До Дня міста. Власники міста
***
Коли саме був заснований Болехів наразі не встановлено, однак перша виявлена письмова згадка пов’язана з 1371 р., коли угорська королева Єлизавети надала документ/грамоту Данилу Дажбоговичу – засновнику роду українських шляхтичів Даниловичів «... на посідання села Задеревців, а також нові землі по обидва боки Сукеля до кордонів Болехова» [1]. Тобто, станом на 1371 рік поселення «Болехів» уже було. Чи складався він на той час з Болехова Волоського і Болехова Руського – залишається невідомим.
Першу письмову згадку про Болехів Волоський маємо від 22 січня 1472 р. [2], тобто через сто років з моменту першої документальної згадки про болехівські землі, а про Болехів Руський – 15 червня 1488 р. [3].
В той час Болехів входив до земель Руського Королівства.
Галицькі терени до 1434 р. становили собою окреме королівство, за яким зберігалася стара назва цілої держави Романовичів — «Regnum nostrum Russiae», «Рuска# земл#». За своїх правителів воно мало спочатку (1349–1370) польського короля Казимира ІІІ, по тому (1370–1382) — угорського короля Людовика І Анжуйського, з руки якого «самодержцемъ, господаремъ и дѣдичемъ Рuскоѣ землѣ» (1372–1379, 1385–1387) був опольський князь Володислав. Врешті, від 1387 р. «дѣдичемъ и господаремъ qсеі Рuскоi землѣ» став Володислав-Ягайло («король польский, литовьский, рuский»), по смерті якого 1434 р. землі колишнього Руського королівства (Перемишльську, Сяноцьку, Львівську та Галицьку) було інкорпоровано до складу Корони Польської. [4]
Після загарбання Польщею Галицької Русі на перших порах тут діяло старе адміністративне управління, однак його очолили польські старости як намісники польського короля.
На початку XVI ст. було прийнято новий адміністративний поділ. Болехів в складі Жидачівського повіту ввійшов до складу Львівської землі.
***
З введенням нового адміністративного поділу на початку XVI ст. виникла необхідність управління великими земельними володіннями колишніх галицьких князів та осіб, які не бажаючи миритися з польською окупацією, залишили Галичину. Землі ці перейшли у власність польського короля і стали називатися королівщинами. Загальна площа королівських маєтків у Галичині становила понад третину всієї території [5], інші землі перебували у володінні заможної та дрібної шляхти.
Впродовж того перехідного часу, коли Руське королівство перебувало під управою польських та угорських королів, у землях самої Корони сталися важливі зміни в становищі місцевого нобілітету та зуміли вибороти привілеї, що піднесли права польської шляхти на небачений для цілої Європи рівень. Заразом ці привілеї урівняли правовий статус усіх груп польського нобілітету (за винятком тих напівпривілейованих груп, що не спромоглися довести свою приналежність до рицарського люду), який відтепер являв собою єдиний шляхетський стан, у якому формально рівними були й найвищі достойники держави, й малоземельні шляхтичі.
Шляхетське землеволодіння виникло в результаті королівських надань нобілітованій шляхті, причому не тільки в кінці XIV-XV ст. Поняття власності у їхніх привілеях було сформульовано таким чином, що вигідно відрізнялося від пізніших надань XVІ ст. і давало змогу трактувати свої маєтки не просто як видержавлення-посесію, а як приватну власність. [6]
Як писав Олександр Яблоновський «поважне місце повинно було займати можновладство українського походження. <…> Така численна колись в Галичині, і по всіх українських землях, кляса боярів тепер під кінець 16 в. ледве сліди залишила по собі. Розломилася вона тут і похилилася в двох протилежних напрямках: одна її частина дісталася щасливо до гурту шляхти землевласників, обдарованих польським правом, друга впала на становище простих замкових слуг та служак і т. ін.» [7]
До кінця XVІ ст. шляхетські прізвища до певної міри віддзеркалювали реальний стан землеволодіння серед руської шляхти. [8]
***
Інформація щодо приватного землеволодіння у Речі Посполитій дійшла до нас з поборових реєстрів, які відклалися у збірці Архіву Коронного Скарбу Головного Архіву давніх актів у Варшаві. Ці документи укладалися з метою збору поборового податку для королівської казни, фіксували імена очільників приватних міст та сіл.
Згідно з даними першої частини XVIII тому «Źródeł dziejowych» [9], опублікованих Олександром Яблоновським у 1902 р., до поборового (податкового) реєстру 1515 р. в перелік землеволодінь Львівської землі одним рядком внесено обидва Болехова (лат. Bolechow Uterque), тобто села Болехів Волоський і Болехів Руський, Podhorcze [можливо, с. Підгірці Стрийського р-ну Львівської обл. – М. К.] і Тисів (лат. Chyszow) без зазначення власника, але в переліку тих сіл, що перебували у власності зем’ян (Terrigenarum; в перекладі з латини terrigenae, terrigenarius [10] – зем’янин, шляхтич-землевласник).
Отже, болехівські землі у 1515 р. були у власності якогось шляхтича (зем’янина), який отримав їх за виконання військових повинностей. Бо як стверджує О. Однороженко: «Перед зем’янами («зем"ны», «terrigenaе»), боярами («boiarі») та іншими категоріями не титулованого рицарства («vasallі», «feudali», «incolarі») стояв обов’язок військової служби зі своїх маєтностей, що зазвичай надавалися королями «jure hereditario», але на умовах особистої служби та спорядження певної кількості озброєних воїнів (їх кількість і тип озброєння неодмінно обумовлювалися в таких актах)» [11].
І цим шляхтичем, цілком ймовірно, був Іоанес Ходоровський – підстольник львівський (1461 р.) та з 1466 р. стольник львівський (лат. dapifer Leopoliensis), який 22 січня 1472 р. віддав під заставу Вацлаву з Дворжиськ (пол. Wacław z Dworzysk) [Дворисько – село в Перемишлянському повіті, нині Львівської обл.], допоки не погасить борг в сумі 20 гривень, Болехів Волоський «з цінними землями, полями, лісами, дібровами, гаями підлісками, чагарниками, дубами і соснами, мисливськими угіддями, ріками, потоками, болотами, озерами і ставками, млинами, корчмами». [12]
Отже, деякий час власником Болехова Волоського був Вацлав з Двориська.
Нез’ясованим залишається питання власності Болехова Руського і коли повернувся у власність Ходоровських Болехів Волоський.
З актових записів земських і гродських судів – Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej polskiej z Archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie, відомо, що певний час Болеховом Руським і Болеховом Волоським володів Юхно Нагваздан зі Станкова (лат. gso. Iuchnoni Naguasdan heredi de Stanków). У червні-вересні 1488 р. велася майнова суперечка між Іоанесом з Жоравна (лат. Gsus. lohannes heres de Zorawno), інакше – Жоравинський, та Юхно Нагвазданом зі Станкова [с. Станків, Стрийський р-н, Львівська обл. – М. К.].
28 серпня 1488 р. шляхтич Юхно Нагваздан, спадкоємець Станкова, звернувся до львівського старости з проханням повернути йому у власність маєтки у Мельничах [с. Мельнич колишнього Жидачівського р-ну, нині – Стрийський р-н, Львівська обл. – М. К.], Тисові, Болехові Руському і Болехові Волоському, відібрані в заставу. Ця заборгованість в сумі 500 гривень виникла в результаті несплати Юхном зі Станкова проїзду до села Мельнич через землі Іоанеса Жоравинського, на якого було покладено обов’язок боронити кордони Жидачівського замку та збирати мито за проїзд цією територією. [3]
Декілька днів пізніше – 04 вересня 1488 р., Юхно Нагваздан, спадкоємець зі Станкова, передав під заставу у сумі 800 угорських флоринів спадкове майно у селах Болехів Руський, Болехів Волоський і Тисів (на той момент маєток оцінювався на суму 1505 угорських флоринів) Іоанесу Жоравинському. Гарантом угоди виступив згадуваний вище Дмитро з Ходороставу, інакше – Ходоровський.
Нагваздани у XV ст. належали до числа великих стрийських землевласників, чиї маєтки знаходилися на правому березі р. Стрий і межували з володіннями жидачівських землевласників – Даниловичів і Дідушицьких. Юхно Нагваздан зі Станкова відомий у документах з 1446 р. У 70-х роках XV ст. Юхно Нагваздан придбав Нежухів на лівому березі р. Стрий, а також мав у заставі деякі львівські і перемишльські села Тарлів. Очевидно, що десь тоді у його власності з’явилися обидва Болехова.
