Бої під Болеховом
«Ми стали як активна сила в ряді народів, що їх сьогодні захопила воєнна заверюха, бо коли довкруги нас і на наших землях розгорілось полум’я війни, то нам тільки воєнним ділом можна було успішно упімнутися о право до самостійного життя також для нас.
<…> Кожний українець з вірою глядить в будучність свого народу, бо бачить, що ті, кого нарід післав, щоб вістрями багнетів писали його історію, своєю відвагою, завзяттям і пожертвованням, своїми справді геройськими подвигами дають запоруку грядучої волі.» [13]
Ці слова Теофіля Меленя — члена Загальної Української Ради, написані ще в далекому 1915 році, залишаються актуальними і в сьогоднішніх реаліях.
Події стодесятирічної давності на наших теренах засвідчують, що сила духу і віра в національну ідею стають міцною опорою в момент захисту рідної землі та творення власної держави.
«А коло Болехова видніють виразні сліди недавніх кривавих битв. Густо, одна попри другу, розставлені криївки, викопані в землі вздовж залізничного шляху, різної великости й форми. А перед ними тягнуться на великім просторі т. з. [так звані] «еспанські їздці» [ілюстрація 9]. Се просто движимі стільці до різання дров (звані на Гуцульщині «кобилами»), тільки значно тяжчі і більші, збиті з дощок. Вони вгорі і вдолині та посередині, а також навхрест, обмотані колючим дротом. Взаїмно між собою вони не лучаться тривало, тільки своїм положенням. Коли розстрільна посувається наперед, то такого «еспанського їздця» переносить від двох до чотирьох людей і знов уставляють їх в один ряд перед новою розстрільною. Ся легка й про око невинна охорона в дійсности дуже небезпечна. При ній в часі її розсування паде найбільше ворогів, що приступом ідуть. А тягнеться та охорона цілими кільометрами без огляду на терен, болота й мочари. Під’їжджаємо до болехівського двірця. Між моїми товаришами, що брали участь в битві під Болеховом, починається оживлений рух. «Онде наші криївки! Ось тут ми лежали! Відтам наступав ворог! В сім напрямі зверталася його найдужча артилерія! А там поза нами під селом Лисовичі взяв ворог в неволю Степанівну та кільканадцять наших товаришів, окруживши їх окопи!» [8].
Такими були свіжі спогади про бої на Болехівщині, записані воєнним дописувачем Української Бойової Управи — доктором Осипом Назаруком, у липні 1915 року в подорожі залізницею через Лавочне–Сколе–Камінку–Болехів–Долину до Станіславова попри «гранатами розвалені хати, сліди пожарищ і могили».
Нині вже стерлися з пам’яті події Першої світової війни, бо були вони скреслені наступною Другою світовою, а сучасна російсько-українська війна витіснила на задній план усе, що відбувалося у складному ХХ ст. При цьому ворог, як би він не називався, залишається тим самим — росія.
І тоді, більше, ніж сто років тому, російська імперія намагалася потрапити до Європи, перетнувши Карпати, однак була зупинена і почала свій відступ у травні 1915 року внаслідок прориву російського фронту в західних Карпатах під Горлицями та успішної стратегічної наступальної операції на Східному фронті на ділянці Горлиці – Тарнув, що ввійшла у підручники історії під назвою «Горлицький прорив».
У зв’язку із загальним відступом 11-ої російської імператорської армії з Карпат, 13 травня 1915 року російські війська покинули гору Маківку, бої за яку тривали з 29 квітня по 04 травня 1915 року, де російська армія виграла бій, втративши при цьому близько 3 тисяч пораненими і вбитими та 173 полонених бійців, але отримала стратегічну поразку, бо 55-та піхотна дивізія виконала поставлене перед нею стратегічне завдання — не дозволила військам російської 11-ї армії під командуванням генерала Андрія Селіванова перетнути карпатські перевали та вийти на Угорську рівнину.
