Пам’ять, що рятує: голоси правди

Український інститут національної пам’яті розпочав інформаційну кампанію до Дня пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років.

Цього року вона присвячена окремим історіям людей, які не мовчали про Голодомор. Гаслом кампанії є «Пам’ять, що рятує: голоси правди».

Комуністичний режим робив все, щоб голоси правди про Голодомор-геноцид 1932-1933 років змовкли.

Втім голоси тих, хто доносив правду, не затихли. Спочатку вони зазвучали в західному світі, завдяки сподвижницькій праці української діаспори, небагатьох західних істориків та журналістів, а після здобуття Незалежності, і в Україні.

Нині голоси свідків збереглися на папері, в аудіо та відео форматах. Ці голоси можна почути на уроках у школі, прочитати у журналістських статтях, побачити в художніх і документальних фільмах.

"Розкуркулювання Олексія Дубини на хуторі Романівка. Відразу у двір заїхало близько десяти підвод удачнян. Застали у печі спечений гарячий хліб, а сім’ю повезли у Сталіно з вузликами з моєї хати. Етапом..."

Записав Марко Залізняк - фотоаматор із Удачного на Донеччині. Він залишив справжній фотолітопис нищення українського села наприкінці 1920-х–початку 1930-х. На його знімках – кадри з колективізації, розкуркулення й розорення селян, відбирання хліба й виселення до Сибіру.

Село Удачне на Донеччині від початку 1920-х мало свого фотолітописця: неподалік, на хуторі Романівка жив фотоаматор Марко Залізняк. Він знімав усе: перший трактор, перший радіоприймач, перша школа. А потім в Удачному почалися колективізація, розкуркулення й розорення селян, відбирання хліба, виселення до Сибіру.

В Удачному селян зігнали до колгоспу ім. Дем'яна Бєдного.

Коли в околиці почався голод, Марко Залізняк обміняв на два пуди хліба свої нагороди з Першої світової війни. Щоб урятувати сім'ю від голодної смерті, 1932-го вивіз її з Удачного. Влаштувався на будівництво заводу поблизу станції Гришине – нинішнього райцентру Покровська (тоді - Красноармійськ): там видавали хлібні картки.

Додому Залізняки повернулися за рік, коли голод пішов на спад. Марко Микитович влаштувався колгоспним пасічником. І далі фотографував. В кінці 1933-го у колгоспі ім. Дем'яна Бєдного платили за роботу. Приблизно тоді ж – узимку 1933-го – було зроблене фото дітей з Удачного, які збирають мерзлу картоплю на колгоспному полі. Марко Микитович підписав його українською: "Здобутки колективізації...".

На звороті багатьох тодішніх фотокарток україномовний Марко Залізняк ламаною російською написав у другій половині 1950-х коментарі.

Залізняк був у колгоспі теслею, бригадиром садівників. По війні – зливачем молока, конюхом, їздовим. І далі не розлучався з фотоапаратом. Помер на 90-му році життя.

Син фотографа Григорій згадував, що батько комуністів називав павуками, які ссуть кров із людей. Такого докладного фотолітопису нищення українського села, як залишив Марко Залізняк про Удачне на Донеччині, більше нема.