Пам’яті сотника УПА “Громенка”.До 70-річчя з дня смерті

Історія Української Повстанської Армії, її командирів і рядових вояків, історія подвигу в ім’я незалежності України має багато білих плям, вимагає ґрунтовних досліджень. І навіть коли йдеться про людей відомих, залишаються ще до кінця не з’ясовані деталі, обставини їхньої боротьби й звитяги.

Ім’я сотенного «Громенка» — легендарне. Однак про його долю довго не було відомо. Більше того, тривалий час ніхто не знав навіть його справжнього імені. Тепер відомо — це був Михайло Дуда, родом із Пустомитівського району Львівщини.

Військовий вишкіл він пройшов в еміграції і з 1943 року воював в УПА на західноукраїнських землях. У червні 1944-го «Громенко» очолив сотню. Сучасники  характеризували його як «найкращого старшину УПА з огляду ідейності та відданості визвольним ідеям, надзвичайно дисциплінованого стосовно вояків і населення. За це його всі любили і поважали».

1947 pоку сотня здійснила 99-денний рейд на Захід: командир провів своїх вояків через Словаччину, Чехію і Австрію до Західної Німеччини. Доводилося долати неймовірні труднощі, уникати ворожих пасток, двічі пробиватися з оточення. Cам  «Громенко» чотири рази був поранений, причому один раз досить важко, але все-таки вивів повстанців у вільний світ. Згодом вони роз’їхалися до США, Канади, до Австралії і там почали своє вільне життя.

Маючи  бойові заслуги та відзнаки, командир залишився в строю. Виступаючи на засіданні центрального проводу ОУН 1948 року, він доводив, що подальша відкрита боротьба на теренах рідного краю є неможливою. Пізніше сотенний «Громенко» отримав ще одне завдання, яке через зраду стало подвигом командира.

Його відправили до Англії, де разом з побратимами готували до рейду на окуповані совєтами рідні землі. Там він мав зібрати залишки розбитих частин і вивести їх за кордон. Та це була пастка, наперед підготовлена совєтською розвідкою, яка створила міф про нібито блукаючі карпатськими лісами залишки розбитих підрозділів УПА. Хоча в 1950 році руху Опору як такого на західноукраїнських землях уже не було. Провід ОУН повірив  цій фальшивій інформації, а відтак долю «Громенка» та групи десантників, які мали летіти з ним, було вирішено. Згодом стало відомо, що не останню роль у плануванні цієї операції відіграв англійський полковник розвідник Філбі, якому вдалося ввійти в довіру до проводу ОУН. Насправді він у той час уже працював на совєтську розвідку.

З підготовленої НКВС пастки вдалося вирватися лише побратимові «Громенка» Хомі. Ось що він оповідав про ті події Юрієві Борцю-Чумаку, одному з ветеранів УПА, авторові книжки спогадів  «З найкращими»: «Ми пройшли довгий вишкіл, у тому числі й парашутний, і чекали на цей день. Ніч відлету була дуже темна. В нас ріжні завдання і доручення. Одні в пам’яті, інші заховано. Ми мали інструкції на всі випадки, а найбільше боялися перелету кордону. Бо ж перелітали московську залізну куртину і радарні станції… Хвала Богу, спокійно. Летимо ворожим тереном кілька хвилин — ми у своїх сторонах».

Десант мав висадитися у Чорному лісі на Болехівщині, біля с. Таняви. Літак без проблем перелетів залізну завісу лише тому, що на місці висадки десантників уже чекали вишколені загони НКВС. Лише в одному пощастило. В наперед обумовленому місці висадки під лісом були вогні. Як з’ясувалося, тут селяни гуляли на своєму святі, тож десантники почали сумніватися і врешті-решт висадилися у другій точці. Це дало їм маленький шанс на те, щоб вибратися з пастки живими.

Ще в польоті десантники зауважили вогні, які наближалися з усіх боків і почули гавкіт собак вдалині, вони летіли назустріч загибелі просто в руки ворога. При приземленні командир «Громенко» завис на дереві. Для того, аби вивільнитися, перерізав лямки парашута і впав, пошкодивши собі ногу. Вирватися з оточення вдалося лише Хомі. Побратими перенесли пораненого «Громенка» у ліс неподалік від Болехівської каплички. І хоча місцеві жителі допомагали їм переховуватися, носили харчі і ліки, інформація про місцеперебування стала відома більшовикам. У цьому їм допомогли «сексоти».

7 липня, через місяць і тиждень після висадки в лісі, десантників оточили вороги. Цей бій став останнім для українських повстанців — опинившись у безвиході, командир «Громенко» покінчив з життям. За іншою версією, його схопили і вбили енкаведисти.

Легендарний сотенний не дожив до свого 30-річчя. «У день відлету у вир боротьби до краю, — пише у своїй праці Юрій Борець, — командир «Громенко» вже мав за плечима десять років служби в українських військових формаціях. Він успішно роками змагався з ворогом на Волині, в Карпатах, на Лемківщині. Він своїми знаннями і досвідом долав усі перешкоди у великому рейді на Захід. Що подумав собі цей шляхетний старшина, опинившись у підвалі і глянувши в цівку ворожої зброї? Що він подумав про своїх зверхників, які готували цю страшну катастрофу? Чому повторюється історія, і більші удари приходять від своїх з чужини? Чому можна було легковажити зв’язком з проводом у краю, мавши до діла з московським НКВД? Бо хто, як не політбюро, міг дати дозвіл на переліт американського літака? Подія з літаком мала катастрофічні наслідки для нашої боротьби в краю і для наших патріотів у ріжних сателітних країнах Москви».

Хома, якому одному вдалося вирватися з пастки, три місяці зі значними труднощами добирався до Західної Німеччини. Полковник Філбі згодом був застрелений, винуватців не знайшли.

Про обставини останнього рейду на Батьківщину та загибелі легендарного командира сотні «Громенка» ще донедавна було відомо вузькому колові людей. Але немає жодного сумніву, що ця людина пройшла свій короткий життєвий шлях гідно, боролася і віддала своє життя за Україну. 

P.S На місці загибелі «Громенка» з побратимами «Юрком» та «Левом» Болехівське братство ОУН-УПА (М. Лохман, В. Хурт та ін.) спорудили символічну могилу (початок 90-их років) і скромний пам’ятник з відповідним написом. Місце поховання Героїв невідоме. Дорога до неї не заросте, бо не можуть, ніколи не повинні стертися з пам’яті народу імена тисяч його синів і дочок, командирів і вояків, простих людей, які чинили опір окупантам, які боролися, віддавали життя, терпіли тортури на засланні, але не зрадили ідеї незалежної України.

Cам Михайло Дуда попри неймовірно важкі умови боротьби зумів залишити спогади про ці часи «У великому рейді», які написав у 1949 році, коли вирішив вертатися в Україну, «щоби слава не пропала», як казав він. Його розповідь починається блокадою польськими військами теренів дій УПА у квітні 1947 і кінчається приходом сотні в окуповану військами США Західну Німеччину.

Про сотню Громенка було знято художній фільм "Залізна сотня"

Нагороди: «Срібний Хрест Бойової Заслуги» ІІ кляси — 25 квітня 1945 року; «Золотий Хрест Бойової Заслуги» ІІ кляси — лютий 1946 року, за героїзм та вміле командування відділом у боях; «Золотий Хрест Бойової Заслуги» І кляси — нагороджений посмертно.