Два роки без Героя… Пам'ять, яка житиме вічно

12 серпня минає два роки від дня, коли війна забрала життя нашого земляка, мужнього Захисника України Миколи Ярославовича Смоляка.

Два роки… Здавалося б, час мав би хоч трохи притупити біль. Але для матері, дружини, дітей, рідних, побратимів і всіх, хто знав Миколу, він не став меншим. Є втрати, з якими неможливо змиритися. Є люди, чия відсутність відчувається щодня. Саме таким був Микола — люблячий син, турботливий чоловік і батько, надійний друг, відважний воїн, який без вагань став на захист своєї Батьківщини.

Він народився 2 грудня 1984 року в селі Гузіїв. Тут минули його дитячі роки, тут він навчався, формувався як особистість, мріяв про майбутнє. Здобувши освіту в Івано-Франківському комерційному технікумі та опанувавши професію електромонтера, чесно працював, будував власне життя, створив сім'ю.

У 2010 році Микола одружився. Незабаром у родині народилися двоє синів — Олександр і Тарас. Він був люблячим батьком, який мріяв бачити, як дорослішатимуть його хлопці, радіти їхнім успіхам, підтримувати їх на життєвому шляху. Але війна жорстоко відібрала у дітей найдорожче — батька.

Коли у 2014 році російська агресія прийшла на українську землю, Микола добровільно став до лав захисників. Він не залишився осторонь, бо знав: свободу потрібно боронити. Пройшов важкі бойові дороги Донбасу, служив у Мукачівському прикордонному загоні, виконував бойові завдання у найгарячіших точках фронту. За роки служби здобув повагу побратимів, був прикладом витримки, мужності та незламності.

І коли у 2022 році розпочалося повномасштабне вторгнення, він знову без вагань став до строю. У складі механізованого підрозділу захищав Україну на найнебезпечніших напрямках. До останнього подиху залишався вірним військовій присязі та своєму народові.

12 серпня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу села Олегівка Курської області Микола Смоляк загинув внаслідок мінно-вибухової травми, несумісної з життям. Він віддав найдорожче, що мав, — своє життя, щоб Україна жила, щоб його діти та всі українські діти могли зростати у вільній державі.

За десять років військової служби Микола неодноразово був відзначений державними та відомчими нагородами. Відзнака Президента України «За участь в антитерористичній операції», нагрудний знак «Учасник АТО», відзнака «За бойову звитягу», почесна відзнака «Захисник України» та численні грамоти стали визнанням його відданості військовому обов'язку. Але найвищою нагородою назавжди залишиться вдячна пам'ять українського народу.

Особливо боляче сьогодні думати про тих, хто продовжує жити з цією втратою. Самотня мати, яка так і не дочекалася сина з війни. Дружина, у якої війна відібрала коханого чоловіка. Двоє синів, які ростуть без батьківських обіймів, мудрих порад і підтримки. Жодні слова не здатні вгамувати їхній біль. Але разом із ними сумує вся громада, адже кожен полеглий Герой стає частиною історії нашого краю.

Минуло два роки. Змінилися календарі, промайнули пори року, але не згасла пам'ять. Вона живе у серцях тих, хто знав Миколу, у спогадах побратимів, у вдячності земляків, у кожному українському прапорі, що майорить над вільною землею, яку він захищав.

Ми не маємо права забути тих, хто віддав життя за Україну. Поки живе пам'ять про наших Героїв — живе й Україна. Їхній подвиг назавжди залишиться дороговказом для майбутніх поколінь, прикладом справжньої любові до рідної землі та незламності українського духу.

Схиляємо голови у глибокій скорботі перед світлою пам'яттю Миколи Ярославовича Смоляка.

Нехай Господь дарує його душі вічний спокій у Небесному Царстві, а рідним — сили жити з цим невимовним болем.

Світла і вічна пам'ять Герою.

Герої не вмирають!