Юхно Нагваздан від невідомої дружини мав шестеро дітей: Ян, Павло і Юхно, який був одружений з Катериною, донькою львівського земського судді Гюнтера Сенявського, у 1504 р. став львівським хорунжим; Анна, вийшла заміж за Бартоломея Губицького, Дорота вийшла заміж за Клеофаса гербу Яніна, який був дідичем сіл на Перемишльщині, і Збігнева стала дружиною якогось війта Станіслава. [13]
Чи повернулися до Юхна Нагваздана болехівські маєтки залишається невстановленим, але вже у наступній люстрації Жидачівського повіту Львівської землі 1578 р. [14] обидва Болехова (лат. Bolechow Uterque) внесено як власність Симеона Ходоровського (лат. Villae gen. Simonis Chodorowski) – стольника львівського. Щоправда орендарями чи управлінцями сіл Болехів Волоський і Болехів Руський вказано Добросоловських (чи не того ротмістра Мартина Добросоловського [15], який відзначився у Лівонській війні у складі польської хоругви під час здобуття міста Почеп у 1564 р.: вторгся у Сіверщину, здобув і зруйнував місто Почеп, розлого спустошив краснопільське довкілля, пограбував азійських купців, які їхали до Москви, перейняв царських послів до Криму і зі значною здобиччю повернувся до Остра).
Не встановлено в яких родинних стосунках перебували Іоанес Ходоровський і Симеон (пол. Szymon) Ходоровський та в результаті чого змінився власник.
Симеон Ходоровський був стольником львівським. У шлюбі з Елізабетою Тарановською народилося п’ятеро синів: Ян, Каспер, Кристоф, Шимон і Фелікс та чотири доньки: Гелена, Катарина, Зофія і Реґіна.
Отже, хто ж такі були пани Ходоровські?
Ходорівські, також Ходоровські (пол. Chodorowscy) – спольщений руський боярський (шляхетський) рід часів Королівства Ягеллонів, Речі Посполитої. Прізвище походить від назви поселення Ходоростав (нині м. Ходорів Львівської області). Володимир Пшик припускав, що рід міг походити від боярина Василя Волчковича (Вовчкович), згаданого в документах за 1376-1392 рр. [16]
Родина Ходоровських та їх відгалуження – Жоравинські (Журавненські) володіла незначною кількістю сіл. В основному, це були поселення, що перебували на межі з Жидачівським повітом, в якому названі родини зосереджували в своїх руках три міста (Ходорів, Журавно та Монастирець) та 19 сіл (11 – Ходоровські, 8 – Жоравинські) [17].
Рід панів з Ходороставу мав за герб зображення родового знака у вигляді кола з півкруглим розширенням здолу. Саме його бачимо в іспанському щиті на печатці жидачівського (1469 – 1474) та стрийського (1469) старости Юрші пана з Ходороставу (Iurscha de Chodorostaw) від 1464 р. В свою чергу, на печатці львівського підстолія (1461 – 1467) Івана Ходоровського (див. вище), пана з Бороздовичів і Ходороставу (Iohannes Chodorowsky de Brozdowcze subdapifer) від 1464 р. в іспанському щиті знаходимо дещо іншу конструкцію родового знака – коло з поясом загнутими додолу кінцями під колом всередині, в супроводі довколового напису: s ianko nis de chodorow.
Рис. 1. Печатка Юрші пана з Ходороставу 1464 р.
Рис. 2. Печатка Івана пана з Ходороставу і Бороздовичів 1464 р.Пізніше пани Ходоровські користуються гербом Корчак [18] (три срібні вруби на червоному фоні) в різних інтерпритаціях.
Рис. 3. Герб Корчак з манускрипту «Bellenville», датованого другою половиною XIV ст., що зберігається в Національній бібліотеці Франції, https://gallica.bnf.fr/ark:/12148/btv1b8470169b/f142.item
Ліва частина герба Болехова (початок XVII ст.) містить саме такі три срібні/білі вруби на червоному полі, а над ними срібна/біла лілія (Lilii – один зі знаків, що становить основу західно-європейського герботворення та вирізняє геральдичну практику в середовищі руських родів на просторі Підкарпаття (Перемиської землі) від решти руських земель; можливо, власники Болехова були вихідцями саме з Перемиської землі?). Оскільки Ходоровські користувалися гербом Корчак, то вище описаний герб (три вруби з лілією над ними), міг належати їм, хоча Ходоровські з Жоравинськими «уживали в своєму герботворенні іншу видозміну герба Корчак – з зображенням в щиті корчака [кошика], з якого виникає пес, що фігурує в тогочасних гербовниках також під назвою «Чаша» [19].
Згідно з геральдичими правилами використання на гербі зображення «анжуйської лілії» вказувало на васальну залежність від Угорського королівства.
Можливо, подальші дослідження приведуть нас до інших власників гербового знаку, ототожненого пізніше в річпосполитських гербовниках як герб Рох ІІІ. Однак на даний момент можемо стверджувати, що власниками міста був український шляхетський рід Ходоровських, одним з представників цього роду був Юрша з Ходороставу та чий підпис фігурує на акті конфедерації землі Львівської та Жидачівської серед інших шляхецьких підписів.
З невідомої нам причини Ходоровські втратили власність на Болехів, бо як писав Р. Скворій: «... саме сюди 1588 року з далекого Мазовша зі щедрої ласки польського короля Зигмунта ІІІ Вази на основі локаційного привілею, прибув обоз начебто в кількості 300 возів з 420 військовими і цивільними людьми і двома капеланами з похідною каплицею та різними літургічними речами. Обоз очолював гербовий шляхтич Микола Гедзінський, що за тодішньою юриспруденцією, став тут «повелителем права життя і смерті».
Рис. 4. Герб Правда/Правдич з манускрипту «Armorial de l'Europe et de la Toison d'or», що зберігається в бібліотеці Арсеналу у Франції, https://gallica.bnf.fr/ark:/12148/btv1b55009806h/f248.item?lang=FR
Ґедзінські користувалися гербом Правдич, який був внесений на герб міста Болехова, зображення якого дійшло до нас із XVII ст. : на правій частині щита герба міста на блакитному тлі – червоний фортечний мур, з-за якого виходить золотий/жовтий лев з так званим «кільцем правди» у передніх лапах, який був родовим гербом родини Ґедзінських (до речі гербом містечка Прокопівка (нині смт. Войнилів Калуського району Івано-Франківської області) з XVII ст. був теж родовий герб Ґедзінських – тодішніх власників містечка). Гедзінські протримались у Болехові до 1711 року [20], оскільки продали свої землі для сплати боргів каштеляну краківському Станіславу Понятовському, батькові майбутнього останнього короля Речі Посполитої Станіслава ІІ Августа Понятовського. «А він виклав зі своєї кишені всю суму, яку погодили сплатити за їх маєтки, шістсот тисяч польських злотих готівкою. Князь Понятовський отримав від короля стрийські маєтності і став стрийським старостою. А панове шляхтичі боржники болехівських маєтків продали місто з околицями тому дідичеві» [21]
Польські королі, починаючи від Казимира, щедро роздавали загарбані землі шляхтичам, а також духівництву, ченцям. Як твердить Лінченко, значна частина земель роздається польській та чужоземній шляхті на умовах – за ці надання відбувати військову службу... більшість цієї шляхти належала до категорії безземельної або малоземельної бідної голоти. Цілими потоками напливала бідна шляхта, особливо з Мазовії. Таким чином, протягом кількох десятиліть утворився в Галичині досить значний контингент привілейованих польських колоністів, що витіснили з часом старе руське боярство з їхніх осель і все більше усували їх від політичного життя. [22]
Шлях з Мазовії на наші терени уже був «протоптаний» мазовецькими шляхтичами в середині XV ст., коли мазовецькому князю Земовиту Земовитовичу було передано Жидачівське князівство.
Ми не знаємо ким за етнічною приналежністю був гербовий шляхтич Микола Ґедзінський, родом з містечка Ґедні в Мазовії (Польща), але можемо припустити, що Миколай (ба саме так він записаний в усіх документах, пол. Mikolay) з Ґедні чи його предки, користуючись гербом «Правда»/«Правдич» (яким користувалися не тільки польські, а й українські шляхетські роди в Речі Посполитій, Великому князівстві Литовському) були сполонізованими та окатоличеними етнічними українцями, та який, прибувши на наші терени, безперечно, підтримував та проводив тогочасну політику Речі Посполитої.