Корпус Гофмана, у складі якого були обидва Курені УСС, рушив за ворогом через Тухлю, Сколе, Кам’янку, Тисів на Болехів та зайняв 15 травня 1915 року Гребенів, Демне і Сколе, 16 травня вони пройшли Кам’янку, Брязу (нині с. Козаківка Болехівської міської територіальної громади Калуського р-ну Івано-Франківської області) і Тисів [3] та однієї травневої ночі [точну дату встановити не вдалося] 1915 року зайшли до Болехова. Була тут і сотня під орудою Дмитра Вітовського, котра 25 травня 1915 року перемістилась в напрямку Нового Гузієва (нині — частина с. Гузіїв Болехівської міської територіальної громади Калуського р-ну Івано-Франківської області).
Про цей перехід до Болехова та нетривалий побут січовиків у місті маємо спогади четаря УСС Івана Іванця:
«Приємний був той весняний час, коли УСС з Карпат ішли на Болехів. Кожний з нас тішився й радів, що ворог, якого сили ще недавно видавалися непереможними, відступає, що можна буде незабаром стрінутися зі своїми рідними. І коли ми сходили на доли [то] з великим зацікавленням слухали про те, що було й як жилося за часів російського наїзду, які були відносини і порядки. УСС пройшли шляхом Захара Беркута, долиною Опору через велике бойківське село Тухлю (пригадую собі в Тухлі падав великий дощ), Сколе, Гошів [описка або помилка, бо мало би бути вказано село Тисів] – на Болехів. Йшли обидва курені. Не мали ще УСС своєї оркестри, що грала б у поході. Співано пісні. Репертуар їх був ще невеликий. Стрілецька пісня щойно почала творитися. Вже тоді при[й]нялася пісня, що її склав С[тепан] Чарнецький для твору «Сонце Руїни» — «Ой у лузі», що стала гімном УСС. З тією піснею увійшли УСС весняною ніччю в Болехів. Пригадую собі ще нині, як кілька дівчат, що стояли на лівому боці гостинця при вході до міста радісно скричали, що йдуть УСС, почали плескати в долоні та кричати «Славно!». Була це, мабуть, перша овація для українського війська.
В Болехові простояли УСС кілька днів в запасі 55 дивізії. Стрілецькі частини розміщено при дорозі, що веде з міста на залізничний двірець. Тут часу від часу досягали стрільна російської артилерії, але шкоди вони нам не приносили, бо розривалися на гостинці або на городах. У крамницях було багато російського товару, печива та м’ясних і рибних виробів, але ті речі скоро розкуплено і в магазинах настала пустка.
Воєнна аеронавтика була ще тоді в пеленках свого розвою. Літаки, що повнили обсерваційно-розвідчу службу показувалися лише зрідка. І коли підчас згаданого нашого постою в Болехові загудів над містом літак та почав кружляти над обозами, ніхто не підозрював, що над нашими головами буяє смерть. Пригадую, дивився я на нього через полеві скла. Був це вчасний ранок, сонце світило збоку й добре освічувало літак. Втім зауважив я блиск предмету, що вилетів з літака. Пройшла крізь мене думка про бомбу і я живо відскочив й крикнув ще деяким стрільцям, щоб подалися за мною. І тільки заховалися ми за якийсь дім, як наступив оглушуючий вибух. Російська бомба влетіла в середину мадярського обозу. Наслідки її вибуху були страшні. Вона поранила й вбила доволі жовнірів та декілька коней.» [7]
Про ті бомбардування маємо свідчення ще й иншого стрільця — Степана Ріпецького, датовані 31 травня 1915 року:
«Вправді жилося нам цілий тиждень дуже гарно в Болехові, мали всего подостатком, бо москалі на довгий час обильно запровіянтували місто, тішилися житєм у своїм гарнім осідку та своїми людьми по довшім бурлакованню по горах і дебрах в Карпатах — та і сей короткий відпочинок і спокій перервано нам нічними алярмами, які зістали спричинені великою стріляниною на північ від міста; кождої хвилі мусили ми бути приготовані на се, що підемо обсадити якісь нові позиції, або заняті москалями відбивати. До сего долучилося безпереривне бомбардованє міста москалями, яке часами і годину тривало: москалі стріляли зі своїх найтяжчих гармат, 22 см. Ми, що вже в Грабівци в горах привикли до гранатів, не робили собі зі сего нічого, хоч стріли, як громи гуділи і перелітали над нашими позиціями. От розбила граната сусідню стайню та розірвала пару селянських коней. Тіло кінське, спадаючи згори, добре потурбовало одного стрільця; коло мене впала нога кінська. Чимало мешканців повбиваних, много хат цілком розвалених. Із-за сего бомбардованя весь [Болехів] виеміґрував, в місті тепер сумно, усе неначе вимерло. Щодня загощували до нас російські літаки, до яких ми стріляємо, та в сей спосіб приневолюємо їх держатися здалека від міста. Мимо сего удається літакам від часу до часу кидати на місто бомби, які хоч не виряжають великих шкід, так дуже перестрашують спокійне населенє. Передвчора вбила бомба, кинена з літака, дві доньки тутешнього властителя тартаку — великого богача, иньша ранила селянина.» [2]
Перемога 11-ої російської імператорської армії на горі Маківці дала можливість 9-тій російській армії почати наступ у напрямі Стрия та спинити загони австро-німецьких дивізій під Стриєм і Болеховом, намагаючись змусити їх відступити знову у Карпати. У кінці травня 1915 року напруження на фронті досягло свого апогею.
