У ювілейний для Болехова рік (з моменту першої письмової згадки про Болехівські землі) побачила світ книга-альбом «Болехів, Гошів, Бубнище та околиці», наповнена давніми поштівками та світлинами кінця XIX–середини XX ст. з приватної колекції знаного львівського колекціонера-філокартиста Андрія Захарківа-Олійника. Текстова частина книги укладена архівістом Мартою Калапунь у співавторстві з краєзнавцем та перекладачем Василем Луциком.

Увазі шановного читача пропонується вступний розділ книги-альбому, в якому автори виклали коротку історію міста Болехова.

На порозі бойківського краю в Галичині, обабіч гірської річки Сукіль – притоки Свічі й Дністра, та головного прикарпатського тракту, що перетинає її в підніжжі найнижчого пасма гір, на висоті 375 метрів над рівнем моря розташувалось містечко Болехів. 

Непокірні болохи, волохи – власники худоби, її пастухи та торгівці нею, кельти з їх знаннями виплавки заліза і добування солі чи місцеве автохтонне населення, що з правіку тут мешкало, – хто з них стали засновниками поселення і мали визначальний вплив на походження назви, сьогодні сказати важко, бо виникнення Болехова сягає глибини століть. 

При цьому не слід відкидати припущення про антропонімічне походження назви міста, тобто від давнього слов’янського чоловічого імені Болех, ускладненого присвійним суфіксом -ів. Цілком ймовірно, що засновником давнього поселення на території сучасного міста Болехова був якийсь Болех.

Перша письмова згадка пов’язана з 1371 роком, коли угорська королева Єлизавети надала грамоту Данилу Дажбоговичу – засновнику роду українських шляхтичів Даниловичів «на посідання села Задеревців, а також нові землі по обидва боки Сукеля до кордонів Болехова» [Wyrostek L.]. Тобто, станом на 1371 рік поселення «Болехів» уже було. Чи складався він на той час з Болехова Волоського і Болехова Руського – залишається невідомим. 

Першу письмову згадку про Болехів Волоський маємо від 22 січня 1472 року, тобто через сто років з моменту першої документальної згадки про болехівські землі, а про Болехів Руський – 15 червня 1488 року. 

В той час Болехів входив до земель Руського Королівства.

На початку XVI ст. було прийнято новий адміністративний поділ. Болехів в складі Жидачівського повіту ввійшов до складу Львівської землі. 

Аж до входження до складу Австрійської імперії місто перебувало у приватному володінні, про що свідчать записи в поборовому (податковому) реєстрі за 1515 рік, де в перелік землеволодінь Львівської землі одним рядком внесено обидва Болехова (лат. Bolechow Uterque), тобто села Болехів Волоський і Болехів Руський, Podhorcze [можливо, с. Підгірці Стрийського р-ну Львівської обл.]  і Тисів (лат. Chyszow), без зазначення власника, але в переліку тих сіл, що перебували у власності зем’ян (лат. Terrigenarum). Серед відомих власників обох сіл Болехова Руського і Болехова Волоського (пізніше – Волоське Село), а з 1603 року – міста Болехова були: Іоанес і Симеон Ходоровські, Вацлав з Дворжиськ, Юхно Нагваздан зі Станкова, Іоанес Жоравинський, Добросоловські, Ґедзінські, Дідушицькі, Станіслав Понятовський, Любомирські, Адам Понінський, декан львівський Вєнявський, пан Дешерт і останнім власником міста став Йоахім Потоцький (у 1787 році австрійський уряд надав йому маєтки старостинські любуські, освєнцимські, городельські взамін солеварень у Дунаєві та Болехові).