Як ми розуміємо, завданням Миколи Ґедзінського було створення адміністративно-господарського центру Болехів для посилення контролю за болехівськими землями та отримання додаткових доходів до Скарбу Коронного, який відповідно до податкової системи Речі Посполитої «поповнювався лише прибутками з повинностей сiльського та мiського населення, королiвських земель і самоврядних мiст, яким було надано маґдебурзьке право». [23]
Так, «вже на початку XVII століття (1603 р.) король Зиґмунт ІІІ Ваза своєю латиномовною грамотою надає Болехову маґдебурзьке право, а з ним право всім міським суспільним верствам (шляхті, духівництву, купцям, ремісникам) на самоврядування, лавничі суди, торгівлю, цехові об’єднання, солеваріння, пропінацію тощо. Болехів отримав тоді статус міста і герб…» [24].
Адміністративне управління в місті здійснювалося війтом, якого пропонувала громада на загальних зборах. У спеціальній інструкції для королівщин про обрання війтів, князів говорилося: «Старшим у громаді повинен бути чоловік порядний, народжений законно, не багатий, не збіднений, обраний за тими звичаями, які існують у селах» [25].
«Вибір війта має бути вільним при дідичеві і болехівських міщанах, – хто би з цього погляду був здібнішим з-посеред чотирьох осіб виберуть одного: на кого більше рисок буде, – той буде війтом». Дідич особисто або через свого підстаросту мав право додати 10 рисок до того чи іншого кандидата, тобто найугоднішого собі. Підрахунком голосів займалися два присяжні. Через тиждень війт складав присягу. У фондах музею історії міста Болехова імені Романа Скворія є фотокопія тексту цієї присяги, підготовленої для війта Дмитра Меленевича у 1660 році. Окрім того, тут є своєрідна пам’ятка, складена Юрієм та Костянтином Ґедзінськими з 14 пунктів, серед яких найцікавішим є те, що війт обирається досмертно, без особливої потреби не відлучається з міста, веде книгу запису громадських подій тощо.» [26]
Маґдеберзьке право в Галичині було скасоване австрійською владою після входження до складу Австрійської імперії, запровадивши цивільні, однакові для всіх станів населення права.
На основі згаданого королівського локаційного привілею власник Болехівської волості Микола Ґедзінський у 1612 році оголосив свій документ – «Право», в якому оголошує, що «всі осілі живуть на єдиному праві; ні менше, ні більше, однаково бережуть свої свободи». Він підтверджує звільнення всіх міських жителів від шарварків, окрім хіба т. зв. «гвалтів» (термінових робіт, пов’язаних, наприклад зі стихійним лихом), від сплати овечих, волових і бджолиних десятин, встановлює 2 злотих чиншу від ринкового будинку і злотий від вуличного, 6 грошів від городу, а також чинш шинкарям, різникам, мельникам тощо.» [27]
Саме тоді, «у понеділок по Квітній неділі року панського 1612» Миколою Ґедзінським було видано доповнення до «Права» в частині сплати податку на утримання болехівських громадян від продажу горілки. Це оригінал документу і він цінний тим, що на ньому є підпис Миколая Ґедзінського та залишки сургучевої печатки.[28]
Рис. 5. Фрагмент доповнення до «Права» М. Ґедзінського. Archiwum Glowne Akt Dawnych. Zbiór Aleksandra Czołowskiego, 1364-1941. Інтернет-ресурс: http://www.agad.gov.pl/pomoce/AC.xml
Найпершим завданням Ґедзінського було спорудження замку в Болехові як символу влади для адміністративного управління округою.
Місце для замку було вибрано на березі ріки Сукіль, яка, за словами Р. Скворія, тоді впритул прилягала до високого берега нинішньої Соломонової Гірки і Стрийської / Болехівської Гори, в районі нинішнього Болехівського ліцею № 1 «Академічний» (вул. Замкова – провул. о. Сухого), підібрано місце для обозу «… та спорудження укріплень, для чого посилено насипались земляні вали і зводились міцні дерев’яні стіни з бійницями для стрільців і гармашів» [28].
Рис. 6. Фрагмент з карти Галичини і Лодомерії – перший військовий огляд за 1779-1783 рр./
Земляні вали позначені на військово-топографічній карті Фрідріха фон Міґа [29]. Залишки цих земляних валів (тільки з двох боків) ми можемо ще бачити і на карті Галичини і Буковини – друге військове обстеження Габсбурзької імперії за 1861-1864 рр. [30] (англ. Galicia and Bucovina (1861–1864) - Second military survey of the Habsburg Empire).
Рис. 7. Фрагмент з карти Галичини і Буковини – друге військове обстеження Габсбурзької імперії за 1861-1864 рр.
У лавничій хроніці міста Болехова, яка зберігається у фондах Головного архіву давніх актів (м. Варшава, Польща), є зображення «міста Болехова, осадженого в році Пана Христа 1601». Опис самого замку навів місцевий краєзнавець Р. Скворій: «... в західній частині чотирикутної кріпості десь на початку нового століття завершено замок і костьол для тих, хто проживав у її межах. Вздовж трьох інших кріпосних стін, майже впритул один до одного, споруджено десятки будинків, що служили житлом, складами, крамницями, стійлом для коней та для інших цілей, а в час небезпеки виступали додатковим пасмом оборони. В центрі залишалася ринкова площа, вільна від будь-яких забудов, де торгували не тільки живим товаром, а й зерном і борошном, медом і воском, живицею, шкірами, одежею, привозними турецькими тканинами тощо. Долинська і Замкова брами та ще один костьолок у північно-східному розі для прихожан довершували всю її структуру». [31] На його думку землі поза замком називалися «шляхетщиною», тобто це були королівські маєтки, які здавалися в оренду шляхтичам. [32]
Рис. 8. Зображення з лавничої хроніки міста Болехова, яка зберігається у фондах Головного архіву давніх актів (м. Варшава, Польща)
У фондах Центрального державного історичного архіву, м. Львів, є документ, датований 04 червня 1673 р.: «Реєстр поголовний замку Болехова її величності пані Маріанни Ґєдзінської, підстольної землі львівської в Русі» [33]. Так, згідно з цим документом у замку проживали з числа шляхти: сама її величність [Маріанна Ґєдзінська – М. К.]; панна Замойська, каштелянка черська [дружина каштеляна; службова особа, яку призначав король для управління замком та навколишньою місцевістю; Черськ – давнє місто у воєводстві Мазовецькому – М. К.]; панна Ґєдзінська, стольниця перемиська [дружина стольника; стольник – посадова особа, що завідувала сервіруванням столу і обслуговуванням трапези пана – М. К.]; пані Кубєльська, вдова; панна Карська; пан Орлевич (у зв’язку з тим, що документ пошкоджено, не вдалося встановити прізвище ще шістьох мешканців замку, з них троє вказані з дружинами). З числа челяді вказано: Ян Кухар з дружиною, Миколай Кухар з дружиною, Войцех Возніца з дружиною, Гридичек (?) Возніца та ксьондз болехівський Павел-Діонізій Зелінський. Документ закінчується особистим підписом Маріанни Ґєдзінської. Ця Маріанна Ґєдзінська могла бути дружиною львівського підстольника Владислава Ґєдзінського, власника Жулина [нині с. Жулин Стрийського р-ну Львівської обл. – М. К.].
Болехівський замок прослужив не одну сотню років, зокрема тут переховувалась місцева шляхта в часи Хмельниччини, витримав облогу під проводом козацького полковника Антона у другій половині 50-х років XVII ст. та ряд татарських наскоків. [34]
Ревізійна комісія за підсумками інвентаризації замку 1780 р. прийняла рішення розібрати замок, який на той час перебував у занедбаному стані та руйнувався. Замкові споруди було розібрано, а земля австрійською владою роздана. [35]
Тут, на місці замкових споруд постали пізніше будівлі лісової школи, міського (гродського) суду та поштового уряду.
Крім замку, як органу адміністративного управління містом, необхідним атрибутом став костел, оскільки римо-католицька віра була фундаментом міцної держави – Королівства Польського.
