Останній шлях Героя: Болехівщина попрощалася з Миколою Гнатойком

Рясний дощ, яскраве сонце та веселка — саме так небо прощалося з полеглим Героєм. Погода змінювалася на очах, немов віддзеркалюючи біль, розпач і смуток, що огорнув усе довкола. Здавалося, навіть сама природа не могла змиритися з цією гіркою втратою, плачучи дощем і вмиваючи землю слізьми скорботи, щоб за мить розгорнути над світом сяйво веселки — символ надії та пам’яті про молодого воїна, що пішов у вічність.

Прощання з воїном зібрало велику кількість людей. Сотні односельчан, друзів, побратимів, мешканців громади та сусідніх населених пунктів прийшли, щоб провести його останньою земною дорогою і віддати шану. У цю мить усі відчували себе єдиною родиною, яку об’єднало спільне горе. Сльози на очах були не лише за загиблим, а й за кожним Героєм, що віддав своє життя за Україну.

Біля батьківської хати Миколи відбулася панахида. Отець Ігор Будзан, настоятель храмів у с.Солуків та Якубів ПЦУ, традиційно звернувся до згорьованої громади простими, але сильними словами: «Христос промовив величні слова, що немає більшої любові, ніж та, коли людина душу свою покладає за друзів своїх. Ісус не лише промовляв ці слова, Він підтвердив їх Своїм життям і смертю. Віддавши Себе заради спасіння людства, Він явив нам любов безмежну й жертовну, ту, що пронизує віки й простягається до кожного серця. Його хресна дорога стала доказом того, що справжня любов не знає меж і страху, вона сильніша за смерть.

Так само і наш блаженної пам’яті Микола обрав шлях жертовності, любові й відваги. Перетерпівши всі негоди та випробування, він поклав своє життя заради кожного з нас, щоб ми могли жити у мирі. Його подвиг — це мовчазний, але промовистий приклад справжньої доблесті й вірності. І ми знаємо й віримо, що перед Богом він не залишиться непоміченим. Його душа на особливому рахунку, бо така жертва, пройнята любов’ю й вірою, є найвищим даром, який людина може принести».

Настоятель храму Введення в храм Пресвятої Богородиці с.Тисів ПЦУ отець Олександр Васютин від імені загиблого Миколи попрощався з мамою, сестрою Наталією, братом Дмитром, племінниками, родиною, близькими і знайомими, сусідами, бойовими побратимами і всіма, кого він знав… А також закликав присутніх згадувати полеглого воїна у моливах, бо він віддав за усіх нас найдорожче.

Під тужливу мелодію військового оркестру колона рушила до церкви, де священники ПЦУ і УГКЦ провели чин відспівування. Під звуки автоматних черг та під «Ще не вмерла України» на сільському кладовищі рідні попрощалися з Миколою.

Микола, як і усі інші наші захисники, теж мав свої плани на життя. Він мріяв повернутися додому, одружитися, виховати дітей, доглянути в старості маму, будувати мирне життя. Хлопець був доброю, чуйною людиною, справжнім другом, побратимом, який завжди стояв пліч-о-пліч у найважчі моменти. Він мав би жити… Але тепер назавжди обраний служити небу.

Його серце зупинилося, але дух залишається жити серед нас — у нашій пам’яті, у нашій вірі, у наших справах. Його жертовність – це нагадування про те, що війна триває. Війна не десь далеко – вона тут. Її ціна вимірюється людськими життями, болем і втратами.

Висловлюємо найглибші співчуття рідним і близьким Миколи. Нехай Господь дасть їм сили пережити цю тяжку втрату.

Спочивай з миром, наш Герою. Нехай небеса стануть твоїм новим домом.

Вічна слава і пам’ять Герою!