Історія Болехова, як адміністративної одиниці «місто» (при цьому села Болехів Руський і Волоське Село продовжували функціонувати як окремі ґміни), розпочалася у 1588 році, коли «з далекого Мазовша зі щедрої ласки польського короля Зиґмунта ІІІ Вази на основі локаційного привілею, прибув обоз начебто в кількості 300 возів з 420 військовими і цивільними людьми і двома капеланами з похідною каплицею та різними літургічними речами. Обоз очолював гербовий шляхтич Микола Ґедзінський, що за тодішньою юриспруденцією, став тут «повелителем права життя і смерті» [Скворій Р.]. Завданням Миколая Ґедзінського було створення адміністративно-господарського центру Болехів для посилення контролю за болехівськими землями та отримання додаткових доходів до Скарбу Коронного, який відповідно до податкової системи Речі Посполитої «поповнювався лише прибутками з повинностей сiльського та мiського населення, королiвських земель і самоврядних мiст, яким було надано маґдебурзьке право» [Нечай Н.].Саме за адміністрування Миколая Ґедзінського було споруджено замок як символ влади для адміністративного управління округою. Місце для замку було вибрано на березі ріки Сукіль, в районі нинішнього Болехівського ліцею № 1 «Академічний» (вул. Замкова – провул. о. Сухого), підібрано місце для обозу «та спорудження укріплень, для чого посилено насипались земляні вали і зводились міцні дерев’яні стіни з бійницями для стрільців і гармашів» [Скворій Р.]. 

Вже пізніше, у 1603 році польський король Зиґмунт ІІІ Ваза надає Болехову маґдебурзьке право «а з ним право всім міським суспільним верствам (шляхті, духівництву, купцям, ремісникам) на самоврядування, лавничі суди, торгівлю, цехові об’єднання, солеваріння, пропінацію тощо. Болехів отримав тоді статус міста і герб» [Скворій Р.].  Адміністративне управління в місті здійснювалося війтом, якого пропонувала громада на загальних зборах. 

Тут, на місці замкових споруд постали пізніше будівлі лісової школи, міського (ґродського) суду та поштового уряду.

Слід зазначити, що окрім замку, розташованого у Волоському Селі, у місті була збудована ще й фортеця, що представляла собою типове фортифікаційне  укріплення голландського типу, та знаходилася обабіч давнього торгового шляху Болехів – Жидачів – Львів на початку нинішньої вул. Гузіївської. Саме про неї згадує у своїх «Спогадах» болехівський купець Дов Бер-Болеховер, описуючи напад на місто опришків під проводом Івана Бойчука у 1759 році. 

Крім замку, як органу адміністративного управління містом,  необхідним атрибутом ранньомодерного Болехова став костел, оскільки римо-католицька віра була фундаментом міцної держави – Королівства Польського.

З початку XIX ст. до наших днів зберігся костел Вознесіння Пресвятої Діви Марії, перебудований і посвячений у 1838 році, оточений колись високою цегляною огорожею. 

З метою вшанування пам’яті фундатора замку та костелу Миколая Ґедзінського під час будівництва костелу було вмонтовано в його південну стіну кам’яну надгробну плиту (ймовірно з ліквідованого міського цвинтаря) з написом польською мовою: «Тут лежить з діточками своїми Микола з Ґедні Ґедзинський з Плоцького воєводства, Цеханівського повіту, тих обох костелів, містечка, замку і бань фундатор, який віку свого 73 віддав духа Панові Богові 27 липня р. Б. 1627».

Крім костелу в Болехові діють ще три храми УГКЦ: церква Святої Великомучениці Параскеви, перебудована у 1939 році на місці старої, що діяла з 1781 року – з моменту закриття монастиря на Волоському Селі; церква Успіння Святої Анни, яка постала у 1870 році на місці старої церкви, що зосталась від монастиря на Довжці; нова церква Верховних Апостолів Петра і Павла; та собор ПЦУ Святих Жінок Мироносиць, побудований у 1909 році неподалік розібраної старої дерев’яної церкви Святих Никодима і Йосифа Ариматейського. До 1940 року на Новому Вавилоні діяла протестантська кірха, до якої належали осадники з Болехова і Волоського Села і відносилися до відповідної євангелистсько-ауґсбурзької парафії в Ґельсендорфі (нині – с. Загірне, Стрийського р-ну Львівської обл.).