Цікавим є документ – заповіт, текст якого подає Ян Батковський у своїй книзі «Bolechow». Копія документа посвідчена у 1784 р. в нотаріуса Моравца та зберігається в архіві архідієцезії Львівської у Кракові. Заповіт зареєстровано під № 427 у 1701 р., однак точної дати документа не вказано і він мав би бути датований до липня 1627 р. – дня смерті Миколи Ґедзінського. У своєму заповіті М. Ґедзінський наголошує на тому, що давно хотів, щоб у його Болехівських маєтках (тут перераховуються його села, назви деяких з них залишаються незрозумілими: Болехів Руський, село Фільварків [?], Болехів Волоський, Довжка, Нове Село [?], Тисів, село Соколи [?], Бряза [нині с. Козаківка] та друге Село Нове [?]) був збудований костел, у якому б відправлялась Служба Божа. На утримання костелу повинна була йти щорічна сплата десятини з усіх його фільварків і сіл, а також з будинків на ринковій площі та інших житлових будинків. Цікавим є застереження М. Ґедзінського, що у випадку, якщо хтось з його потомків буде єретиком, то він звільняється від обов’язку сплати податку на утримання костелу. [36]
З початку XIX ст. до наших днів зберігся костел Вознесіння Пресвятої Діви Марії «... очевидно, перебудований і посвячений в 1838 році, здається дещо більш наближений до нинішньої головної дороги, оточений колись високою цегляною огорожею» [37] (кована брама була демонтована та встановлена на Волоському цвинтарі).
З метою вшанування пам’яті фундатора замку та костелу Миколи Ґедзінського під час будівництва нинішнього костелу було вмонтовано в його південну стіну кам’яну надгробну плиту (ймовірно з ліквідованого міського цвинтаря), розміром 1,25х0,65 м, та написом польською мовою: «Тут лежить з діточками своїми Микола з Ґедні Ґедзинський з Плоцького воєводства, Цеханівського повіту, тих обох костелів, містечка, замку і бань фундатор, який віку свого 73 віддав духа Панові Богові 27 липня р. Б. 1627» [38]
Повертаючись до родини Ґедзінських, ознайомимося з усіма відомими нам власниками міста.
Олександр Ґедзінський, гербу Правдич, ймовірно, син Миколи Ґедзінського, дідич Болехова, у 1634 р. був звільнений від сплати податку за сіль на всіх шляхах від Болехова до Торуня [39]. Одружився Олександр Ґедзінський з Анною Дідушицькою, донькою Юрія Дідушицького гербу Сас [40], близько 1622 р.
У них було четверо дітей:
Юрій – канонік львівський, біскуп нікопольський, суфраган [вікарний єпископ – М. К.], помер у 1690 р. Саме цей Юрій/Георгій з Ґедні, Ґедзінський у 1689 р. заклав на Соломоновій Гірці костел Воздвиження Святого Хреста [41];
Станіслав Кароль – стольник перемиський, одружений з Геленою Ольшевською;
Катерина, дружина Андрія Максиміліана Фредра – воєводи подільського, у них було двоє синів: Юрій і Станіслав, які пізніше стали каштелянами львівськими [42];
Константин, з 1650 р. королівський дворянин, а пізніше – ротмістр. Був одружений із Зофією з Панкрацевичів Граб’янчанки, мали сина Олександра Домініка.
Олександр Домінік Ґедзінський – чашник жидачівський, а пізніше, 1699 р. – чашник львівський, з 1712 р. – підстольник, відомий нам з дарчої грамоти від 06 грудня 1710 р. як «пан і дідич на Войнилові і Болехові» [43]
Рис. 9. Фрагменти з дарчої грамоти Олександра Домініка Ґедзінського, чашника львівського, від 06 грудня 1710 р. / / https://skany.przemysl.ap.gov.pl/show.php?zesp=142&cd=0&ser=0&syg=191DДля нас важливим є те, що цю грамоту Олександр Домінік Ґедзінський, чашник львівський, дідич Болехова, уклав, підписав і скріпив печаткою на Соломоновій Гірці у костелі Воздвиження Святого Хреста. Можливо, це була одна з останніх дарчих грамот на володіння, оскільки вже у наступному році болехівські землі були продані для сплати боргів каштеляну краківському Станіславу Понятовському.
Після завершення ери панування Ґедзінських на початку XVIII століття Болеховом володіли різні шляхетські роди.
Рис. 10. Портрет Юрія-Станіслава Дідушицького.
https://commons.wikimedia.org/wiki/File:%D0%AE%D1%80%D1%96%D0%B9%D0%A1%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2_%D0%94%D1%96%D0%B4%D1%83%D1%88%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9.jpg
Дідушицькі.
Ще в період панування Ґедзінських частина Болехова була у власності хорунжого львівського Юрія-Станіслава Дідушицького, правнука вже згадуваного вище Юрія Дідушицького. Тут слід зазначити, що дід Юрія-Станіслава – Александр Дідушицький, був рідним братом також вже згадуваної Анни Ґедзінської (Дідушицької) [44].
Ця його власність разом з іншими маєтками перейшла у спадок після його смерті синам: Францішку і Яну Дідушицьким, народженим у шлюбі з Іоанною Устрицькою (крім них, були ще три доньки: Барбара, Юстина, Ізабела, не згадані у заповіті). Про це свідчить документ від 22 березня 1731 р. [45], що зберігається у фондах Центрального державного історичного архіву, м. Львів. Відповідно до цього документу у власності Юрія-Станіслава Дідушицького, були: «<…> половина містечка Заболотів і села Димітчу, пловина села Хомчина, половина половини Болехова, так як всі межують, половина Дідушич Великих і, йдучи від Волі Задеревацької до Соколова дорогою по праву руку від ріки Свічі, з половиною замку, з половиною фільварків, городів, двірських лук і сіножатей» [46]. Яка половина якої половини Болехова була у власності Дідушицьких, як бачимо з документа, встановити складно.
Рис. 11. Портрет Станіслава Понятовського.https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2_%D0%9F%D0%BE%D0%BD%D1%8F%D1%82%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_(%D0%BA%D0%B0%D1%88%D1%82%D0%B5%D0%BB%D1%8F%D0%BD)
Станіслав Понятовський.
Зі спогадів Дов Бера-Болеховера нам відомо, що Ґедзінські, щоб покрити свої борги, продали за шістсот тисяч польських злотих готівкою болехівські маєтки Станіславу Понятовському [47] (1676-1762) – польському шляхтичу гербу Цьолек, державному та військовому діячу Королівства Польського й Великого князівства Литовського Речі Посполитої, батькові майбутнього останнього короля Речі Посполитої Станіслава ІІ Августа Понятовського. Він був вибраний емісаром (з 1702 р.) до шведського короля Карла XII, був його ад’ютантом; підтримував Станіслава І Лещинського в боротьбі за корону, але в кінцевому результаті визнав Августа ІІІ як короля Речі Посполитої.
З 1730 р. Станіслав Понятовський володів Стрийським староством, яке у 1756 р. передав своєму синові Казимиру; мав також володіння у Жидачівській землі.
Дов Бер згадує про події 1733 р., коли відбувалася боротьба за польську корону:
«Якраз тоді помер король польський Август ІІ, князь і електор саський, і сталися великі змішання серед польських панів. Деякі вибрали і погодились покликати на короля сина померлого короля, більшість однак хотіла зробити королем Лєщинського, князя з поляків, що був обраний королем ще перед коронуванням того, що помер. Завдячуючи підтримці й допомозі короля народу шведського, мало не був коронованим на короля. Лише завдяки угоді було короновано померлого Августа аби панував якийсь час над людом польським. Правда, зобов’язався через якийсь час покинути королівство Польське і передати корону князю Лєщинському. А якраз тоді [1718 р. – М. К.] помер король Швеції Карл ХІІ. Князь Понятовський був у нього в години його смерті і довідався про листи, що зберігалися в короля і хитро зробив так, щоб отримати їх. Говорили, що по смерті короля його дружина передала ті листи Понятовському, який негайно прибув до короля Польщі Августа ІІ, князя і електора саського, і повернув йому ті дипломатичні листи, що були підписані власноручно згідно з угодою, тому власне й не повернуто влади Ліщинському. Тому був королем тривалий час за своєю волею, а князя Понятовського вивищив і підніс до гідності. Все це дуже вразило панів польського люду, бо дуже заздрили Понятовському і смертельно його ненавиділи. Але цей князь добре знав, як здобути багато прихильників: одних дорогими подарунками, а інших хвальбою.
