Пам’ять, що рятує: голоси правди

Український інститут національної пам’яті розпочав інформаційну кампанію до Дня пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років.

Цього року вона присвячена окремим історіям людей, які не мовчали про Голодомор. Гаслом кампанії є «Пам’ять, що рятує: голоси правди».

Комуністичний режим робив все, щоб голоси правди про Голодомор-геноцид 1932-1933 років змовкли.

Втім голоси тих, хто доносив правду, не затихли. Спочатку вони зазвучали в західному світі, завдяки сподвижницькій праці української діаспори, небагатьох західних істориків та журналістів, а після здобуття Незалежності, і в Україні.

Нині голоси свідків збереглися на папері, в аудіо та відео форматах. Ці голоси можна почути на уроках у школі, прочитати у журналістських статтях, побачити в художніх і документальних фільмах.

"Днi ставали все тяжчими й тяжчими. Хоч до жнив, до першого спiлого колоска, до першої паляниці час скорочувався, та сили ставало все менше й менше i ми всi вже думали, що помремо.

Спочатку боялися, що не вистачить дощок у полику для трун на всіх, а потiм перестали й цього боятися, нам стало байдуже. Ми не боялися бiльше смертi, ми хотіли, страшенно хотiли їсти".

Згадує Анастасія Лисивець (1922-2011) - свідок Голодомору 1932-1933 років, авторка спогадів "Скажи про щасливе життя…".

Анастасія Лисивець народилася і пережила Голодомор в містечку Березань на Київщині. Десятирічною дівчинкою втратила майже всю родину від голоду.

У своїх споминах "Скажи про щасливе життя…" описала своє дитинство під час Голодомору.

"Шкодую, що в такий страшний час жив, коли не можна було правду писати, що був оцим вовком поміж червоними прапорцями. Колись Григір Тютюнник сказав, що в нас уже всередині цензор сидить, і поки ми його не повісимо, справжніми письменниками не станемо...".

Згадує Анатолій Дімаров - письменник, мемуарист, Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка.

Анатолій Дімаров (1922-2014) народився на хуторі Гараськи на Полтавщині у заможній родині місцевого вчителя. Їх розкуркулили, батьки змушені були розлучитися. Щоб вберегти дітей від репресій, мати змінила їм прізвище.

Анатолій був одним із перших письменників у підрадянській Україні, хто почав писати про колективізацію, розкуркулення, Голодомор. За роман "Біль і гнів" удостоєний Шевченківської премії.

Своє справжнє прізвище Гарасюта назвав тільки після відновлення незалежності України.