З отриманням Болеховом маґдебурзького права змінився етнічний склад місцевого населення, оскільки місто потребувало різного роду ремісників, яких запрошували з інших земель Корони та Західної Європи, що водночас викликало ерозію традиційного бойківського укладу життя, форм господарювання, змін одягу, кухні, звичаїв, культури поведінки.

Чи пішло на користь таке співжиття різних за вірою, мовою і культурою народів? Питання не риторичне, але якщо взяти за критерій взаємозбагачення знаннями та ремеслами, однозначно – так! Пізнання чужого створює можливість точніше оцінити і зрозуміти своє. Вже через одне-два покоління місто стає малою батьківщиною для всіх.

Приєднавши у 1772 році Галичину, австрійський уряд змінив стару адміністративну систему польської держави і створив нове централізоване управління на чолі з губернатором у місті Львові. У 1782-1786 роках введено новий адміністративний поділ, за яким у краї налічувалось 18 округів, при цьому Болехів з околицями входив до Стрийського округу.

Австрійський уряд насамперед перебрав у свою власність маєтки польських королів, тобто «королівщини», крім маєтків, що їх польські королі давали магнатам та шляхті за різні заслуги і якими вони мали право володіти до кінця свого життя, так зване «доживоття». 

Для керівництва цими колишніми латифундіями у Львові при безпосередньому управлінні державного скарбу було організовано спеціальну адміністрацію – Дирекцію державних маєтків і солеварень. А згідно з розпорядженням від 1786 року, всі соляні джерела теж стали власністю держави. 

В австрійській імперії було проведено низку реформ, у тому числі секуляризаціційну, що стала важливим елементом політики освіченого абсолютизму, і як наслідок, – ліквідація двох монастирів на Довжці і у Волоському Селі, костелу Святого Хреста на Соломоновій Гірці і старого кладовища в середмісті (нині сквер на пл. Івана Франка). 

Саме тоді, наприкінці XVIII ст. центральний уряд заклав присілок Новий Вавилон як показово-рільниче поселення, де осіло шість єврейських родин, яким було виділено кошти на придбання худоби і сільськогосподарського реманенту, побудовано їм будинки та виділено землю. Але поселенці покинули свої осади одразу ж наступного року. Після них сюди у 1794 році з Баварії приїхали німецькі колоністи – десять швабських сімей, до яких пізніше приєдналися жителі з Пфальцу. [Krämer J.]

Таким чином сформувався ще один культурний елемент, – німці. Німецький романтизм швидко прищепився в Галичині. 

Народна ноша українського крою в другій половині XIX ст. стає модною і репрезентативною не лише для інтеліґенції, але й для міщан. 

Європейська освіта стає доступною для ширшого кола жителів невеликих міст і більших сіл. Це стосується усіх: і поляків, і німців, і євреїв, і русинів. Словом, усі добре розуміють вагу й цінність не лише ґімназійної освіти. Як і в середньовіччі, талановиті юнаки сміливо вирушають до Європи по науку. І це приносить очікуваний результат: до європейської когорти вчених, музикантів, художників, співаків долучаються вихідці з невеликого прикарпатського містечка. Жінки надають перевагу самоосвіті не лише тому, що вища освіта в імперії для них недоступна, але з’являється потрібна література, є можливість слухати окремі лекції як вільний слухач. 