Тоді помер король Август ІІ і зібралось багато польських панів і покликали Ліщинського з Франції, кажучи, що тепер можна буде коронувати його на короля Польщі. Але тоді прийшли москалі, чи росіяни, аби врятувати і допомогти князю саському і посадити його батька на королівський трон в Польщі. А тоді всі панове, що зібралися проти нього в львівському окрузі та решта округах, аби провести засідання сеймиків, нарад з метою заборонити князям саським обіймати королівську владу, мусіли втікати перед військом московським. Кинулися навтьоки через містечка, які були поблизу угорського кордону і всі переходили через наше містечко Болехів. А коли довідались, що місто належить до маєтків Понятовського, кожен намагався пограбувати мешканців і здобути здобич, аби покрити свої видатки.
Пан [Понятовський – М. К.] вчинив так, що слова мого батька, мого навчителя, сподобались панам <...>. Був добрим промовцем, бо не дозволив нікому проклинати і шкодити місту. Як прибули, так і вийшли з Болехова без жодної здобичі і розбою. В сусідніх ґмінах вчинили багато шкоди і викликали великі видатки. Тому завжди пам’ятав пан моєму батькові те добро, що вчинив для мешканців святої болехівської громади.» [48]
Співставивши твердження Р. Скворія, що Ґедзінські протримались у Болехові до 1711 року [49], та спогади Дов Бера-Болеховера про продаж Ґедзінськими маєтків С. Понятовському, приходимо до висновку, що Станіслав Понятовський володів Болеховом та околицями з 1711 року до часу передачі права власності на болехівські маєтки Юрію Ігнатію (пол. Jerzy Ignacy) Любомирському (1691-1753), коли було складено інвентарний опис [50] Болехівських маєтків, який зберігається у фондах Головного архіву давніх актів у Варшаві (Польща).
Рис. 12. Портрет Юрія-Ігнатія Любомирського https://pl.wikipedia.org/wiki/Jerzy_Ignacy_Lubomirski
Любомирські.
Рід Любомирських як землевласників бере свій початок у XVІІ ст., коли Юрій-Себастьян Любомирський після смерті своєї дружини Констанції з Ліґезів (батько якої, Микола Спитек Ліґеза, отримав Ряшів (пол. Rzeszow) з околицями у 1589 р. як посаг дружини Софії Ряшівської та її братової Ельжбети з Комарницьких) прийняв Ряшів з околичними землями. У свою чергу, його внук Юрій-Ігнатій (пол. Jergy Ignacy) Любомирський, отримав Ряшів і села між Сяном і Віслою у спадщину після смерті батька Героніма-Августа Любомирського.
У власності Юрія-Ігнатія Любомирського був і Болехів, викуплений у Станіслава Понятовського, за 600 000,00 złp (шістсот тисяч польських золотих) у 1738 р., про що є відповідні записи в гродських книгах [51], які зберігаються у фондах Головного архіву давніх актів у Варшаві (Польща).
Рис. 13. Портрет Йоанни Любомирської фон Штайн з Єттінгену. https://pl.wikipedia.org/wiki/Joanna_Lubomirska
Після смерті Любомирського у 1753 р. його маєтності були розділені між сином від першого шлюбу з Магдаленою Білінською – Геронімом-Теодором Любомирським та дітьми від другого шлюбу з Йоанною фон Штайн, яка стала розпорядницею володінь, оскільки діти були неповнолітніми. [52] Йоанна Любомирська фон Штайн з Єттінгену (Німечина) – друга дружина Юрія-Ігнатія Любомирського, з яким одружилася у 1737 р. в Кракові, прихильниця Барської конфедерації, вдова Генріха Брюхла. У шлюбі з Юрієм-Ігнатієм у неї були діти [53]: Маріанна-Анна (1722-?), Адольф (1838-1775), Теодор-Геронім (1740-1764), Юрій-Ігнатій (̴1740-1797), Йозефа-Софія (̴1742-?), заміжня за Адамом Понінським (1732–1798), Барбара (̴1744-?), Францішек-Григорій (1752-1813).
Рис. 14. Адам Понінський на картині Яна Матейки «Рейтан на сеймі 1773 року», (1866 р., фрагмент) https://pl.wikipedia.org/wiki/Adam_Poni%C5%84ski_(1732%E2%80%931798)
Маємо згадку про ці події Дов Бера-Болеховера:
«По смерті князя Любомирського його первородний син, богуславський староста, дістав у спадок болехівську посілість, але не минув рік і він теж помер. Тоді жона старого князя, німка, управляла тими маєтками як реґентка. Коли виросли її сини княжата спадщину розділено між ними і Болехів припав до частки князя Адольфа. А той був картярем у Варшаві і програв величезну суму, шістсот тисяч польських злотих. Тоді він заставив під іпотеку болехівські маєтки, але його шваґер, князь Понінський, заплатив його борги і прийняв у власність місто. Вислав до Болехова свого урядовця, необрізаного пана Гадзевича, який склав реєстр доходів, які давало місто і села з жупами [місце, де добували сіль – саліни – М. К.]. До того часу доходи не перевищували п’ятдесят тисяч польських злотих.» [54]
Отже, десь між 1754 і 1759 роками власником Болехова став Адам Понінський. Це той самий Понінський, який підписав маніфест про закликання до Польщі російських військ для захисту конвокаційного сейму, підтримавши обрання Станіслава Августа Понятовського на польський престол. Намовивши депутатів, був обраний сеймовим маршалком і очолив делегацію, яка підписала три договори, в яких від імені Речі Посполитої відмовлялася на користь Австрії, Пруссії і Росії від усіх претензій на зайняті ними польські землі. [55]
Яким чином Болехів знову опинився у власності тещі Понінського – Йоанни фон Штайн, невідомо, але згідно зі спогадами Дов Бера-Болеховера саме до неї як власниці після нападу на місто у 1759 р. Івана Бойчука з опришками єврейська громада звернулася з реєстром збитків, спричинених місту та його мешканцям, від грабежу та пожежі:
«Третій примірник достойники святої ґміни [болехівської – М. К.] ... вислали до святої ґміни в Ряшеві, за посередництвом ребе Абрагама Чапрмата ..., який поїхав кінно. Прибув до нашої пані княжни з суплікою чи то великою скаргою, прохаючи милосердя над євреями, що потерпіли від грабежу і пожежі, і мешканців міста Болехова. Княгиня змилосердилась над мешканцями нашого міста і написала лист з обширною аргументацією від нашого імені... до пана великого скарбника, підскарбія коронного, котрий є над усіма доходами королівства і Земель Польщі.» [56]
Якщо вірити спогадам Дов Бера-Болеховера, то на початку 1760-х років власником (а може орендарем) Болехова чи котроїсь його частини був ксьондз Вєнявський – декан львівський, який помер у 1762 р.; після його смерті пан Дешерт (можливо зі Стрия) був новим власником болехівських маєтків. [57]
Наступним власником Боехова став Йоахім Потоцький – син брацлавського каштеляна, смотрицького старости Яна Потоцького та його першої дружини Констанції з Собєських, литовський підчаший (з 1767 р.), маршалок Барської конфедерації Брацлавського воєводства.
«Того року 525 за скороченою лічбою (1765) болехівську посілість продали графу Йоахіму Потоцькому, литовському підчашному за мільйон двісті тисяч польських злотих. А продавцем був князь Понінський, зять князя Любомирського, нашого попереднього власника. <...> дав йому болехівське майно за
Рис. 15. Портрет Йоахіма Потоцького.https://uk.freejournal.org/1591289/1/yoakhim-pototskiy-pidchashiy.html
подвійну суму, за яку його продали два рази князю Понятовському і князю Любомирському – шістсот тисяч злотих, – а тепер продав за мільйон двісті тисяч польських злотих. Коли новий власник звернув увагу на надто високу ціну посілостей, вислав до Болехова свого урядника Боровського, аби той постарався розвідати, який є найлегший спосіб збільшити доходи з тої маєтності. <...> Єврей на ім’я Хаїм, син Єгошуа, <...> доповів йому, що всі мешканці Болехова є людьми багатими й заможними.» [58]
Маючи у власності болехівські маєтки Йоахім Потоцький віддавав їх в оренду. Ось як згадує про це Дов Бер-Болеховер: «Дохід з посілостей залишився під контролем економів, які були в кожному місті. Кожен економ схиляв також і старшину єврейську аби допомогла знайти когось надійного, щоб той взяв в управління маєток. Тут в Болехові ніхто не хотів брати в управління міські маєтності, побоюючись втрат.
