Ремісництво в Болехові
Запровадження маґдебурзького права у середньовічних містах сприяло розвитку ремесел та промислів, однак це не означає, що серед місцевого населення до цього не було ремісників. Ремісництво носило більше домашній характер чи забезпечувало потреби дідича. При цьому ремісники для власних потреб займалися сільським господарством, поєднуючи його зі своїм ремеслом, яке, відтак, ставало сезонним заняттям.
На розвиток ремесел і промислів впливали наявність місцевої сировини і запит на ту чи іншу продукцію, а пізніше важливим чинником стало ще й забезпечення попиту на ремісничі вироби та їх збут.
Зважаючи на особливості нашого регіону найпоширенішими на Болехівщині були: обробка шкіри, шевство і кушнірство; деревообробні промисли, які представляли бондарі чи інакше – боднарі, стельмахи і столяри; обробка металу, якою займалися ковалі і слюсарі; виварювання солі; гончарство; ткацтво і кравецтво; млинарство.
Коли у 1603 р. Сиґізмунт ІІІ Ваза – король Польщі, Великий князь Литовський, Великий князь Руський, «своєю латиномовною грамотою надає Болехову маґдебурзьке право, а з ним право всім міським суспільним верствам (шляхті, духівництву, купцям, ремісникам) на самоврядування, лавничі суди, торгівлю, цехові об’єднання, солеваріння, пропінацію тощо» [19], то Болехів отримує статус міста і герб, а звідси розширюються і можливості для економічного розвитку. Цьому сприяли цехові об’єднання, розвиток яких припадає у Галичині на XV-XVI ст. Спочатку цехи об’єднували ремісників не однієї, а кількох спеціальностей [11], а з поглибленням спеціалізації в середині ремісничих галузей виділялися у самостійні цехи.
У процесі свого розвитку цехи українських міст не лише перетворювалися на впливові економічні, виробничі корпорації, а й ставали регіональними самоврядними та навіть військовими організаціями, які часто мали свою церкву/каплицю та власну атрибутику (печатку, цехову скриньку, корогву/прапор, емблему/знак тощо).» [12]
Щоправда, існували ще й так звані «партачі» – позацехові майстри, які складали конкуренцію цеховим ремісникам. Боротьба за монопольне право на виробництво і збут продукції у межах міста і околиць була одним з основних завдань цехів.
Ремісничі цехи поширювали вплив на всі сторони життєдіяльності своїх членів. Членами цехів вважалися лише майстри («брати»). Старші майстри («старші брати») утворювали свого роду ради старійшин («колегії столових»). Підмайстри й учні як особи, соціалізація яких не завершилася, до власне цехів не належали. Справами цехів керували виборні посадові особи: один-два цехмістри, лавники, скарбник (шафар) та ін. Ще існували посади писаря (інколи платна) і «молодшого брата» або «братів» (новоприйняті майстри, що стежили за порядком на засіданнях і були гінцями). [13]
Шевство
Достеменно відомо про існування у Болехові шевського цеху. Про компактність проживання шевців у місті свідчить назва вулиці – Шевська [нині вул. Михайла Петрушевича].
Змоделювати участь цехового братства у житті міста можна, проаналізувавши документ з лавничої хроніки міста Болехова [7, ілюстрація 1], яка зберігається у фондах Головного архіву давніх актів (м. Варшава, Польща). Документ складено у маґістраті Болехова, датується 12 жовтня 1681 року і засвідчує «то писання іменем всіх братів цеху нашого шевського в Болехові» як підданих «панів Ґєдзінських – дідичів обох частин [10] містечка Болехова».