Перебіг тих подій передав сотник УСС Осип Думін у своїй книзі «Історія Легіону Українських Січових Стрільців» [6]:
«Корпусові Гофмана, після виходу з Карпат, поставили сильніший опір російські війська при усті рік Сукіля і Свічі, на півночі й на південному сході від Болехова. Спершу, підчас менших розвідчих боїв і сутичок, впродовж 18–25 травня [1915 року] УСС стояли в запасі корпусу в Болехові. Коли ж корпус Гофмана перейшов 28 травня разом із цілою Південною армією до вирішальних дій, і коли москалі відповіли рядом енергійних протинаступів на лінії Лисовичі–Гузіїв, тоді легіон теж післали до боєвої лінії.» [6, С. 128]
28 травня 1915 року Перший курінь УСС відійшов під Лисовичі і став у запасі 130-ої бригади на західному кінці знищеного вогнем села. Наступного дня ворожа армія розпочала контрнаступ. Австрійські відділи відступили вночі 30 травня на нові позиції, при цьому не повідомили про це січовиків. А вже вдосвіта 31 травня 1915 року, ворог (фінляндський полк) оточив Перший курінь УСС з трьох боків. У той самий час російська армія здійснила прорив на півдні й відтіснили австрійські відділи в камеральні ліси коло Болехова. (північна околиця міста праворуч та ліворуч дороги Н-10, де в урочищах «Дубина Панська», «Крушина» та «Хаби» ще й нині можна пройтися вздовж оборонної системи шанців).
Який мали вигляд оті земляні укріплення зможемо уявити собі на прикладі оборонних «закопів» на горі Плішці біля села Кам’яниця (нині Ужгородського р-ну Закарпатської області), описаних очевидцем десятником Дом-го [можливо, Дом-ий, повне прізвище в документі не вказано]:
«Я, четар Каратницький і ще котрийсь там, визначили місце на стрілецькі закопи зараз на правім кінци німецьких закопів. Хлопці розтягнулися і зачали в самих сорочках копати закопи. Руками виривали камінє і сейчас мурували мур перед своєю ямою від сторони ворога. Камінє обкладали муравою, бо як би зістав сам камінь, то кулька вдарить о камінь, а камінь о чоловіка і вже рана є, і то дуже неприємна. <…>
Переходжу сотню і не находжу ані одного закопу, щоби був зле зроблений. Яма, в котрій стрілець лежить, глубока до пів метра, куля, що йшла би по земли, його не засягнула би. Перед ямою є вал з каміння і мурави, що доходить до метра. На валі є заглубока на кріс і через сю заглубку має заглядати стрілець за противником. Перед валом кладеться нераз галузє, тоді закіп виглядає неначе корч.» [15]
Щоправда, у болехівських лісах це були не просто ями-закопи, а ціла система ровів-закопів, подекуди з дерев’яними хідниками та накриттями (див. ілюстрації 10–16, 21).
Тільки частина Стрільців зуміла вирватися з російського оточення, а решта куреня потрапила в полон, серед них сотник Осип Букшований, хорунжий Володимир Свідерський, четар О. Кравс, четар Антін Артимович та инші. Найвідомішою полонянкою стала Олена Степанівна, про яку писала тогочасна російська преса: «барышня-офицер».