У різний час в Болехові народилися або мешкали ті, хто залишив слід у вітчизняній і світовій науці та культурі, а саме: Ґвідо Баталія (1846–1915) – барон, учасник повстання 1863–1864 років, цісарсько-королівський чиновник високого рангу, журналіст, краєзнавець, літературний критик, автор першого в Галичині монографічного дослідження «Тарас Шевченко. Його життя і творчість» (1865); Дов Бер Біркенталь (1723–1805) – купець і перекладач, автор цікавих спогадів, рабин Болехова; Герман Блюменталь Герш Бер Блюменталь (1880 – [1942]) – письменник, перекладач, редактор; Роман Олександр Залозецький гербу Сас (1861-1914) – учений-хімік, технолог, громадський і господарський діяч; Наталя Кобринська (1855 – 1920, дів. Озаркевич) – письменниця, організаторка жіночого феміністичного руху в Галичині; Марцеліна Сембріх Коханська (1858-1935) – оперна співачка; Михайло Петрушевич (1869 – 1895) – священик, новеліст, помолог; Володимир Сухий (1889 – 1953) – священик, благодійник та громадський діяч; Юліус Хольцмюллєр (1876 – 1932) – художник-аквареліст; Казимира Альберті-Шиманська (1898 – 1962) – польська поетка, прозаїк, культурний діяч, перекладач з чеської, англійської, італійської та болгарської мов; Зенон-Володимир Петеш (1906, м. Болехів – 1992) – відомий скрипковий майстер, разом з дружиною Юлією є фундаторами Стипендійного фонду імені Зенона і Юлії Петешів при Науковому Товаристві імені Шевченка в Америці; Михайло Черешньовський (1911 – 1994) – скульптор-монументаліст, різьбар по дереву, технічний працівник УПА, педагог і громадський діяч, під час Другої Світової війни відкрив у Болехові художню майстерню. Прославили місто також: академік ЛАН України, професор, доктор сільськогосподарських наук Ярослав Сабан (1925 – 1999); почесний ректор Львівського державного університету фізичної культури, член-кореспондент Української Академії наук Мирослав Герцик; український політик, громадський діяч, народний депутат України п’ятого і шостого скликань, доктор політичних наук Василь Куйбіда; театральні художники Михайло (1947 – 2022) і Тадей Риндзаки; дитяча письменниця Марта Чопик (1931 – 2020); відомі лікарі: Микола Гульчій (1956 – 2018), Роман Василишин, Орест Кобецький, Микола Корпан; архітектори Роман Рудик і Ярослав Доскоч; кінорежисер Мирослав Латик; творець унікального словника мови жителів міста Юрій Гнатишак; академік ЛАН України, доктор біологічних наук, директор Прикарпатського фахового коледжу лісового господарства та туризму Юрій Черневий.

Спільне проживання «впритул» на кількох квадратних кілометрах всупереч закритості кожного етносу з часом долає мовні бар’єри принаймні на побутовому рівні. Починають краще розуміти не лише один одного, але й себе. Ніщо так не зближує людей як спільні трагедії. А їх було чимало: епідемії холери 1841, 1863, 1873, 1919 років та пожежі 1759, 1848, 1914 років. Співчуття стало містком, по якому йшов двосторонній рух назустріч один одному, і, звичайно, визначальна роль духовенства, яке не дозволило розквітнути ксенофобії. Спостерігається цікавий феномен: порозуміння між собою різними мовами, тобто, вміння говорити не лише рідною, але й мовами співгромадян: польською, трохи німецькою, щось гебрейською. Обов’язковим це було на щорічних фестинах, які організовували активісти різних етносів. На цьому «поживному» ґрунті виростають «європейські квіти»: діячі науки, літератури, мистецтва з числа не   аристократичного, а міщанського, з часом навіть середовища селянського. 

Цей усталений спосіб життя перервався з початком Першої Світової війни, коли Галичину у серпні 1914 року окупувала російська імператорська армія. Болехів у складі Долинського повіту ввійшов до Львівської губернії.

Російська окупація Болехівщини тривала до травня 1915 року і закінчилась російським бомбардуванням середмістя та важкими боями на лінії Лисовичі   –Болехів, коли Українські Січові Стрільці у складі корпусу Гофмана, як частини австрійської армії, зупинили російську імператорську армію і продовжили наступ на схід.

Як свідчення тих подій – могили Українських Січових Стрільців на Волоському цвинтарі у м. Болехові, на межі теперішніх Івано-Франківської та Львівської областей біля Цісарського Дуба, на околиці с. Лисовичі Стрийського р-ну, Львівської обл., а також на цвинтарі Руського Болехова.

Про відкриття й освячення пам’ятного знака полеглим  воякам австрійської армії на Волоському цвинтарі пише в своєму оповідання «На цвинтарі» Наталія Кобринська: «Щоб почтити їх пам֦’ять, із рамени армії поставлено камінний пам’ятник. Дві могутні постаті держали сплетені лаврові вінки двох союзних армій.»

