Львівської обласної організації НРУ. Народний депутат України І-IV, VI скликань.
39. Дов Бер (Біркенталь) з Болехова (1723-1805) – галицький єврейський письменник і хроніст, купець, торговець угорськими винами, орендар міста Болехова у 1767 р. Автор «Спогадів» у перекладі Василя Луцика.
40. Відповідне рішення про присвоєння імені Степана Бандери новоутвореній вулиці в районі індивідуальної забудови у м. Болехові приймалося на засіданнях виконавчого комітету Болехівської міської Ради народних депутатів аж двічі: 21 травня 1993 р., рішення № 177, і 01 липня 1993 р., рішення № 199. [АВ БМР, ф. 40, оп. 1, спр. 29, т. 2, арк. 79; спр. 30, т. 3, арк. 13.]
1. Бабин-Зарічний і Вістова – села в Калуському р-ні Івано-Франківської області на правому березі ріки Лімниця.
2. Левко Лук’яненко (1928-2018) – український політичний та громадський діяч, письменник, юрист та радянськийдисидент.
3. Іван Кандиба (1930-2002) – український правозахисник, співзасновник Української Гельсінської групи.
4. Василь Стус (1938-1985) – український поет, перекладач, публіцист, мислитель, літературознавець, правозахисник, борець за незалежність України. Один із найактивніших представників українського дисидентського руху.
5. В’ячеслав Чорновіл (1937-1999) – український політик, публіцист, літературний критик, політичний в'язень СРСР. Провідник українського національно-демократичного визвольного руху кінця 80-х–90-х років. Засновник та головний редактор підпільного українського часопису «Український вісник». Член Української Гельсінської групи. У 1990-1992 рр. – голова Львівської обласної ради. Народний депутат України з березня 1990 р.
6. Михайло Горинь (1930-1913) – український правозахисник, дисидент і політв’язень радянських часів, народний депутат України1-го скликання, почесний голова Республіканської християнської партії; Богдан Горинь (1936 р. н.) – український політичний та громадський діяч, народний депутат України1-го та 2-го скликань, журналіст, мистецтвознавець, політолог, колишній дисидент.
7. Український національний фронт (УНФ) – нелегальна політична організація, що діяла у 1960-1970-х pp. на Західній Україні.
8. Дмитро Квецко (1935-2010) – український дисидент, лідер й ідеолог підпільної націоналістичної організації «Український національний фронт», багаторічний радянський політв'язень.
9. Зеновій Красівський (1929-1991) – український поет, літератор, член Українського національного фронту (УНФ) та Української Гельсінської групи (УГГ), останній Крайовий провідник ОУНР у підрадянській Україні, жертва радянської каральної психіатрії.
10. Празька весна – період політичної лібералізації в Чехословацькій Соціалістичній Республіці, що тривав від 05 січня до 20 серпня1968 р. та закінчився вторгненням у країну радянських військ і військ країн Організації Варшавського договору (окрім Соціалістичної Республіки Румунія). Супроводжувався народними протестами проти радянського впливу.
11. Валентин Мороз (1936-2019) – український історик, один із представників українського національного руху, політв'язень, дисидент, автор понад 100 наукових праць. Доктор Гуманітарних Наук (Honoris Causa) Державного Коледжу Джерсі.
12. Абдурахман Авторханов (1908-1997) – німецький вчений-радянознавець чеченського походження, історик і політолог; доктор політичних наук, професор. Найавторитетніший аналітик радянської політичної системи та внутрішнього механізму влади КПРС в СРСР. Колишній співробітник апарату ЦК ВКП(б), політичний емігрант.
13. Александр Солженіцин (1918-2008) – російський історичний прозаїк, драматург і поет, громадський та політичний діяч. Лауреат нобелівської премії з літератури (1970). Протягом 1960-х 1980-х активно виступав проти комуністичного режиму в СРСР, був учасником дисидентського руху.
