Йдуть у засвіти найкращі…
Війна продовжує свої страшні, чорні жнива, сіє в серцях людей горе, забираючи життя наших захисників, які мужньо воюють із ненависним ворогом.
Наші мужні й нескорені воїни самовіддано виборюють кожен метр рідної землі й віддають свої життя, аби підступний ворог не зміг знищити наш народ, нашу свободу, наше минуле, сучасність і майбутнє. І йдуть у засвіти найкращі…
Таким був і Мирослав Дякун — найкращий син, чоловік, батько, товариш, побратим, сусід… І просто порядна Людина. Він ніколи не залишав у біді тих, хто до нього звертався. Десятки людей вдячні Мирославу Мироновичу за його добре серце, небайдужість, співпереживання, чуйність.
Провести мужнього сина України в останню земну дорогу, попрощатися з ним і розділити біль утрати з родиною прийшли найрідніші люди, друзі, побратими, військовослужбовці, представники громади. З кожної хати поспішали, аби поклонитися воїну та висловити вдячність за його жертовність, за любов до України й до кожного з нас. Линули молитви, сльози матері та родини. Рясним холодним дощем оплакувало домовину, укриту державним прапором, сіре небо…
Священнослужителі Болехівського деканату обох конфесій біля рідної оселі військовослужбовця відправили панахиду.
Чин відспівування полеглого воїна провели у Соборі Святих Жінок Мироносиць. Пригадуючи життєвий шлях Мирослава Мироновича, отець-декан Болехівського деканату ПЦУ Іван Петрів розповів, як той любив рідну землю, свій народ, кожного з нас: «…Завершилася земна дорога нашого брата, Героя Мирослава Дякуна, але наша віра дарує нам надію на життя вічне. Мирослав був людиною жертовної любові. Він щиро любив храм Божий, приходив сюди, щоби піднести молитви — за свою сім’ю, за мир в Україні, за кожного з нас. Його серце було відкритим до Бога, а праця — натхненною. У ньому жила справжня віра у перемогу добра, любові та справедливості.
Він жив із надією і передавав її нам. А тепер, коли він уже відійшов у вічність, ми віримо, що його ангельська душа мандрує небесами, де продовжує молитись за нас, за мир, за Україну. Його життя — це заклик до нас: не втрачати віру, бути сильними у надії, перебувати в любові Божій. Нехай приклад його жертовного служіння стане для нас джерелом натхнення. А наша спільна молитва нехай буде відгуком вдячності та любові — до нього, до нашої землі, до Господа».Від імені загиблого Мирослава священник попрощався з родиною, близькими, сусідами, бойовими побратимами і всіма, кого він знав. Біль утрати ще довго ятритиме їхні душі. Гірко й несправедливо втрачати тих, кого любиш…
Мирослава поховали з усіма військовими почестями, з виконанням Державного Гімну та салютом. Останній його Гімн — в останню дорогу…
Його дружині від імені Президента України військові вручили державний прапор — символ честі, вдячності й пам’яті про його жертовний подвиг…
Щирі співчуття родині загиблого воїна-захисника.
Нехай спільна молитва полегшить гіркоту втрати й родинного горя, а Господь дасть сили пережити біль, який ніколи не зникне, не забудеться, не стихне.
Спочивай з миром, Мирославе Мироновичу! Доземний уклін, захиснику. Шана і світла пам’ять!
0 Коментарів