Розвал імперії, поразка у державотворчих змаганнях призвели до зміни кордонів країн Європи і, як наслідок, Галичина опинилася під польською окупацією. 

У січні 1920 року польський уряд скасував Галицький крайовий сейм, нова польська конституція, прийнята сеймом у березні 1921 року, ґрунтувалася на унітарності польської держави з єдиною законодавчою і виконавчою владою. Галичина на основі закону від 03 грудня 1920 року була поділена на три воєводства. Болехівщина у складі Долинського повіту ввійшла до складу Станіславського воєводства.

У вересні 1934 року у Польщі була проведена адміністративно-територіальна реформа, повіти поділені на ґміни і громади. Так, зі складу Долинського повіту Станіславського воєводства було вилучено сільські ґміни: Лисовичі, Задеревач, Воля Задеревацька, Нинів Долішній, Нинів Горішній і Пехерсдорф і віднесено їх до Стрийського  повіту того самого воєводства.

Проєктуючи міську ґміну Болехів, брали до уваги статистичні дані 1921 року. Так, Болехів місто, тобто його нинішня центральна частина (у евіденційному списку змін в записах ґрунтової метрики за 1870 рік вживалася назва «Болехів ринок» [нім. Bolechow markt]), нараховував 428 будинків, де проживало 3150 мешканців, Болехів Руський – 420 будинків і 2446 мешканців, Довжка – 82 будинки та 564 мешканці, Волоське Село – 439 будинків і 2437 мешканців, Новий Вавилон – 20 будинків і 99 мешканців, Соломонова Гірка – 57 будинків і 321 мешканець. 

Болехів у його сучасних межах постає після приєднання до нього приміських сіл в результаті адміністративної реформи, проведеної у квітні 1929 року, і як наслідок – сільські ґміни Руський Болехів, Новий Вавилон, Довжка, Соломонова Гірка, Волоське Село Долинського повіту Станіславського воєводства були включені до міської ґміни Болехів того ж повіту. 

Станом на листопад 1928 року міська ґміна Болехів разом з Руським Болеховом, Довжкою та Соломоновою Гіркою входили в одну кадастрову ґміну та займали територію площею 2642 га; Волоське Село з Новим Вавилоном входили в іншу кадастрову ґміну та займали територію площею 2492 га. Загальна площа новоутвореної ґміни Болехів становила 5 134 га та загальною кількістю населення – 9 017 чоловік.

Така потреба виникла у зв’язку з проведенням адміністративної реформи у Польській Республіці та приведення у відповідність самого статусу міста, виходячи від загальної кількості населення і кількості будинків у ньому. Крім того, практично всі урядові інституції в місті знаходилися на території Волоського Села: ґродський суд, Надлісництво, лісова школа, поштовий уряд, саліни.

Поступово Болехів перетворювався з суто адміністративного центру в адміністративно-територіальну одиницю – місто Болехів.

Наступним кроком адміністративно-територіальної реформи став поділ повітів на ґміни. Так, на території Болехівщини крім міської ґміни Болехів було утворено дві сільські ґміни: сільська ґміна Болехів і ґміна Поляниця. 

У міжвоєнний період Болехів залишався розвиненим промисловим центром. Станом на грудень 1938 року в Болехові зберігся високий показник ремісників –   27 % від 10 тис. 951 мешканця міста (в той час цей показник у м. Долина складав 9,9% від 9 тис. 926 мешканців). Болехів продовжував залишатися важливим осереддям розвитку соляної, харчової, шкіряної, лісозаготівельної і лісопереробної галузей та виробництва цегли як у післявоєнні роки XX ст., так і в період незалежності. 

У вересні 1939 року відбулася перша радянська окупація Галичини на підставі секретного протоколу щодо розподілу сфер впливу в Європі пакту Молотова-Ріббентропа і включення  Західної України в склад СРСР. Одразу після вступу на територію Західної України Червона армія та НКВС організували створення «тимчасових адміністрацій»  у містах і «селянських комітетів» у селах. У грудні 1939 р. було утворено в складі Української РСР Станіславську область, а у листопаді 1940 року утворено Болехівський район, куди входило 20 сільських рад.