Ця подія з’явилася 31 липня 1915 року на шпальтах щоденної газети «Діло» [12], посилаючись на повідомлення з «Русского слова»: «Найбільшу сенсацію викликала панночка-офіцер в австрійськім мундирі… Чисто слов’янське миловидне личко, зовсім діточі риси, гарна жіноча фігурка, бистра малоросійська бесіда. Вона українка, 22 літ, курсистка вищих курсів у Львові, переконана сторонниця самостійності української нації. На війну проти «москалів» пішла з переконання і не крила перед начальством свого пола».
Олену Степанівну вивезли до табору полонених в Центральну Азію до Ташкенту (нині Узбекистан). З російського полону вона повернулася додому в 1917 році тим самим маршрутом, що і багато тогочасних полонених – через Фінляндію, Швецію та Німеччину.
Учасником боїв під Болеховом був також сотник Мирон Тарнавський, який командував тут куренем 35-го піхотного полку австро-угорської армії та тримав позиції на мочарах біля села Герині (нині Долинської міської територіальної громади Калуського р-ну Івано-Франківської обл.).
Про побут і бойові будні отримуємо інформацію з листа вже згадуваного вище стрільця Степана Ріпецького [2] , написаного та адресованого братові Олексі у ті травневі дні 1915 року:
«Ми увесь час робили всілякого рода службу при бригаді. Аж вночі з 26 на 27 с. м. [травня 1915 року] пішли ми заняти позиції за селом Гуз... [Гузієвом] не як резерва, але як перша шварма, у віддаленю всего 300 кроків від ворога. Щасливо, бо зі стратою лишень двох ранених, серед нічної темряви, дійшли ми до шварми. Тут застали незлі декунки та повикопувані землянки, в яких незвичайно приємно нам спалось. Поуставлювані наші варти мали уважати, чи хитрий москаль не підсувається на позиції. Переспали ми першу ніч в своїх невибагливих землянках зовсім спокійно та почали житє, звісне кождому зі сеї війни, житє у Schützengrab. Ми поправили шанці, поглубили свої покої, поробили панські хідники, лавки та стали вести безжурне житє. Хоч москаль стріляє з віддали всего 300 кроків і куля валить в наші охоронні вали, а у нас усе спокійно. От співаємо, читаємо часописи, инші варять каву, дехто грає в карти на стрілецький фонд, мимоволі здається мені, що я межи товаришами в самбірській секції. Старшина пильно контролює стан амуніції, розставляє пости, висилає мельдунки. Від часу до часу стріляємо, коли із-за шанців покажеться який москаль. Опісля дотепніші впадають на добрий помисл, щоби москалеві докучити, і на патику виставляють плащ на верх шанців. За кілька хвиль москалі узріли се та як божевільні валять сальвами в старий плащ. Сміємося до розпуку з дурноти противника, котрий так не шанує амуніції — ось такі «приязні» відносини між нами і нашими сусідами. Головну увагу звертаємо і на те, чи ворог не підсувається та не заміряє робити на нас наступу. І дійсно, в ночі з 27 на 28 мая робили москалі ґенеральний Angriff на цілім нашім фронті. Звечора бачили ми дуже підсуваючихся людей та перечували щось недоброго. Цілу ніч, очевидно, не спав ніхто з нас, хоч звичайно по цілодневних трудах всі спали, лиш повиставлювані пости дбали за все. Аж над раном почали наступати москалі. Ми стрілили, як лиш могли скоро, щоби не допустити ворога до позицій наших. Москалі густо падали від наших стрілів, але і йшли вперед і підсунулись уже були на 150 кроків. Кулі свистали, як ще ніколи, мов град валили у наші, каменем обложені, декунки. Ми з напругою ждали лиш, що дальше буде; почало неставати амуніції, москалі, ніби знали про се, дальше стріляють сальви, а також машиновими крісами. Нам прийшла в підмозі одна сотня стрільців, котра з великим нараженєм життя маширувала в білий день, серед граду московських куль на позиції. Під час сего небезпечного походу стратила сотня двох убитих машиновими крісами, між ними четаря Герасимовича, який перебував довше у Відні; була се людина рідко ідейна, високо інтеліґентна, щирий товариш ще з часів наших перших осінніх боїв в Карпатах.