Старшини нашої ґміни, нехай бог їх береже, а також пан урядник, бачачи, що немає бажаючих, звернули погляди на мене [Дов Бера – М. К.] і пробували схилити мене стати орендатором. <...> Найдужче вмовляв мене пан економ Маєвський, він обіцяв допомагати мені, як зможе протягом року в усіх справах оренди. Водночас знизив минулорічну суму оренди з сімнадцяти до шістнадцяти тисяч польських злотих на цей рік і на таку суму мав бути підписаний контракт. <...>
В тому часі наш власник включився в рабелію [бунт – М. К.] проти польської корони <...> сам провів зиму в своєму прекрасному палаці в місті Теребовлі, пишучи потаємні листи до польських шляхтичів, своїх знайомих і приятелів, щоб ті були готові стати разом до боротьби супроти ворога, коли розпочнеться конфедерація.» [59]
Мова йде про Барську конфедерація, яка свою назву отримала від міста Бар в Подільському воєводстві (нині це місто у Вінницькій області), що відбувалася в 1768 – 1772 рр. як збройний виступ шляхти Речі Посполитої проти політики короля Станіслава Авґуста та втручання Російської імперії у внутрішні справи цієї держави. «Виникнення її було виявом усталеної у Речі Посполитій практики скликання шляхтою своїх з’їздів (конфедерацій, рокошів, związków) для реалізації нею певних політичних цілей.
Гасло «віра і вольність» на барських штандартах означала релігійну нетерпимість та вірність анархічній «золотій вольності», яку так полюбляла шляхта Речі Посполитої; одне й друге було явним анахронізмом і тягнуло країну назад до занепаду.» [60]
Зайнявши у 1772 р. Галичину, австрійський уряд змінив стару адміністративну систему польської держави і створив нове централізоване управління на чолі з губернатором у місті Львові. Галичину поділили спочатку на шість округів, до яких входило 59 дистриктів. У 1777 р. кількість дистриктів зменшено до 17. У 1782-1786 рр. введено новий адміністративний поділ, за яким у краї налічувалось 18 округів, з них на території Східної Галичини: Белзький (згодом Жолківський), Бродівський (з 1788 р. – Золочівський), Бережанський, Заліщицький (потім Чортківський), Коломийський, Ліський (потім Сяноцький), Львівський, Самбірський, Станіславський, Стрийський, Перемиський, Тернопільський.
Австрійський уряд насамперед перебрав у свою власність маєтки польських королів, тобто «королівщини», крім маєтків, що їх польські королі давали магнатам та шляхті за різні заслуги і якими вони мали право володіти до кінця свого життя, так зване «доживоття». Усі ці маєтки займали в Галичині значну частину краю. До них належало 980 сіл, у яких проживало 367 207 сімей.
В універсалі губернатора Галичини від 1773 р. про державні маєтки, які були в тимчасовому користуванні шляхти, писалось: «Як заявив цісар, – королівщини стають державною власністю (скарбу), але цісар своєю добротою дозволяє тим, які володіли цими маєтками, тримати їх до кінця їхнього життя. Однак гроші з цих маєтків повинні передаватись в державну казну. Тим, хто не буде виконувати цього розпорядження, маєтки будуть відібрані» Ці тимчасові власники маєтків мали спочатку сплачувати так звану кварту – 1/4 частину прибутків, згодом – половину.
Для керівництва цими колишніми латифундіями у Львові при безпосередньому управлінні державного скарбу було організовано спеціальну адміністрацію – дирекцію державних маєтків і солеварень.
У Йосифінську метрику [61] сіл Волоське Село (Волоський Болехів) і Новий Вавилон, складену у 1787-1788 роках, яка зберігається у Центральному державному історичному архіві у м. Львів, у перелік землевласників внесено: замок Йоахіма Потоцького – останнього власника болехівського замку (пол. Zamek JW Potockiego), оточений довкола валами і ровами, та фільварок під замком на п’яти земельних ділянках площею 3624, 1278, 2544, 583 і 925 сажнів [62] (нім. klafter). Місце розташування фільварку залишається нез’ясованим.
Завдяки інвентаризаційному опису 1780 р., частину якого в перекладі з польської мови (не змінюючи стилістики) навів у своєму путівнику Р. Скворій, ми отримуємо уявлення про замкові будівлі й обстановку, коли замок перебував у власності Йоахіма Потоцького:
«В’їжджаючи від міста до замку, – місток ... з ялинового дерева. Брама мурована в чотири муровані стіни, в якій двері ... на шести залізних завісах, зачеплені на шести гаках, збиті сорока шинами. Повала (стеля) з ялинового дерева з шістьма балками (сволоками). В тій же брамі вимуроване приміщення із залізними ґратами, із ялиновими дверима, збитими 13-ма шинами, завішеними на двох завісах і двох гаках. При цьому ж приміщенні залізна клямка і засув. При цій же брамі збудовано брамку з ялинового дерева, до якої дві сходинки з ялини, повала з п’яти балок... Комин від низу мурований в чотири стовпи, виведений наверх через дах,.. драбина вгорі до комина приставлена. Стайня з ялинового дерева, обліплена навколо знадвору глиною, до стайні подвійні двері з ялини на двох залізних бігунах, заложені клямкою із залізним гачком. Ввійшовши, – по лівім боці 10 кліток для коней з ялини, підлога з дилів, жолоби і ясла вздовж них і драбина з того ж дерева. По праву сторону є 14 кліточок, жолоб, ясла, драбина і підлога, 2 маштарні (приміщення для інструменту при кінській стайні) з ялини, – замки і колодки на бігунах, по одному віконцю з невеликих шибок. В стайні 5 віконець з ординарного скла, стеля з ліскового хрусту, дах справний і два придашки з двома дверцятами на залізних завісах і гаках. Пивниця мурована, в якій 5 дверей з клямками і залізними засувами, двері замкнені на колодку. Дашки над пивницями на стовпах і балках. Двері подвійні, на залізних бігунах.
Возівня. Добре окована бричка на 4-х кованих колесах... дерево на вози штук 25. Саней простих парокінних двоє, почвірні, столярної роботи, оббиті грубим сукном залізними цвяшками.
Далі перелічується креденсик, пательня, млинок для мелення кави, описуються офіцини (флігель), що знаходиться праворуч двору від північного сходу, під гонтами, з двома димниками, з невеличкими віконечками... «Перед офіцинами місток, бляшки залізні для витирання чобіт. Входячи до сінок, двері з ялинових драниць столярної роботи,.. фіранки, два покої, портрети в рамках,.. столики на ніжках, прикріплених кованками, залізні, «саські», з мосяжними галками, ліжка. Перед вікном – город з суницями, від валу – грядки ріпи, дві грядки цибулі, на кінці – огірки, салата, петрушка, буряки, морква, горох, біля самих штахетів». Посередині двору – цямринова студня зі старим відром на ланцюзі. Від заходу – старі і пусті офіцини, за якими, від міста, квартирують військові стройовики, що іноді користуються «дідичизною», а далі невеликий ланок, садиба для дідича...» [63].
Наприкінці XVIII ст. з впровадженням державної монополії на сіль уряд почав вимінювати, особливо на Східному Прикарпатті, приватні маєтки, де були солеварні, на маєтки колишньої королівщини, враховуючи при цьому належну кількість лісу при солеварнях, який необхідний для виварювання солі. А згідно з розпорядженням від 1786 р., всі соляні джерела теж стали власністю держави. Користування солянкою без дозволу каралось 1000 червінцями. [64]
Так, у 1787 р. австрійський уряд надав Йоахіму Потоцькому маєтки старостинські любуські, освєнцимські, городельські взамін солеварень у Дунаєві та Болехові. [65]
Таким чином закінчилася ціла епоха перебування нашого міста у приватній власності. До цієї практики вже не поверталися ні в часи Австро-Угорської імперії, ні в міжвоєнний період часів Польської Республіки.