Згідно з цим документом брати шевського цеху в Болехові складають пожертву у розмірі «злотих польських шістдесят монет старих» на будівництво костелу Святої Анни в Болехові. Документ власноручно підписали: Войцех Анульчич, цехмістр ремісничий шевський, Пйотр Петрикевич, цехмістр молодший, Антоні Петрикевич, писар цеховий. Крім них, документ засвідчили (без проставлення особистого підпису) ще й Шимон Следзь, столовий перший, Блазей Кордишовиць, столовий другий, Андрей [П]рідейчик, столовий «єнчий» та Ян Ковалевич, столовий молодший. [8]
Тут, ймовірно, йде мова про костел, будівництво якого у своїх Болехівських маєтках [17] заповідав у своєму заповіті «пан Миколай Ґєдзінський – войський львівський» [9]. Очевидно, що це не є нині існуючий костел Вознесіння Пресвятої Діви Марії, освячений в 1838 році [20]. Найімовірніше, – це дерев’яний костел у північно-західній частині давньої ринкової площі (нині це ріг площі Івана Франка і вул. 24 Серпня) і про пожежу в якому у своїх спогадах описує Дов Бер Болеховер, коли «... під час свят Трьох Королів, що випало на п’ятницю, коли сини шляхтичів вийшли з костелу, впала свічка на стіл, що був прикритий єдвабною тканиною і спричинився великий вогонь в цілому тому великому будинку, який було збудовано з важких дубових колод. А коли все вигоріло з середини, прийшов ксьондз і відчинив двері. З отвору вибухнув пломінь і охопив цілу споруду, так що до часу вечірньої молитви в Шабат Шіра залишився лише попіл.» [15]
Це не перша писемна згадка про шевське ремесло на теренах Болехова.
Аналізуючи метричну книгу [3] реєстрації шлюбів і народжень Болехівської римо-католицької парафії Львівської архідієцезії за 1608-1693 роки, зустрічаємо згадки про шевців (лат. sutor, sutoris) чи їх дітей: Андреас, швець (1634 р.), Маґдалена, донька шевця з Болехова (1621 р.), Годуся, донька Валентина шевця з Болехова, який у пізніших документах фігурує як Валентин Заредзев’ялий/Зарозовйонтий (1637 р.).
Чи можна назвати їх першими шевцями в Болехові? Очевидно, що – ні, але зарахувати до перших писемних згадок про шевське ремесло в Болехові – так.
Починаючи з 40-х років XVII ст. чисельність шевців в Болехові значно перевищує чисельність ремісників інших спеціальностей.
Тут слід зазначити, що у той період рідко послуговувалися прізвищами, за винятком шляхти, а вживали для ідентифікації особи її фах чи назву населеного пункту, з якого особа походила.
Протягом 40-х – 60-х років XVII ст. у Болехові і довколишніх селах працювали і мешкали такі шевці: Христофоро Sutore, Станіслав Войніцький, вже згадуваний Валентинус Заредзев’ялий, Блазіус/Блазіо Sutor, Ніколао Sutore, Пауло Sutore з Лисович (нині Львівської обл.), Стефано Sutore, Андреас Крет з Болехова та Іоан Крет, Адам/Адамо Sutore, Матіа Sutore, Бартоломей Щирецький, Каспарус Буяльський, Бартоломео Питка, Крістофер Sutoris, Симон Следзьович/Следзь з Болехова, Мартин Sutoris з Болехова, Антоні Петричка, Іоан/Ян Петричка, Петро Петричка, Станіслаус Петричка, Якобус Петричка, Андреа Sutore з Волоського Села, Іоан Нижник, Якобо Скржиньоцький, Станіслав Рудий, Андреас Черемхович, Якобо Лисик, Симон Ковалевич з Болехова, Блазіус Малігович.
Тут бачимо цілу династію шевців Петричок, щоправда ступінь родинного зв’язку встановити не вдалося.
Окремо хочу зупинитися на Симоні Следзьовичу, який у документі від 12 жовтня 1681 р. [7] фігурує як «Шимон Следзь, столовий [старійшина] перший».
Швець Сімон Следзьович у документах, починаючи з 1666 р., внесений як «цехмістр шевський» (лат. Cechmaister Sutorum [4]), а до того його записували як «швець з Болехова», щоправда розпочинав він свою кар’єру в Болехові як «приймак», оскільки у метричному записі шлюбу від 20 жовтня 1658 р. Симон Следзьович фігурує як «швець з Долини» (лат. sutoris a Dolina) [ілюстрація 2]. Одружився він з Анною, донькою Іоана Doliatoris (укр. бондар), жителя Болехова з Бані. Свідками на шлюбі виступили Симон Ковалевич, Іоан Sutoris і Грегоріо Textor (укр. ткач) – усі з Болехова.