14. «Дукля» — літературно-мистецький публіцистичний журнал українцівСловаччини, заснований Українською філією Спілки словацьких письменників у 1953 р. і став трибуною літератури, публіцистики та мистецтва українців Чехословаччини.
15. Ігор Качуровський (1918-2013) – український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, педагог, радіожурналіст. Як літературний оглядач української редакції Радіо «Свобода» в 1970-х–1980-х рр. підготував і начитав понад 2 тис. радіобесід. В Українському вільному університеті (Мюнхен) захистив докторську дисертацію з філософії.
Член об'єднання українських письменників на еміґрації «Слово», Спілки аргентинських письменників SADE (Sociedad Argentina de Escritores), Національної спілки письменників України (з 1992 р.).
16. Іван Сокульський (1940-1992) – український поет, правозахисник, громадський діяч, один з авторів «Листа творчої молоді м. Дніпропетровська», політичний в’язень.
17. Опанас Заливаха (1925-2007) – український живописець, член Клубу творчої молоді, шестидесятник, політв’язень.
18. Мирослав Маринович (1949 р. н.) – український правозахисник, публіцист, релігієзнавець, член-засновник Української Гельсінської групи, організатор амністерського руху в Україні, віцеректор Українського Католицького Університету у Львові.
19. Іван Гель (1937-2011) – український правозахисник, дисидент, політик, публіцист, релігійний діяч, один із засновників Української гельсінської спілки, колишній радянський політв'язень.
20. Мирослав Мелень (1929-2016) – член Юнацтва ОУН, учасник Норильського повстання, член Українського Національного Фронту, письменник, музикант, громадський діяч.
21. Степан Хмара (1937 р. н.) – український політик, правозахисник, довголітній політв'язень радянських концтаборів, народний депутат УкраїниІ, II та IV скликань.
22. Народний Рух Украни (НРУ, Рух) – сучасна політична партія в Україні. Установчий з'їзд громадсько-політичної організації відбувся 8-10 вересня 1989 року в Києві і носив тоді назву «Народний Рух України за перебудову».
23. «Український вісник» – позацензурний суспільно-політичний журнал. Виходив як самвидав від січня 1970 до березня 1972 (випуски 1–6) у Львові та з серпня 1987 по березень 1989 рр. (Київ — Львів, випуски 7–14). Видавець і відповідальний редактор — журналіст В'ячеслав Чорновіл.
24. Українська республіканська партія – політична партія, заснована 30 квітня 1990 р. на основі частини Української Гельсінської спілки.
25. Василь Січко (1956-1997) – український дисидент, член Української Гельсінської групи, лідер Української Християнсько-Демократичної партії. Син учасників національно-визвольної боротьби, політв'язнів Стефанії Петраш та Петра Січка.
26. Атена-Святомира Пашко (1931-2012) – українська поетеса, громадська діячка, дружина В'ячеслава Чорновола. У 1991 р. обрана головою Союзу українок.
27. Товариство української мови імені Тараса Шевченка (ТУМ) – суспільно-громадська організація, створена на Установчій конференції 11-12 лютого1989 року в Києві як всеукраїнська громадська спілка. Перше потужне обласне Товариство рідної мови створено в червні 1988 року у Львові, яке очолив письменник Роман Іваничук. Правонаступницею ТУМ у 1992 р. оголосила себе нова «Просвіта».
28. Ланцюг єднання як складова акції «Українська хвиля» – символічна акція єднання відбулася у переддень 71-річчя ЗлукиУНР і ЗУНР у неділю 21січня1990 року. Довжина ланцюга перевищувала 770 км. У ланцюзі взяли участь, за офіційними даними (КПРС), близько 450 тисяч чоловік (за неофіційними оцінками — від 1 до 5 мільйонів). Живий ланцюг проходив від Центрального народного дому (колишньої резиденції парламенту ЗУНРу і місця прийняття Акту Злуки) в Івано-Франківську через Калуш – Долину – Болехів – Моршин – Стрий (звідси йшло відгалуження на Закарпаття) – Львів –Тернопіль – Рівне – Житомир – Київ, де закінчувався на Софійському майдані.