Варто наголосити на тому, що засноване в часи Ґедзінських містечко Болехів проіснувало в тих давніх межах до 1929 р., коли відповідно до розпорядження Ради Міністрів Польської Республіки від 26 квітня 1929 року, поз. 317 [66] до Болехова було приєднано приміські села і, відповідно, відбулася зміна меж міста Болехова в Долинському повіті Станіславського воєводства. Саме тоді сільські ґміни Руський Болехів, Новий Вавилон, Довжка, Соломонова Гірка, Волоське Село Долинського повіту Станіславського воєводства були включені до міської ґміни Болехів того ж повіту. (Детальніше див. статтю «До Дня міста. Болехів у його сучасних межах» [67] на сайті Болехівської міської ради).
Статтю підготувала Марта Калапунь
Джерела і література:
1. Wyrostek L.. Ród Dragów-Sasów na Węgrzech i Rusi Halickiej. / Rocznik Polskiego Towarzystwa Heraldycznego. Т . 11. / Krakow, 1932. S. 77.2. Akta grodzkie i ziemskie z czasow Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego Bernardynskiego we Lwowe (AGZ). T. VII. / Lwow, 1878. / S. 127./ https:www.wbc.poznan.pl/dlibra/publication/44792/edition/61571/content
3. Там само. T. XV. / Lwow, 1891. / S. 255-259./ https://www.wbc.poznan.pl/dlibra/publication/46455/edition/63155/content
4. Однороженко О. Українська (руська) еліта доби Середньовіччя і раннього модерну: структура та влада. / Київ, 2011. / С. 70
5. Гошко Ю. Звичаєве право населення українських Карпат та Прикарпаття XIV-XIX ст. Львів, Інститут народознавства НАН України, 1999 р. / С. 22.
6. Смуток І. Адміністративно-територіальний устрій королівських столових маєтків у Галичині XVІ-XVІІІ ст. (Самбірська економія). /Збірник статей: Київська старовина. 2000, № 6 (336) / С. 36; за посиланням на: Инкин В. К вопросу о происхождении и эволюции волошского института «князя» (кнеза) в галицкой деревне в XV- XVІІІ вв. / Словяно-волошские связи. Сб. статей. / Кишинев, 1978. / С. 125-126.
7. Грушевський М. Історія України-Руси. Том VI. Житє економічне, культурне,національне XIV-XVII віків. Розділ III. Примітки редакції ”Z dziejów Ukrainy“. / Інтернет- ресурс: Ізборнік. http://litopys.org.ua.
8. Смуток І. Формування родів руської шляхти Перемишльської землі (XV-XVІІІ ст.). / Збірник статей: Генеалогія. Випуск І. / С. 268.
9. Źródła dziejowe. /T. 18, cz. 2. Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym. / T. 7, cz. 1. Ziemie Ruskie. Ruś Czerwona / [wyd. Aleksander Jabłonowski]. – Warszawa , 1903. / S. 167 (90). Інтернет ресурс: www.wbc.poznan.pl.
10. Яковенко Н., Миронова В. Латинська мова. / Серія "Вища освіта XXI століття". / Київ, 2005. / С. 526.
11. Однороженко О. Українська (руська) еліта ... / С. 70.
12. Akta grodzkie i ziemskie z czasow Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego Bernardynskiego we Lwowe (AGZ). T. VII. / Lwow, 1878. / S. 127-128./ https:www.wbc.poznan.pl/dlibra/publication/44792/edition/61571/content13. Пашин С. Стрыйская шляхта XV – начала XVI века./ttps://studopedia.ru/10_246176_striyskaya-shlyahta-XV---nachala-XVI-veka.html
14. Źródła dziejowe. /T. 18, cz. 2… / С. 80 (47).
15. Інтернет-ресурс: Вільна енциклопедія «Вікіпедія». Здобуття міста Почеп. / uk.wikipedia.org / [24 серпня 2018 р.]
16. Інтернет-ресурс: Вільна енциклопедія «Вікіпедія». Ходоровські. / uk.wikipedia.org. / [24 серпня 2018 р.]
17. Смерека Б. Описово-статистичні джерела … / С. 182-183 з посиланням на: Капраль М. Жидачівський повіт Львівської землі в XVI столітті (за матеріалами поборових реєстрів) / Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. Т. 1./ К.-Львів, 2004. / С. 751, 756.
18. Однороженко О. Родова геральдика Руського королівства та Руських земель Корони Польської XIV – XVI ст. / Харків, 2009. / С. 138-139 з посиланням на: Грушевський М. Історія України-Руси.- Том VI.- С.237; ЦДІАЛ, ф.131, оп. 1, спр. 190, арк. 1; AGZ.- Tom VII.- С. 105; Haisig M.- С. 62-63, мал. 161 (кругла, 19 мм); Paprocki B. Herby rycerstwa polskiego.- С. 679.
19. Там само./ С. 220 з посиланням на: Paprocki B. Herby rycerstwa polskiego.- С. 679; Niesiecki K. Herbarz Polski.- Том Х.- C. 190; Грушевський М. Історія України-Руси.- Том VI.- С. 239; ŻD-XVIII-II, с. 288, 298, 342; Rej M. Zwierzyniec.- Krakόw, 1574.- С. 85; Paprocki B. Panosza.- C.D 1; Paprocki B. Gniazdo cnoty.- С. 1028; Rej M. Zwierzyniec.- Krakόw, 1574.- С. 85; Paprocki B. Panosza.- C.K 4; Paprocki B. Gniazdo cnoty.- С. 1028.
20. Скворій Р. На Болехівських ... / С. 12, 31.
21. Дов Бер Болеховер. Спогади. / Переклад В. Луцика з польського видання: Marcinkowski R. Pomietniki Rebe Dowa z Boliechowa (1723-1805). Warszawa, 1994/ Брустурів, 2018. / С. 10.
22. Гошко Ю. Звичаєве право... / С. 23.
23. Нечай Н. Податкова система Речі Посполитої./«Вісник. Офіційно про податки», № 12./ http://www.visnuk.com.ua/ua/pubs/id/1725
24. Скворій Р. На Болехівських ... / С. 14.
25. Гошко Ю. Звичаєве право... / С. 31; за посиланням на: НБ ЛДУ. Від. рукоп. - № 555/ІІІ. – Арк. 140-141.
26. / С. 31.
27. Там само./ С. 15.
28. Cyrcuł Stryjski, 1603 – 1746./ Inwentarz zespołu PL, 1/388. Sygn. 179, S. 12, Dawna sygn. 3172. Nr. mikr. 38787./Archiwum Glowne Akt Dawnych. Zbiór Aleksandra Czołowskiego, 1364-1941. Інтернет-ресурс: http://www.agad.gov.pl/pomoce/AC.xml/ (Копія мікроплівки зберігається у фондах музею історії міста Болехова; цифрова копія мікроплівки надана М. Поляницею)
29. Скворій Р. На Болехівських .../С. 12.
30. Карти Фрідріха фон Міґа – військово-топографічні мапи Галичини кінця XVIII ст. (1779-1783) зі збірки Йосифінського картографування фондів австрійського Військового архіву, створені на основі топографічних обмірів Східної Галичини, які розпочалися під керівництвом фельдмаршала-генерала Зеегера, продовжилися обер-лейтенантом Фрідріхом фон Міґом (нім. Friedrich von Mieg), з 1783 до 1787 року – майором Вальдау.
31. Інтернет-ресурс: Історична карта. Австрійський державний архів. / https://mapire.eu/en/map/secondsurvey-galicia / [02 липня 2018 р.]
32. Скворій Р. На Болехівських ... / С. 13.
33. Терлецький М. Часопростір роду Драго-Сасів. / Львів, 2012. / С.258.
34. ЦДІАЛ, ф. 7, оп. 2, спр. 46, арк. 929.
35. Скворій Р. На Болехівських ... / С. 20, 24.
36. Batkowski J. Bolechòw. / Radom, 2003. / S. 15-16.
37. Там само. / S. 19-20.
38. Скворій Р. На Болехівських ... / С. 40-41.
39. Там само./ С. 41.
40. Boniecki A. Herbarz Polski. Wiadomosci historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. Cz. 1/Dr. Minakowski. Publikacje Elektroniczne./Krakow, 2005. /Інтернет-ресурс: https://wielcy.pl/boniecki/pl/art/6/100.xml. [01 грудня 2019 р.]
41. Юрій Дідушицький (1575-1641 рр.), пан на Соколові і Дідушичах, каштелян любачевський, засідав у сеймі. Зі свого замку у Соколові (колишнє містечко, потім село Стрийського повіту, знищене у період Другої світової війни) охороняв східні і південні кордони Речі Посполитої. Похований у фамільному гробі в Домініканському соборі у Львові.
