Чорна звістка оповила смутком і сльозами нашу громаду…😢

З невимовним болем у серці повідомляємо про підтвердження загибелі Домшина Тараса Михайловича — воїна, добровольця, захисника України, старшого стрільця 2 штурмового відділення 3 штурмового взводу І штурмової роти військової частини А3488, який до останнього подиху залишався вірним своїй державі та своєму народові.

 Тарас народився 26 травня 1985 року у Болехові. Тут минули його дитячі роки, тут він зростав, навчався, мріяв і будував своє життя. Навчався у Болехівському ліцеї №1 «Академічний». Його знали як щирого, доброго та працьовитого хлопця. Після школи працював разом із батьком столярем — чесною працею заробляв на життя, не боявся важкої роботи. Рідні згадують, що Тарас ніколи не цурався праці, завжди поспішав допомогти, підтримати, підставити плече у важку хвилину.

 Певний час чоловік перебував на заробітках за кордоном, як і багато українців, намагався допомогти своїй родині та знайти кращу долю. Але коли на українську землю прийшла велика війна, Тарас не зміг стояти осторонь. У жовтні 2023 року він добровільно вступив до лав штурмового полку «Айдар». Без вагань пішов туди, де було найважче. Служив у піхоті — там, де щодня смерть ходить поруч, де кожен світанок може стати останнім.

 17 січня 2024 року зв’язок із воїном обірвався під час виконання бойового завдання в районі міста Бахмут Донецької області. Відтоді Тарас офіційно вважався зниклим безвісти. Для рідних почалися страшні дні, місяці й роки болісного чекання. Кожен телефонний дзвінок давав надію. Кожне повідомлення змушувало серце завмирати. Родина жила молитвою і вірою у диво. Мама й тато не втрачали надії обійняти сина живим. Сестра чекала брата додому. Рідні до останнього вірили, що він повернеться…

 Та 30 квітня 2026 року прийшла страшна звістка, яка назавжди розбила серця близьких — підтвердилося, що Тарас загинув.

 Немає таких слів, які могли б втамувати біль батьків, що втратили сина. Немає слів, які могли б передати весь розпач родини, друзів і громади. Особливо гірко усвідомлювати, що Тарас був ще молодим, мав усе життя попереду, але війна безжально забрала його мрії, плани й майбутнє. Він так і не встиг створити власної сім’ї, не встиг почути дитячого сміху у власному домі, не встиг прожити тих років, які мав би прожити…

 У пам’яті всіх, хто знав Тараса, він назавжди залишиться світлою людиною — щирою, доброю, скромною та людяною. Людиною, яка не вміла проходити повз чужу біду. Людиною, яка віддала найдорожче — своє життя — за Україну, за мирне небо, за майбутнє кожного з нас.

 Сьогодні у скорботі схиляє голови вся громада. Разом із родиною плаче рідне місто. Разом із близькими сумує вся Україна.

Вічна пам’ять Герою…

Вічна слава Захиснику України…

Нехай Господь прийме його світлу душу у Царстві Небесному.

Щирі співчуття мамі, татові, сестрі, швагрові, племінниці, усім рідним, друзям і побратимам.

Герої не вмирають… Вони назавжди залишаються у наших серцях.