При підмозі нової сотні та навезеної в межичасі амуніції ми відновили сильний огонь. Москалі не видержали — і поволи почали з нашого крила уступати. Вислана наша патруля знайшла на побоєвищі багато московських трупів та 16 поранених москалів, яких [було] полонено. Під час битви деякі з нас мали ручні гранати, які в рішаючій хвилі малися ужити. На иншім крилі [так само] відперли стрільці московський наступ, мали одначе тут більше щастя, бо одна зі стрілецьких куль трафила в російський ручний гранат, який експльодував та так напудив москалів, що [ті] відразу цофнулися, думаючи, що се гранат з нашої артилерії. На сих позиціях сиділи ми ще два дні, потім вернулися та досі живем в шанцях вздовж тору залізничого, очікуючи щось нового від москаля або сподіючись піти вперед, бо ось перед хвилею розійшлася по наших шанцях весела вість, що Стрий освободжений.»
Внаслідок ударів російської армії 31 травня 1915 року вся лінія фронту від Гошева до Лисович відступила та зупинилася на окраїнах Болехова на залізничному шляху Болехів–Долина.
Тогочасне французьке видання «1914-15! Pages de guerre. Ecrites au jour le jour» [1], яке публікувало щоденні звіти про перебіг Першої світової війни, у публікації від 01 червня 1915 року так описує травневі події: «У Галичині. Боротьба триває успішно. На лінії фронту Задеревач–Болехів–Яворів ми з великими втратами відсунули ворога назад, взяли 7000 полонених та захопили 30 кулеметів. Ворог почав невпорядкований відступ».
Ті кількаденні бої на лінії Болехів–Лисовичі стали частиною колективної історичної пам’яті та увійшли в місцеву історію під назвою «бої на Кугутовому полі». Це найменування не зафіксоване ні в давніх документах, ні на картах, не вживається воно й у новітніх кадастрових документах, а дійшло до нас тільки в переказах, і тому, коли згадуються «бої на Кугутовому полі», то мається на увазі територія на східних околицях міста Болехова — на Руському Болехові, де відбувалися події стодесятилітньої давності, і яку нині іменують «Долішнє поле».
Свою назву «Кугутове поле», ймовірно, отримало від прізвища одного з легіонерів, уродженця Болехова — Василя Когута, 1897 року народження, стрільця 2-ої сотні Першого полку УСС [8], родичі якого, можливо, володіли тут земельною ділянкою.
У строю Легіону Українських Січових Стрільців [8] перебували й инші наші земляки, які в складі цісарсько-королівської армії воювали на фронтах Першої світової війни:
з Болехова:
- Васильків Федір, 1896 року народження, стрілець 2-ої сотні Першого полку УСС;
- Глинський Дмитро, 04 жовтня 1896 року народження, стрілець 1-ої сотні Першого полку УСС, загинув у 1919 році в бою у с. Комарне, Львівська обл.;
- Замішка Дмитро, 30 листопада 1879 року народження, загинув у бою на території Угорщини;
- Сопель Василь, 1896 року народження, старший стрілець 2-ої сотні Першого полку УСС;
із с. Гузіїв:
- Корпан Михайло, 1890 року народження, стрілець УСС, жив у Болехові, де й похований;
- Стефанський Михайло, (?), стрілець УСС, поранений на горі Маківка 01 травня 1915, полонений;
Події травня–червня 1915 року зафіксували на своїх світлинах фотографи-очевидці з числа січовиків та стали доступними у березні 2025 року, коли було відкрито доступ до Архіву фотографій Легіону Українських Січових Стрільців [10], джерелом якого стали оцифровані зображення оригінальних фотонегативів на склі (кліше) та фотографій, що зберігаються в архівах Українського Музею та Бібліотеки у Стемфорді (Канада), Наукового Товариства імені Шевченка в Америці та Української Вільної Академії Наук у США.
Фотодокументи та спогади учасників бойових дій стали джерельною базою з історії Легіону УСС і виявилися вагомим доробком у діяльності Пресової кватири УСС, ідея про заснування якої зародилася ще в 1914 році, а створення і розбудова якої припала на 1915 рік.