42. Batkowski J. Bolechòw. / Radom, 2003. / S. 11.
43. Kronika domowa Dzieduszyckich./Lwow, 1865./S. 90./ Інтернет-ресурс: https://polona.pl/item/kronika-domowa-dzieduszyckich-odbita-w-200-exemplarzach-dla-wlasnego-uzytku,NTEzNTM/2/#item. [24 листопада 2019 р.]
44. Archiwum Państwowe w Przemyślu. Archiwum Greckokatolickiego Biskupstwa w Przemyślu. / sygn. 56/142/0/0/191D / https://skany.przemysl.ap.gov.pl/show.php?zesp=142&cd=0&ser=0&syg=191D. [23 вересня 2020 р.]
45. Kronika domowa Dzieduszyckich./Lwow, 1865./karta ilustracja 1./ Інтернет-ресурс: https://polona.pl/item/kronika-domowa-dzieduszyckich-odbita-w-200-exemplarzach-dla-wlasnego-uzytku,NTEzNTM/2/#item. [24 листопада 2019 р.]
46. ЦДІАЛ. Ф. 7, оп. 2, спр. 13, арк. 4-5.
47. Там само.
48. Інтернет-ресурс: Вільна енциклопедія Вікіпедія./Станіслав Понятовський (каштелян)./https://uk.wikipedia.org. [18 вересня 2018 р.]
49. Дов Бер-Болеховер. Спогади. / С. 26-27.
50. Скворій Р. На Болехівських ... / С. 12, 31.
51. Archiwum Glowne Akt Dawnych. / Collection: 1/345/0 Archiwum Rodzinne Poniatowskich. File/unit: 010. / Інтернет-ресурс.: https://www.szukajwarchiwach.pl/. [21 вересня 2018 р.]
52. Там само./File/unit: 012. / Інтернет-ресурс.: https://www.szukajwarchiwach.pl/. [11 травня 2018 р.]
53. Archiwum Państwowe w Rzeszowie. / Collection: 59/519/0 Archiwum Lubomirskich. / Інтернет-ресурс: https://www.szukajwarchiwach.pl / [11 травня 2018 р.]
54. Вільна енциклопедія Вікіпедія / пол. Lubomirscy herbu Szreniawa bez Krzyża. Drzewo genealogiczne Lubomirskich. / https://pl.wikipedia.org/wiki/ [21 вересня 2018 р.]
55. Дов Бер-Болеховер. Спогади. / С. 72.
56. Вільна енциклопедія Вікіпедія /https://uk.wikipedia.org/wiki
57. Дов Бер-Болеховер. Спогади. / С. 50.
58. Там само. / С. 48, 62, 63.
59. Там само./ С. 72-73.
60. Там само./ С. 91.
61. Крикун М. Документи про участь шляхти Брацлавського воєводства в Барській конфедерації. / Вісник Львівського університету. Серія історична. Випуск 45. / Львів, 2010. / С. 589-591. Інтернет-ресурс: http://chtyvo.org.ua
62. ЦДІАЛ, ф. 19, оп. XVI, спр. 81, арк. 2 зв-3.
63. Са́жень (давньорус.сѧжень від прасл.*sęgъ, *sęženь, утвореного від *sęgati — «сягати») — давньоруська одиниця вимірювання відстані, площі та об'єму. 1 сажень = 7 англійських футів = 84 дюйми = 2,134 метра
64. Скворій Р. На Болехівських ... / С. 39-40; цитовано за: ЛЦДІАЛ, ф. 7, оп. 1, спр. 147, арк. 78-85.
65. Гошко Ю. Звичаєве право населення Українських Карпат та ПрикарпаттяXIV–XIX ст. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 1999. – С. 34-35 з посиланням на: Торжество історичної справедливості. – С. 182-183; ЛНБ НАН України. Від. рукоп. – № 145. – Од. зб. 78. – Арк. 69; Інститут літератури НАН України. Фонд Я. Головацького. – № 104. – Спр. 16. – Арк. 4.
66. Інтернет-ресурс: Вільна енциклопедія Вікіпедія. Йоахім Потоцький ...
67. Dziennik Ustaw. Poz. 317. Nr. 35. S. 584. / Інтернет-ресурс: www.infor.pl/akt-prawny [10 травня 2018 р.]. 68. До Дня міста. Болехів у його сучасних межах. /Опубліковано 28 грудня 2019 р./ https://bolekhiv-rada.gov.ua/yvyo/archive-department/articles-and-publications-of-the-archive-department/1281-do-dnja-mista.html
Список ілюстрацій:
Рис. 1. Печатка Юрші пана з Ходороставу 1464 р.Рис. 2. Печатка Івана пана з Ходороставу і Бороздовичів 1464 р.
Рис. 3. Герб Корчак з манускрипту «Bellenville», датованого другою половиною XIV ст., що зберігається в Національній бібліотеці Франції, https://gallica.bnf.fr/ark:/12148/btv1b8470169b/f142.item
Рис. 4. Герб Правда/Правдич з манускрипту «Armorial de l'Europe et de la Toison d'or», що зберігається в бібліотеці Арсеналу у Франції, https://gallica.bnf.fr/ark:/12148/btv1b55009806h/f248.item?lang=FR
Рис. 5. Фрагмент доповнення до «Права» М. Ґедзінського. Archiwum Glowne Akt Dawnych. Zbiór Aleksandra Czołowskiego, 1364-1941. Інтернет-ресурс: http://www.agad.gov.pl/pomoce/AC.xml
Рис. 6. Фрагмент з карти Галичини і Лодомерії – перший військовий огляд за 1779-1783 рр./
https://maps.arcanum.com/en/map/firstsurveygalicia/?bbox=2650482.8063886096%2C6285450.499215375%2C2662846.4957137364%2C6290141.821826377&map-list=1&layers=144
Рис. 7. Фрагмент з карти Галичини і Буковини – друге військове обстеження Габсбурзької імперії за 1861-1864 рр. https://maps.arcanum.com/en/map/secondsurvey-galicia/?bbox=2652192.145344987%2C6285568.297348875%2C2658373.990007551%2C6287913.958654377&map-list=1&layers=11
Рис. 8. Зображення з лавничої хроніки міста Болехова, яка зберігається у фондах Головного архіву давніх актів (м. Варшава, Польща). Archiwum Glowne Akt Dawnych. Zbiór Aleksandra Czołowskiego, 1364-1941. / Cyrcuł Stryjski, 1603 – 1746./ Inwentarz zespołu PL, 1/388. Sygn. 179, Dawna sygn. 3172. Nr. mikr. 38787.Інтернет-ресурс: http://www.agad.gov.pl/pomoce/AC.xml/ (Копія мікроплівки зберігається у фондах музею історії міста Болехова; цифрова копія мікроплівки надана М. Поляницею)
Рис. 9. Фрагменти з дарчої грамоти Олександра Домініка Ґедзінського, чашника львівського, від 06 грудня 1710 р. /https://skany.przemysl.ap.gov.pl/show.php?zesp=142&cd=0&ser=0&syg=191D
Рис. 10. Портрет Юрія-Станіслава Дідушицького.
https://commons.wikimedia.org/wiki/File:%D0%AE%D1%80%D1%96%D0%B9-%D0%A1%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2_%D0%94%D1%96%D0%B4%D1%83%D1%88%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9.jpg
Рис. 11. Портрет Станіслава Понятовського.
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2_%D0%9F%D0%BE%D0%BD%D1%8F%D1%82%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_(%D0%BA%D0%B0%D1%88%D1%82%D0%B5%D0%BB%D1%8F%D0%BD)
Рис. 12. Портрет Юрія-Себастьяна Любомирського. https://pl.wikipedia.org/wiki/Jerzy_Ignacy_Lubomirski
Рис. 13. Портрет Йоанни Любомирської фон Штайн з Єттінгену. https://pl.wikipedia.org/wiki/Joanna_Lubomirska
Рис. 14. Адам Понінський на картині Яна Матейки «Рейтан на сеймі 1773 року», (1866 р., фрагмент). https://pl.wikipedia.org/wiki/Adam_Poni%C5%84ski_(1732%E2%80%931798)
Рис. 15. Портрет Йоахіма Потоцького. https://uk.freejournal.org/1591289/1/yoakhim-pototskiy-pidchashiy.html
0 Коментарів