Громада попрощалася з Віктором Стадником

Від імені полеглого воїна з рідними, друзями та побратимами прощався настоятель собору святої Великомучениці Параскеви, отець-декан Болехівського деканату УГКЦ Василь Дзяйло. Він звернувся до згорьованої громади простими, але надзвичайно сильними словами розради й надії, наголосивши, що Віктор віддав своє життя заради України, заради кожного з нас: 

«Сьогодні ми зібралися тут, щоб подякувати Вікторові за його життя і за його подвиг. Ми прийшли, аби схилити голови в молитві, віддати йому останню людську шану та провести в останню дорогу. Ми віддаємо землі тіло того, хто віддав нам усе — своє життя, свою силу, свою мрію про мирне майбутнє.

Він пішов замість тих, хто ще мав надію жити, любити, ростити дітей. Він став щитом для інших, не вагаючись, бо серце воїна знало ціну свободи. Віктор загинув за те, що любив понад усе — за гідність і свободу, без яких людське життя втрачає сенс і вартість.

Нехай пам’ять про нього буде світлою і вічною, а його жертовність — нагадуванням кожному з нас, якою дорогою ціною виборюється наше сьогодні і наше завтра. Герої не вмирають — вони назавжди залишаються в наших серцях і в історії України».

Останньою земною дорогою Віктора провели під звуки військового оркестру. Скорботна колона рушила до храму, де священники ПЦУ та УГКЦ звершили чин відспівування. 

Зі щемом у серці про загиблого Героя згадав його побратим — народний депутат України Степан Барна, який від початку повномасштабного вторгнення боронить Україну у лавах Збройних Сил:

«Ми познайомилися з Віктором у зенітно-артилерійському взводі мотопіхотного батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади “Едельвейс” і разом пройшли непросту частину життєвого шляху. 

Віктор був простим і щирим хлопцем із звичайної родини, який став справжнім воїном. Він багато часу провів на бойових позиціях, неодноразово рятував життя побратимів, вивозив їх з-під обстрілів, ризикуючи власним.

Віктор був відкритою, надзвичайно доброю і світлою людиною — з тих, хто готовий поділитися останнім. Ми всі будемо за ним сумувати. Бог свідок, як сильно ми хотіли, щоб він жив. Ми робили все можливе, аби зберегти його життя, щоб він змінив піхоту на службу механіком-водієм МТ-ЛБ. Та, на жаль, війна забирає найкращих — найщиріших і найдобріших.

Щира вдячність батькам за виховання сина-Героя. Пам’ятаймо простого хлопця з Болехова, який віддав своє життя за Україну як справжній Герой. Пам’ятаймо його родину. І пам’ятаймо всіх хлопців і дівчат, які щодня стоять на захисті нашої держави».

Героя поховали з усіма військовими почестями. Державний Прапор України — символ честі, звитяги та вічної пам’яті — було вручено матері загиблого Захисника. У цю мить біль втрати став спільним для всієї громади.

Віктору назавжди 43. Як і кожен наш воїн, він мав свої плани на життя: мріяв повернутися додому, одружитися, виховати дітей, жити у мирній країні. Його життя обірвалося на фронті, але він назавжди залишиться в історії нашої громади, у пам’яті майбутніх поколінь як Герой, який пожертвував найдорожчим — власним життям — за майбутнє України.

Схиляємо голови в глибокій пошані й скорботі. Від щирого серця співчуваємо родині, близьким, усім, хто любив і чекав. Нехай Господь дасть вам сили, мудрості й терпіння пережити це страшне горе.

Віктора так не вистачатиме рідним людям. Його не вистачатиме нашому Болехову. Його не вистачатиме Україні.

Прощавай, Воїне.

Вічна тобі шана і слава.