З РІДНОГО ДОМУ — У НЕБЕСНИЙ ЛЕГІОН
Сьогодні Болехівщина схилила голову у скорботі. Громада прощалася з воїном, захисником, побратимом — Андрієм Прокіпчиним із позивним «Туз».
До батьківського дому Андрія цього дня звідусіль сходилися люди. Рідні, друзі, сусіди, односельці, побратими, військові — усі хотіли востаннє доторкнутися до труни, схилити голову і сказати своє останнє «Прощавай».
На подвір’ї, де Андрій колись був дитиною, де його чекали батьки, сьогодні панували тиша, молитва і сльози. Плакали всі, бо неможливо було стримати біль, коли додому повернувся не живий син, не усміхнений хлопець, не воїн із перемогою — а Герой, якого Україна втратила назавжди.
До родини, побратимів та всіх присутніх звернувся настоятель храму Введення в храм Пресвятої Богородиці отець Олександр Васютин:
«Ми зібралися сьогодні, щоб принести свої співчуття і підтримати родину, яка переживає велике горе — втратила сина, брата, друга, побратима. Ми прийшли разом розділити цей біль і подякувати Андрієві за його життя та подвиг.
Він був людиною, яка ще до початку великої війни готувалася захищати свою державу. Проходив вишкіл в Івано-Франківському осередку “Центурія”, готуючись до того, що може настати час, коли потрібно буде стати на захист Батьківщини.
І коли розпочалося повномасштабне вторгнення, вже зранку першого дня Андрій вирушив до Києва, до лав територіальної оборони “Азов-Київ”, щоб захищати столицю і Україну.
П’ять років війни він пройшов у боях. Ми знали його як спокійного, врівноваженого хлопця, який багато не говорив. Він більше слухав, ішов і робив те, що мав робити — захищав.
Майже рік тому Андрій отримав тяжке поранення. Ми всі молилися і просили Бога підняти його з цієї важкої дороги хвороби. Він ще не встиг повністю відновитися, але знову повернувся до захисту України.
Сьогодні ми дякуємо йому за його мужність, за боротьбу, за вірність своєму народові. Найбільший дар, який людина може віддати заради інших, — це віддати своє життя. Андрій віддав його за Україну, за своїх друзів і побратимів, за кожного з нас.
Нехай Господь прийме його душу, а родині дасть сили пережити цю непоправну втрату».
Поруч із труною — його військові нагороди: «Золотий хрест», «Залізний хрест», «Хрест доблесті», Мілітарський хрест… Зовні — метал і стрічки. Насправді — роки мужності, важкі бойові завдання, небезпека, побратимство і ціна, яку Андрій заплатив за захист України.
Сьогодні ці нагороди — вже не просто відзнаки. Вони стали частиною пам’яті про нього. Про молодого чоловіка, який мав би ще жити, будувати плани, кохати, працювати, повертатися додому. Не під сумний передзвін і сльози, а з усмішкою... Та війна забрала його майбутнє.
У Храмі Введення в храм Пресвятої Богородиці воїна відспівали у молитві. А далі була остання дорога — до місця вічного спочинку.
Попрощатися з Андрієм, своїм командиром і побратимом, прийшли десятки його бойових товаришів, а також друзі й однодумці з «Центурії» — ті, з ким він свого часу проходив вишкіл, готуючись захищати Україну.
На кладовищі, під салюти та в останніх прощальних митях, його побратими виголосили молитву — слова, які пробирали до кісток. У них було все: біль втрати, братерство, вдячність і любов до людини, яка до останнього залишалася воїном.
Цього дня ніхто не стримував сліз. Бо в останню дорогу проводжали зовсім молодого хлопця, який мав би ще жити, мріяти, повертатися додому. А натомість він вирушив до Небесного легіону.
Андрія поховали з усіма військовими почестями. Над його могилою прозвучала почесна варта, а Державний Прапор України передали мамі — як символ того, що її син віддав життя, захищаючи свою землю, свій народ і найдорожчих людей.
Для мами цей прапор назавжди збереже пам’ять про сина. Для побратимів — знак того, що їхнього «Туза» ніколи не забудуть. Для всіх нас — нагадування про страшну ціну свободи.
«Туз» назавжди залишиться у строю.
У пам’яті. У серцях. У нашій боротьбі.
Вічна пам’ять і слава Воїну Андрію Прокіпчину.
Герої не вмирають. Вони назавжди залишаються з нами 
0 Коментарів