Акцію «Українська хвиля» організував Народний Рух України. Ініціатором і співорганізатором акції був член Секретаріату НРУ Михайло Горинь. Підготовка до акції почалася у вересні 1989 року.
29. Наталія Кобринська (1855-1920) – українська письменниця, громадська діячка, одна із засновниць українського фемінізму.
30. Союз українок – найбільша жіноча організація в Галичині і на українських землях загалом, перейменована у 1917 р. з «Жіночої громади» з осідком у Львові. Діяла до 1938 року. Метою «Союзу українок» була активізація жінок, піднесення їхнього освітнього й економічного рівня, суспільної гігієни, суспільної праці, участь у світовому жіночому русі. Діяльність «Союзу Українок» відновили у 1989 році у Львові, а в 1991 році була утворена Всеукраїнська жіноча громадсько-просвітницька організація «Союз Українок» із місцем знаходження у Києві.
На Болехівщині регіональна організація Союзу українок зареєстрована відповідно до рішення виконавчого комітету Болехівської міської Ради народних депутатів від 22 квітня 1994 р. № 86. [АВ БМР, ф. 40, оп. 1, спр. 49, т. 1, арк. 110]
31. «Бояриня» – патріотично-феміністичнадраматична поемаЛесі Українки у1910 р. Це єдиний твір Лесі Українки, який базується на українській історії. Події в поемі розгортаються в часи Руїни (60-ті роки XVII століття) на Лівобережній Україні (Частина перша) та в Москві (Частини 2,3,4,5).
32. Восьма сесія Болехівської міської Ради народних депутатів 21-го скликання 28 лютого 1992 р. задовільнила заяву В. Луцика про його звільнення [Архівний відділ Болехівської міської ради (АВ БМР), ф. 40, оп. 1, спр. 1, арк. 11]
33. Степан Волковецький (1947 р. н.) – народний депутат України 1-го і 2-го скликань, державний та громадсько-політичний діяч, дипломат, голова Івано-Франківського обласного об'єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка.
34. Мирослав Іван Любачівський (1914-2000) –єпископУкраїнської Греко-Католицької Церкви (УГКЦ), кардиналКатолицької Церкви; з вересня1984 р. – Верховний архієпископ Львівський, предстоятель Української Греко-Католицької Церкви.
35. Олена Антонів (1937-1986) – українська лікарка, правозахисниця. Друга дружина В'ячеслава Чорновола, мати Тараса Чорновола. Розпорядниця фонду Олександра Солженіцина на Галичині. Член Клубу творчої молоді у Львові.
36. Марта Чопик (1931-2020) – українська поетеса, майстриня народної творчості (витинанка, аплікація).
37. Дмитро Павличко (1929 р. н.) – український поет, перекладач, літературний критик, громадсько-політичний діяч
38. Михайло Косів (1934 р. н.) – український політик. Брав участь у нелегальному виданні «Українського вісника» (1970–1972). Учасник руху за відродження УГКЦ в західних областях України. Один з організаторів Львівської обласної організації НРУ. Народний депутат України І-IV, VI скликань.
39. Дов Бер (Біркенталь) з Болехова (1723-1805) – галицький єврейський письменник і хроніст, купець, торговець угорськими винами, орендар міста Болехова у 1767 р. Автор «Спогадів» у перекладі Василя Луцика.
40. Відповідне рішення про присвоєння імені Степана Бандери новоутвореній вулиці в районі індивідуальної забудови у м. Болехові приймалося на засіданнях виконавчого комітету Болехівської міської Ради народних депутатів аж двічі: 21 травня 1993 р., рішення № 177, і 01 липня 1993 р., рішення № 199. [АВ БМР, ф. 40, оп. 1, спр. 29, т. 2, арк. 79; спр. 30, т. 3, арк. 13.]
0 Коментарів