Прокіпчин Андрій Васильович (11.09.2000 – 04.08.2026)

Прокіпчин Андрій Васильович народився 11 вересня 2000 року у селі Тисів. Тут минули його дитячі та шкільні роки. Тут його знали як доброго, відповідального, щирого і дуже хорошого хлопця. Дев’ять років навчався у Тисівській школі, а згодом продовжив навчання в Івано-Франківську, здобувши повну загальну середню освіту в Івано-Франківському професійному політехнічному ліцеї.

Він був із тих молодих людей, на яких можна було покластися. Спокійний, відповідальний, працьовитий, із добрим серцем. Не шукав легких шляхів і не боявся відповідальності.

Коли Україна опинилася перед страшним випробуванням повномасштабної війни, Андрій вже 24 лютого, в перший день війни, разом з побратимами став на захист рідної землі, вирушивши з Івано-Франківська до Києва. Він обрав не ховатися за чужими спинами, а взяти до рук зброю і захищати Україну, її людей, свій рідний край.

Військова служба стала його шляхом честі. Андрій був головним сержантом — командиром відділення 1-го розвідувального відділення 3-го розвідувального взводу 1-ї розвідувальної роти. 

Він захищав територіальну цілісність та державний суверенітет України. Боровся за те, щоб ми могли жити у своїх домівках, щоб українські діти могли ходити до школи, щоб над нашими містами й селами майорів український прапор.

До останнього Андрій залишався вірним військовій присязі.

4 серпня 2026 року в районі населеного пункту Озерне Краматорського району Донецької області молодий Захисник України загинув.

Не стало сина. Не стало брата. Не стало молодого життя, яке тільки починалося.

У Андрія залишилися мати та старший брат. Найрідніші люди, для яких він назавжди залишиться їхнім Андрійком — добрим сином, люблячим братом, людиною, якою вони пишалися і пишатимуться завжди.

Неможливо знайти слова, які могли б зменшити біль матері, яка втратила сина. Неможливо пояснити, чому молодий хлопець, якому було лише 25, більше не повернеться додому. 

Він мав ціле життя попереду.

Та війна забрала його життя, залишивши нам пам’ять.

Пам’ять про молодого чоловіка, який не зрадив присязі. Про сина, який став на захист своєї країни. Про брата, якого чекали вдома. Про учня, якого пам’ятають у Тисові. Про людину, яка могла ще так багато зробити, любити, мріяти й жити.

Схиляємо голови перед мужністю та жертовністю Андрія Прокіпчина.

Нехай пам’ять про нього назавжди залишиться світлою і живою у серцях усіх, хто його знав.

 Вічна пам’ять і слава Герою України!

 Герої не вмирають.