Пам’яті жертв голодоморів: віддали шану і пом’янули невинних українців, заморених страшним та смертельним голодом🕯

22 листопада, у День пам’яті жертв голодоморів, біля пам’ятного знаку жертвам сталінських репресій зібралися представники влади, духовенства та громади, щоб схилити голови перед найтрагічнішою сторінкою української історії. Тут, у тихій скорботі та світлі лампадок, згадували мільйони українців, яких свідомо й холоднокровно знищив тоталітарний режим.

Голодомор 1932–1933 років — це не просто лихоліття чи трагедія. Це була ретельно спланована акція геноциду, спрямована на те, щоб зламати українську націю, виснажити її, позбавити голосу. Архівні документи свідчать: зерно вилучали до останнього колоска, вулиці українських сіл патрулювали, аби ніхто не міг врятуватися. Людей прирікали на голодну смерть системно й цинічно. Загинули не лише дорослі — особливо масово гинули діти. Ці злочини були спрямовані на те, щоб зламати українську ідентичність, вирвати з корінням наш дух, нашу свободу, нашу пам’ять.

Сьогодні, на тлі жорстокої війни, коли наш народ знову стикається з навмисним винищенням, особливо гостро відчувається: це теж геноцид. Він триває в сучасній формі, у вибухах на мирних вулицях, у зруйнованих домівках, у викрадених життях.

Ведучі заходу, Оксана Півень та Галина Якимів-Скворій, наголосили на важливості збереження історичної пам’яті. Вони підкреслили: жоден етап геноциду українського народу не може бути забутий чи применшений. Бо саме з розуміння минулого народжується здатність захистити майбутнє.

У своїй промові міський голова Іван Яцинин звернув увагу на злочини сталінського режиму, що стали причиною смерті мільйонів українців. Він провів болючі паралелі з тим, що переживаємо сьогодні: сучасна агресія росії — це продовження тих самих імперських амбіцій, які десятки років тому позбавляли українців життя, домівок і майбутнього.

Тоді забирали хліб — сьогодні забирають цілі міста. Тоді нищили голодом — сьогодні ракетами й бомбами. Але суть не змінилася: це той самий геноцид. 

Він висловив вдячність Збройним Силам України та усім, хто у різний спосіб допомагає військовим, аби страшні події 32-33 років не повторилися знову, аби над нашою землею запанував довгоочікуваний мир.

Отець-декан Болехівського деканату ПЦУ Іван Петрів  звертаючись до присутніх, закликав до єдності та духовної стійкості. 

Отець-декан Болехівського деканату УГКЦ Василь Дзяйло у своїй молитві  згадав усіх невинно заморених голодом, усіх, кого тоталітарний режим позбавив життя, і всіх, хто нині поклав душу в боротьбі за незалежність України.

Під час віче усі присутні схилили голови в тиші — у хвилині мовчання, що промовляла голосніше за слова, згадали тих, кого забрав мор, тюрми, табори; тих, чиї імена стерли, але чия присутність назавжди вписана в нашу землю.

Після хвилини мовчання учасники долучилися до Всеукраїнської акції «Запали свічку пам’яті». Маленькі вогники лампадок засяяли в людських руках, немов душі тих, кого колись намагалися погасити.

Особливо зворушливо прозвучала пісня «Свіча» у виконанні Христини Іваник — пісня, що стала символом пам’яті, болю й незнищенності українського духу.

Вшанування мільйонів невинних жертв Голодомору — це частина нашого обов’язку, нашої національної свідомості, нашої боротьби за правду.

Сьогодні, коли знову триває війна, коли українців знову вбивають тільки тому, що вони — українці, ця пам’ять стає ще гострішою, ще важливішою. Вона закликає нас боротися, не здаватися й берегти одне одного.

Пам’ятаємо. Молимося. Боремося. І перемагаємо — заради тих, хто не дожив, і заради тих, хто народиться після нас.