Отже, на цьому прикладі можемо побачити тісні взаємовідносини між ремісникам різних спеціальностей. Це не були поодинокі випадки, як ще один приклад:
У Матея Cocci [Кокі] (укр. кухар) і Анни-Марґарети, доньки бондаря Лясоти з Лисович, кумами були шевці Іоан Петричка і Каспарус Буяльський.
Супутнім фахом для шевців у той час була така рідкісна, але затребувана спеціалізація як виготовлення піхов для шабель. У Болехові були тільки два такі майстри, які у документах 1640-х років значаться як «Sutore ac Scabino» [3]: Андреас Петричка/П’єтришович та Єремія Стахович. Як видно з документів, обоє вони, очевидно, користувалися великою повагою у містян, оскільки дуже часто ставали свідками укладання шлюбів чи хресними батьками новонароджених. Прізвище Петричка нерідко зустрічається в парі з «famulo» (лат. відомий).
Не тільки у XVII ст. була характерною для Болехова чисельна шевська громада, це саме спостерігаємо і пізніше – у XIX ст.
Цікавий факт було виявлено під час опрацювання метричних книг [5] Болехівської римо-католицької парафії Львівської архідієцезії, які зберігаються у фондах Головного архіву давніх актів у Варшаві (Польща). Так, в метричній книзі за 1823 рік зареєстровано 57 народжень у парафії Болехів, з них нараховано 16 сімей, де народилися діти, в яких голова сім’ї за фахом швець (лат. sutor), а хресними батьками новонароджених також були шевці та дружини шевців (лат. sutoris uxor). Десять записів з шістнадцяти проведено в перші три місяці 1823 року.
На жаль, не збереглися метричні книги за попередні роки для порівняння, а тому немає можливості зрозуміти чи це наслідок міграції ремісників-шевців до Болехова, чи результат «демографічного вибуху» в Болехові на початку XIX ст. Про те, що це були частково приїжджі можна зробити висновок з аналізу їхніх прізвищ, оскільки не всі були характерними для нашої місцевості, та належності їх до римо-католицького віровизнання.
Вказуючи на римо-католицьке віровизнання шевців, ми припускаємо, що вони були не тільки етнічними поляками чи німцями-католиками, а й латинізованими українцями, які для того, щоб мати можливість працювати в легальній площині та належати до шевського цеху, якщо не народилися католиками, то ними ставали. А таких прикладів у нашій з вами історії більше, ніж достатньо.
Очевидно, що зважаючи на потребу у фахівцях шевської справи, до міста приїжджали ремісники з сім’ями, облаштовувалися, народжували дітей.
Тут варто перелічити поіменно болехівських шевців станом на 1823 р.: Берковський Міхаель; Бєлявські Казимирус і Томас; Бурженицький Мартінус; Бялецький Антоніус; Зубрицький Андреас; Кліпавка Станіслав; Ковалевич Йоанес; Коніцький Йосифус; Кордасевичі Антоніус, Йоанес, Міхаель і Станіслав; Коханські Йосиф, Матіас і Станіслав; Лісовський Францискус; Любачевський, Матіас і Станіслав; Лясота Антоніус; Медейчик Йосифус; Міколаєвич Матіас; Петрикевичі Йосифус, Матіас і Ніколаус; Сильвестер Петрус; Соболєвич Станіслав; Шмід Йоанес; Штогринович Йоанес.
У цьому списку шевців зустрічаємо Ковалевичів, Кордасевичів (Кордишович) і Петрикевичів і робимо висновок про тяглість шевської традиції у цих родинах ще з 1681 року, а може й раніше. Згадаймо тут ще династію шевців Петричок з 1660-х років, прізвище яких протягом 150 років могло трансформуватися у Петрикевичів, бо як інший варіант: у записі, датованому 1641 р., швець Андреас Петричка записаний як П’єтришович [6].
