Скворій Роман Теодорович

Роман Скворій (справжнє ім’я Володимир Рудий) народився 28 лютого 1927 р. в заможній ґаздівській родині Марії Ващищин і Теодора Рудого в селі Куличкові Сокальського повіту на Львівщині, недалеко від княжого Белза. 

Селяни, які в основному займалися хліборобством, загалом були освічені, але цікавилися й політичними питаннями. Неабияку роль у цьому відігравала «Просвіта», читальня якої діяла в селі. Володимир, ще будучи малим хлопцем,  крутився серед просвітянської молоді. За протекцією дядька Івана Ващишина перечитав усі книжки в читальні.  Певний багаж знань, набутий у дитинстві, залишився з ним на все життя.

До першого-другого класу мати, як і більшість у селі,  не пустила сина на знак протесту проти спроб надати управителем школи якогось поляка. І тільки тоді, коли до села прибув учитель-українець, повела його до школи і після іспиту він був зарахований вже до 3-го класу. По двох роках навчання Володимира записали до Белзської гімназії, але Друга світова війна зруйнувала всі мрії. 

Під час німецької окупації Р. Скворій навчався у Львівській хімічній школі. З приходом більшовиків повернувся додому. Двічі таємно переходив на територію Польщі, а повернувшись, переховувався. Мав можливість виїхати за кордон зі своїм дядьком Іваном Ващишиним (став доктором на ниві педагогіки в Австралії), але на переконання матері, залишився в Україні. В селі почалися масові арешти патріотичної молоді, розстріли національно-свідомого населення. Частина односельчан пропала безслідно. Люди шукали різних способів, щоб вижити в умовах тоталітарного режиму. За порадою священика, який прорікав юнакові велике майбутнє, Володимир, взявши чуже ім’я – Роман Скворій,  назавжди покинув рідні місця. Додому вперше приїхав аж у 1994 році.

З 1949 по 1951 навчався у Львівському культосвітньому технікумі. Після його закінчення приїхав до Болехова. Розпочав трудову діяльність в міській бібліотеці, заочно навчаючись в Харківському бібліотечному інституті.

Роман Скворій завжди був відданим і безкорисливим патріотом України.  В умовах тоталітарного режиму краєзнавство вважав найоптимальнішим  шляхом пропаганди української ідеї. Він активно вивчав життєвий і творчий шлях Н.Кобринської – поборниці жіночих прав, громадської діячки і письменниці а також історію Болехівщини, публікував у пресі статті цієї тематики, збирав пам’ятки матеріальної та духовної культури.

В результаті великої пошукової роботи в 1959 р. при міській бібліотеці ним було створено меморіальний куток, а в 1964 - меморіальну кімнату Н.Кобринської. Завдяки Р. Скворію в 1967 року в Болехові   відкрито краєзнавчий музей, один із кращих громадських музеїв Прикарпаття. Однак така активність Романа Скворія привернула увагу партійних і каральних органів. Його в 1973 р. відсторонили від музею і звільнили з посади завідувача бібліотекою. Проте він не припинив займатися краєзнавством і продовжував збирати навіть те, що було під найбільшою забороною – матеріали про історію визвольних змагань України в ХХ столітті.

З початком всенародного руху за відновлення української державності     Р. Скворій став одним з лідерів, які очолили цей рух на Болехівщині. Він був    організатором осередку Демократичної партії в місті,  відроджував «Просвіту».

В березні 1990 р. обраний депутатом Долинської районної ради. Як член міськвиконкому до останніх днів очолював координаційну раду політичних партій та громадських організацій. Його дії як голови цієї ради були спрямовані на їхню спільну роботу щодо вирішення проблем громадсько-політичного життя краю. Знову очоливши музей, докорінно змінив його спрямованість.

Свої багаторічні краєзнавчі пошуки встиг викласти в дослідженнях: «На болехівських видноколах», «Розгадка Бубнища?», «В Болехові баталія…», «Відлуння середньовіччя», «Рід Озаркевичів – рід подвижників», спогаді-есе «Її вже серце не болить?» (присвяченому світовому конгресу Союзу українок), статтях «Опришки на Болехівщині», «Бубниські скелі», «Музей і школа: пропонуємо співпрацю» та багатьох інших. Роман Скворій зробив поетичний переклад на українську мову «Слова о полку Ігоревім» і подав свої пояснення «білих плям» твору. Він -  автор «Пісні про Болехів», що стала гімном міста, співавтор пісні про Н.Кобринську «Етапами болю і боротьби». 

За його ініціативою був затверджений герб міста, повернуті давні та присвоєні нові, пов’язані з українською історією, назви вулиць. Завдяки його зусиллям відбулося перше свято міста – його 620-річчя (600-річчя тодішня влада відзначити не дозволила). Своїм внеском від реалізації книги «На болехівських видноколах» (1991 р.) він започаткував створення фонду побудови пам’ятника І. Франку в Болехові.  Роман Скворій піклувався, щоб унікальна пам’ятка природи  Скелі Довбуша набула державного статусу як пам’ятка історії та культури. З його ініціативи було  встановлене погруддя Н.Кобринської, реставрована її могила, як і віднайдена ним могила священика, письменника Михайла Петрушевича на Волоському цвинтарі Болехова.

Роман Скворій був висококваліфікованим спеціалістом, науковцем, активним громадським діячем, свідомим борцем за незалежність України. За багаторічну діяльність нагороджений премією імені Івана Вагилевича в галузі краєзнавства. Постановою Президії правління Івано-Франківської обласної організації Всеукраїнської спілки краєзнавців за значний внесок у розвиток краєзнавчого руху, збереження історико-культурної спадщини та природних скарбів України, йому посмертно присвоєно звання «Почесний член спілки краєзнавців Прикарпаття». Не один раз нагороджувався грамотами управління культури області та обласного краєзнавчого музею. Роман Скворій – перший Почесний громадянин м. Болехова. На приміщенні бібліотеки і музею, де він тривалий час працював, встановлена меморіальна дошка. Одна з вулиць міста названа на честь Р. Скворія, а в 2007 році музеєві історії міста Болехова присвоєно його ім’я.

Помер Р. Скворій  20 лютого 1996 р. Похований в Болехові на Волоському цвинтарі.