Замість обіймів — труна, замість «я повернувся» — остання молитва…😞

Сьогодні рідна тисівська земля прийняла свого молодого Героя — Грищенка Ростислава Сергійовича, якого попереду  чекало ще ціле життя, сповнене мрій, любові, родинного тепла та щасливих моментів, але війна безжально обірвала його життя, залишивши родині біль, який неможливо передати словами.

 Біля рідного дому Ростислава зібралися його найближчі — згорьована, але така любляча родина, рідні, друзі, односельчани та всі, хто прийшов провести молодого захисника в останню земну путь. Для всіх він був Героєм, а для мами й тата — назавжди залишиться їхнім сином, дитиною, яку вони ростили, любили, чекали та щодня молилися за її повернення.

 До присутніх звернувся декан Болехівського деканату УГКЦ отець Василь Дзяйло. У своїй промові він нагадав, що сьогодні ми проводжаємо в останню земну дорогу молодого воїна саме у день Усікновення голови святого Івана Хрестителя — день, що сповнений болю, жертовності та пам’яті про невинно пролиту кров. Священник провів глибоку паралель між біблійною історією та сьогоднішніми стражданнями українського народу, який уже роками платить найвищу ціну за право жити у свободі на своїй землі. Він наголосив, що за роки війни виросли цілі «підземні міста» — там, де спочивають ті, хто не встиг долюбити, доспівати, здійснити свої мрії та прожити своє життя до кінця. Та найважче — біль матері, яка стоїть над домовиною власної дитини. Українці несуть свій важкий хрест, ховаючи молодих захисників, але віра допомагає вистояти, бо правда — за нами. 

 Останні слова прощання зачитав настоятель храму Святого Миколая УГКЦ отець Михайло Дудар, нагадавши про страшну ціну, яку наш народ платить за свободу та незалежність. Від імені загиблого воїна він звернувся до його рідних, промовляючи слова прощання, які з болем відгукувалися в серцях тих, хто сьогодні проводжав Героя в останню земну дорогу.

 Від дому скорботна колона рушила до 

храму Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці Святою Анною УГКЦ та храму Введення в храм Пресвятої Богородиці ПЦУ, де духовенство молитовно відслужило чин похорону за вічний спочинок загиблого воїна, а разом із ними молилися всі присутні, бо в цей день слова ставали зайвими, а сльози говорили набагато більше.

 У дні коли Ростислав зник безвісти рідні ще трималися за надію, молилися, подали до храму записку за його здоровʼя і чекали, що він живий та одного дня повернеться додому, але сьогодні ця надія змінилася невимовним болем — Ростислав повернувся, але не так, як його чекали.

 Після молитви багатолюдна колона рушила до кладовища, де під спів Державного Гімну України, під військові салюти та схилені голови присутніх скатоване війною тіло Ростислава знайшло свій вічний спочинок у рідній землі — тій землі, яку він захищав і за яку віддав найдорожче — власне життя.

 Немає слів, які могли б забрати цей біль, немає слів, які повернуть Ростислава додому живим, але є пам’ять, є вдячність і є наша спільна відповідальність — ніколи не забути його ім’я та ціну, яку він заплатив за Україну.

 Ростиславе, ти повернувся додому на щиті, але назавжди залишишся у серцях своїх рідних, односельчан і всіх, хто сьогодні схилив голову перед твоїм подвигом.

 Спочивай з миром, Герою!

 Вічна пам’ять і вічна слава Захиснику України — Ростиславу Грищенку!