Крім того, в метричних книгах [2] Болехівської парафії римо-католицького визнання Львівської архідієцезії за 1830-1832, 1835-1837 рр., які зберігаються у фондах Центрального Державного історичного архіву України, м. Львів, також вказано шевців римо-католицького віросповідання, які мешкали у містечку Болехів і приміських селах Руському Болехові та Волоському Селі, а саме: Берковський Якобус; Бєлявські Казимирус і Станіслав; Бобик Йосеф; Бялецький Антоніус; Гандоський Іоанес; Дзєржановські Антоніус та Іоанес; Домбровський Матіас; Енґельман Ніколаус; Зубрицькі Андреасі Валентинус; Камінський Паулюс; Конарський Ерасмус; Кордасевичі Антоніус, Іоанес, Йосефус і Міхаель; Коханський Йоанес; Куницький Казимир; Лисинка Йосефус; Лисовицький Якобус; Любачевські Йосифус, Матіас і Франциск; Лясота Іоанес; Матлахович Йосифус; Озґович Францискус; Панкевич Андреас; Петрикевичі Іоанес, Матіас, Міхаель і Фабіанус; Романович Міхаель; Ружевич Станіслаус; Савич Йоанес; Флішович Йоанес, Йосефус-Іоанес; Червінський Іоанес і Матіас; Швенк Фрідерікус; Шиманський Станіслав і Францискус; Юркевич Іоанес.
Як бачимо, в порівнянні з 1823 р. кількість шевців у Болехові та прилеглих селах значно зросла. Якщо припустити, що однофамільці – родичі, то виходить, що шевці приїжджали цілими родинами, а отже була відповідна кількість шкірсировини, яку забезпечували ґарбарні, що у свою чергу свідчить про розвиток у місті кустарного виробництва, яке поклало початок обробці шкіри вже у промислових масштабах і дійшло до наших днів.
У наявних джерелах є дані, що станом на 12 січня 1935 р. у Болехові діяло п’ять ґарбарень [1]: Гауптмана (Hauptman i Ska) – 45 працівників, Абрагама Курзера – 38 працівників, Хайма Фріша – 14 правцівників, Ландеса (I. Landes i Ska) – 12 працівників, Райслера Щулема (Reisler Schulem) – частково діюча з 10 працівниками.
У 30-ті роки ХХ ст. «Болехів переживав неабиякий господарський розквіт. Місцева вода годилася для вичинки шкіри. <...> Завдяки своїй якості болехівські вироби зі шкіри бокс або шевро добре продавалися, болехівським юхтом торгували на львівській біржі; у польській армії були надійні високопоставлені замовники. Зі щетини тварин виготовляли фетр, з рогів – гребені, а з кісток варили клей» [18].
Отже, ми бачимо, що заняття шевським ремеслом у Болехові було поширене ще з першої половини XVII ст. «Інструмент шевців складався з колодок, різноманітних шил, ножів, молотків, обценьків. Необхідними атрибутами були дратва, віск, смола, щетина, цвяхи та кілки, підкови, дошки для розкрою шкір тощо.
Шили чоботи переважно так званого руського крою (або суцільними, або головки пришивалися до халяви у вигляді язичка), <…> побутував угорський крій (головки й задники були окремими і, стягуючись, вшивалися по боках) [ілюстрація 3]. Асортимент виробів був досить широким: чоловічі чоботи, півчобітки, черевики, а також найчастіше жовті або червоні жіночі сап'янові чобітки. Шевці працювали як на замовлення, так і на ринок.» [16]
Шили не тільки чоловіче і жіноче взуття, а й дитяче, а для пошиття жіночих мештів використовували колодки різної форми [ілюстрація 4].
У моєму родинному архіві зберігся документ – свідоцтво про науку від 11 липня 1927 р. мого дідуся, Макоти Михайла, сина Ілька Макоти, хлібороба (лат. agricolla), 1907 р. н., шевському ремеслу з 01 травня 1924 р. по 11 липня 1927 р. [ілюстрація 5]. Свідоцтво підписали: майстер Мозес Гандель, Ян Шпеттель та ще двоє членів «Stowarzyszenie Przemyslowe Rekodzielnikow w Bolechowe. Grupe I.» (Асоціація промислових ремісників у Болехові, група І), печаткою якого засвідчено цей документ. Щоправда дідусь Михайло так ніколи і не був шевцем, можливо через те, що свідоцтво, на звороті якого надпис – «немає права», не було, з якоїсь невідомої мені причини, затверджене начальником ґміни.