Один окупаційний режим змінився іншим – німецьким у червні 1941 року, коли Третій Рейх розпочав операцію «Барбаросса» і Західна Україна протягом декількох тижнів була захоплена Вермахтом. 30 червня 1941 року у Львові було проголошено Акт відновлення Української незалежної держави. Цей державотворчий рух був придушений німцями, котрі розділили Західну Україну на частини. Галичину, як колишню частину Австро-Угорщини, разом з окупованою Польщею було включено до складу Краківського генерал-губернаторства. Дистрикт Галичина у свою чергу поділявся на 14 адміністративних одиниць, при цьому частина повіту Долина з міською ґміною Болехів і сільською ґміною Болехів та Поляниця були включені до Крайсгауптманшафту Стрий.

Такий стан адміністрування проіснував до моменту повторної окупації Галичини радянськими військами. 

Місцеве населення не полишало спроб вибороти незалежність України і чинило серйозний збройний опір радянській окупації краю. Як зазначалося в інформації працівників ЦК КП(б)У про стан боротьби проти ОУН – УПА в західних областях УРСР у травні – червні 1945 року: «Болехівський район продовжує залишатися під сильним впливом націоналістів. Тут активно діє повітовий провід УПА на чолі з «Іскрою» [Юрів Юрко Михайлович (1918, с. Тисів, Долинського повіту Станіславського воєводства, а нині Болехівської міської територіальної громади Калуського р-ну Івано-Франківської обл.  – †1946, с. Липа, Болехівського р-ну Станіславської обл., а нині Витвицької сільської територіальної громади Калуського р-ну Івано-Франківської обл.)]» [Сергійчук В.]

На Болехівщині діяла розвинена мережа ОУН, зв’язкові, в тому числі жінки, забезпечували перехід з Чорного Лісу (Богородчанщина – Рожнятівщина) на Львівщину, Дрогобиччину та Закерзоння. Існувала ціла система бункерів (відомо близько двадцяти) в лісах регіону і криївок в обійстях місцевих жителів. На Болехівщині діяли сотні «Бея», «Журавлі», «Довбуша», «Сіроманці», «Крилаті».

Відомим є факт невдалої висадки сотенного УПА «Громенка» з групою десанту у лісі Болехів – Танява у 1950 році.

Крім того, на Болехівщині неподалік с. Козаківка в урочищі «Табори» в підніжжі гори Маґура діяла старшинська школа УПА «Олені», а в районі сіл Тисів – Бубнище – Танява таборувалася сотня спеціального призначення УПА «Вікторія». 

У післявоєнний радянський період Болехів виступав як в ролі районного центру однойменного району (Болехівський район ліквідовано у грудні 1962 року), так і як місто районного підпорядкування (спочатку Калуського району, а з січня 1965 року – Долинського).

І тільки у незалежній Україні, у жовтні 1993 року Болехову вдалося повернути собі статус адміністративного центру, щоправда не як району (у підпорядкуванні якого була 21 сільська рада), а як міста обласного підпорядкування з шістьма сільськими радами, що перебували у сфері його впливу.

Останні зміни в адміністративно-територіальному устрої  нашої держави вплинули і на Болехівщину. Так, було утворено Болехівську міську територіальну громаду з центром у м. Болехові та підпорядкованими їй п’ятьма старостинськими округами. 

Сучасна українсько-російська війна, учасниками якої є мешканці та уродженці Болехівщини, є наступним розділом в історії Болехова та його околиць.

Болехів як мультикультурна спільнота не втратив своєї автохтонної ідентичності і творить новий міт про майбутнє, адже як зазначав філософ Мартін Бубер: «Тільки міт, що весь час оновлюється в людській свідомості, здатен повернути історію зі світу «воно» до світу «ти», перетворити минуле у джерело оновлення теперішнього».