Майстерність болехівських шевців стала в нагоді у період визвольних змагань 40-х – 50-х років ХХ ст., коли гостро постала потреба у забезпеченні вояків УПА взуттям. Це була така собі, майже сторічної давності, волонтерська організація, коли одні майстри займалися вичинкою шкіри, а інші – пошиттям взуття.
Зі спогадів Юліана Латика [21], мешканця м. Болехова з Колонії, який у 40-х роках ХХ ст. працював у Болехівському відділенні поштового зв’язку та мав навики для того, щоб вичиняти шкіру в домашніх умовах. У нього в стодолі стояли бочки, у яких замочувалася шкіра, та проходила весь технологічний процес вичинки. Щоб забезпечити надійне джерело постачання шкіри для шевців і відвести підозру органів НКВД від Юліана Латика, за попередньою домовленістю з нашими партизанами, було розіграно виставу: ніби-то на Юліана Латика, болехівського поштаря, у районі цвинтаря на Руському Болехові «здійснили напад» бандерівці, які стріляючи, звісно, що у повітря, «доганяли» пана Латика, а він «нажаханий», перейшовши в брід ріку Сукіль, стукав з усієї сили у двері Болехівського райкому [до недавнього часу примішення терапевтичного корпусу Болехівської центральної міської лікарні]. Нічний черговий, і сам наляканий, впустив пана Юлька в приміщення і дозволив йому перечекати до ранку, уникнувши «нападу» бандерівців. У такий спосіб довіра місцевої радянської влади до поштаря Юліана Латика зміцніла і не піддавалася сумніву, підозра не впала ні на нього, ні на його сім’ю, а пан Юліан Латик разом з болехівськими шевцями ще не один рік забезпечував вояків УПА взуттям.
Шевством займалися в Болехові десь до кінця 80-х років ХХ ст., допоки жили майстри шевської справи «старої школи» та їх замовники, що звикли ходити у взутті, пошитому під індивідуальне замовлення.
Перелік використаних джерел
Рукописні джерела
1. ДАІФО (Державний архів Івано-Франківської області). Ф. 2. Оп. 1. Спр. 1819. Арк. 9, арк. 11 зв.2. ЦДІАЛ (Центральний державний історичний архів України, м. Львів). Ф. 618. Оп. 2. Спр. 1504, 1505.
3. AGAD (Archiwum Glowne Akt Dawnych w Warszawie). Kancelarie parafialne. Księgi metrykalne parafii wyznania rzymskokatolickiego archidiecezji lwowski, 1604-1945. Nr. mikr. A-73852, sygn. 56./URL: http://surl.li/tfxknp (дата звернення: 23.03.2023)
4. Ibidem. S. 180.
URL: http://surl.li/ellefe (дата звернення: 23.03.2023)
5. Ibidem. Nr. mikr. A-73854. sygn. 58. URL: https:// agadd.home.net.pl/metrykalia/301/sygn.%2058/indeks.htm. (дата звернення: 19.12.2018)
6. Ibidem. S. 4.URL: http://surl.li/icpuzt (дата звернення: 23.03.2023).
7. Ibidem. Zbiór Aleksandra Czołowskiego, 1364-1941. Cyrcuł Stryjski, 1603 – 1746. Inwentarz zespołu PL, 1/388. Sygn. 179, Dawna sygn. 3172. Nr. mikr. 38787. S. 55-56.
Копія мікроплівки зберігається у фондах музею історії міста Болехова; цифрова копія мікроплівки надана Михайлом Поляницею).
Також доступний URL: http://surl.li/ukmklr (дата звернення: 17.03.2023)
8. Ibidem.9. Ibidem.
Друковані джерела
10. AGZ (Akta grodzkie i ziemskie z czasow Rzeczy pospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego Bernardynskiego we Lwowe). T. VII. Lwow, 1878. S. 127. URL:https: http://surl.li/hsmgnm (дата звернення: 29.09.2021); Ibidem. T. XV. Lwow, 1891. S. 255-259. URL: http://surl.li/zlmhhg (дата звернення: 29.09.2021)
Мається на увазі Болехів Руський (лат. Bolehow Ruthenicum), перша письмова згадка про який датується 15 червня 1488 р., а про Болехів Волоський (лат.Bolechow Valachorum) – 22 січня 1472 р.Література:
11. Балушок В. Цехові об’єднання. Історія української культури. Т. 2.
URL: http://surl.li/mxknre (дата звернення: 06.05.2019) з посиланням на: AGZ, Т. 6. S. 1-2.
12. Його ж.
13. Його ж.
15. Болеховер Дов Бер. Спогади. Переклад Луцика В. з польського видання: Marcinkow-ski R. Pomietniki Rebe Dowaz Boliechowa (1723-1805), Warszawa, 1994. Брустурів, 2018. С. 24.
Мова йде про одну з пожеж в Болехові у 1729, 1731 або 1759 рр.
16. Горленко В., Боряк О. Ремесла й промисли. URL:
http://surl.li/cpikxx (дата звернення: 24.03.2019)
17. Калапунь М. До Дня міста. Власники міста. Дата публікації: 29.09.2021. URL: http://surl.li/cyiioq (дата звернення: 17.03.2023)
18. Реньє А. Тоді в Болехові. Гебрейська одіссея. Івано-Франківськ, 2017. С. 20-21.
19. Скворій Р. На Болехівських видноколах. Стрий, 1991. С. 14.
20. Його ж. С. 40-41.
21. Спогади записано зі слів Василя Луцика, 1951 р. н., жителя м. Болехова, якому цю історію особисто розповів Юліан Латик ше у 80-х роках ХХ ст. (дата запису: 27.03.2023)
Термінологічний словник спеціальних термінів та застарілих понять
Баня – місцевість у західній та північній частинах міста Болехова, оскільки у місті свого часу були дві бані: Верхня (Gurnia Bania) – Стара Баня і Нижня (Dolnia Bania) – Нова Баня (пізніше – саліна/солевиварювальний завод); саліна – кустарне чи мануфактурне підприємство для отримання солі з підземних соляних розсолів шляхом виварювання.Войський – службова посада, заступник каштеляна під час посполитого рушення; під час воєн, коли шляхта відправлялася на збори, войський стежив за порядком та охороняв шляхетських дружин і дітей.
Ґарбарня – майстерня, завод, де вичиняють шкіри.
Ґміна – адміністративна одиниця в Польщі, у тому числі в Галичині до 1939 р.
Дідич – (ст.-укр. дѣдичь, пол.dziedzic; від лат.haeres) у XIV-XIX століттях титул спадкового власника певного маєтку, уділу, землі, князівства тощо; ця власність належала його дідам і він володів або претендував на неї на підставі спадкового права. Володіння дідича називалися дідицтвами (ст.-укр.дѣдицтво).
Колонія – місцевість у західній частині міста Болехова вздовж вул. Євгена Коновальця. Цитовано за: Гнатишак Ю. Слова з Болехова. Львів, 2017. С. 272.
Лава, лавничий суд – міський суд, який розглядав перевжно кримінальні справи; лава складалася з обраних довічно міщан-лавників.
Маґдебурзьке право – одна з найпоширеніших правових систем міського самоврядування в Центральній Європі у часи Середньовіччя.
Пропінація – виняткове феодальне право поміщиків і міст на виробництво і продаж спиртних напоїв в межах своїх володінь, яке в Галичині було викуплене державою тільки в 1875 р.
Цитовано за: http://surl.li/osdyvz (дата звернення: 29.03.2023)
Руський Болехів – місцевість у південно-східній частині міста, до 1929 р. – окрема адміністративно-територіальна одиниця зі своїм ґмінним урядом і власною печаткою.
Стельмах – майстер, який робить вози, сани, колеса.
Столовий – старійшина, найстаріший та найавторитетніший член якого-небудь товариства, колективу, об'єднання (у нашому випадку – цеху).
Цехмістр – старшина ремісничого цеху.
Шабат Шіра або Шабат Пісні – в юдаїзмі це сьомий день тижня, одна з особливих субот і триває від заходу сонця в п'ятницю до заходу сонця в суботу.
Статтю підготувала Марта Калапунь
для журналу «Літопис Бойківщини»,
опублікована (число 1/104 (115) Рік 2023)
0 Коментарів