«В тих умовах [у час наступу на російські позиції на початку травня 1915 року та початку походу на Болехів] відбулась перша нарада всього Дідушкового куріня в справі створення Пресового фонду [Пресової кватири], чим було започатковано видання стрілецького журналу «Шляхи». Про цю подію Д[митро] Вітовський писав: «Питаєтеся, що то за фонд? Стрілецький фонд пресовий. Вони прийшли до переконання, що їх задача не кінчається війною. Що який би не був вислід війни, на них, і тільки на них, спаде весь тягар національної роботи. Вони відтепер приготовляються до неї. Складають свої лепти, щоб мати свій орган, свій власний, щоб гуртувати коло нього людей діла, а не лише слова. Вони перейшли і переходять тяжку школу життя і бачать, що не в них, але у нас всіх брак дисципліни, карности, брак почуття обов’язку, брак почуття відповідальности і вони кажуть — вірте їм, що вони будуть тими відродженнями, які нарід відродять, будуть викорінювати те, що нас нищить, а насаджувати те, чого нам треба, щоб стати народом «залізним». [3]
Свідчення учасників боїв на лінії Болехів–Лисовичі занотував свого часу згадуваний вже нами Осип Назарук:
«Та битва відбувалася по зливнім дводеннім дощі. Наше правильне військо, що стояло по обох сторонах позицій Українських Січових Стрільців, мусіло під прапором перемагаючої московської сили уступити. Десь коло півночі, так коло третьої години над раном, пішли фінляндські полки приступом на стрільців. Надворі сіріло. З трьох сторін рівночасно почали бігти на наші позиції російські війська з сильним криком «Ура!». Огонь сипався в окопи наших лучних ровів. Останній був найстрашніший. Ніхто з наших хлопців не думав, що вийде з сеї битви живим (атакували їх чотири свіжі фінляндські полки). Тому прийняли наші рукопашний бій на біле оруже. З російської сторони взяли в нім участь ті сили, що наступали з боків, з місць, де стояло перед тим наше регулярне [цей термін вживається автором як протиставлення до добровольців — УСС] військо, бо тих, котрі наступали на наш фронт, здержував ще огонь наших хлопців. Лучними ровами (Laufgraben), що лучили окопи Українських Січових Стрільців з окопами австрійського регулярного війська, набігало щораз більше російських жовнірів. Розпочався бій на кольби та багнети. Найбільше потерпіла сотня Семенюка з Коссакового куріня [Перший курінь УСС], котрою проводив четар Артимович, що тоді ранений попав у полон. Багато стрільців, взятих у два вогні, впало. Частина дісталася в полон, але значна часть таки зуміла видістатися з того пекла й, опершися у надходяче пруське військо, знов сформувалася до бою. Видно, що й москалів коштувала ся битва немало, бо вони вже не поновили приступу.
Надворі було вже цілком видно, як бій притихав.
В тім самім часі Другий курінь наших Стрільців боровся під Болеховом. Він був того дня щасливіший. Скріплений німецьким військом держався весь час на своїх позиціях і мимо сильного неприятельського вогню не поступився ні на ступінь назад. Дворець, занятий тим курінем, розсипався під ударами російських гранатів, великий тартак при залізничнім торі, запалений московським огнем, горів. А наші стрільці стояли та не поступилися. Наслідком добрих позицій і забезпечених боків мав сей курінь дуже малі страти, а все ж таки стратив він тут мертвими матуриста Гарасимовича, академіка Павліва й кількох инших забитих і ранених.
Так закінчилася для нас чотириденна (від 31 мая до 3 червня с. р. [1915]) битва на лінії Лисовичі–Болехів.
Але не тільки в тих двох місцевостях боролися тоді наші стрільці. Стояли вони ще в бою на дуже невигідній для них позиції під славним монастирем у Гошові. Там була сотня Івана Цяпки, в часі битви приведена [26 травня 1915 року] з Січового Коша в Варпа[ля]нці в силі коло двіста людей. Першого дня битви не брала вона ще в ній участи. Щойно другого дня битви, як западала ніч, почало російське військо приступ на її позиції. На щастя для сеї сотні російська артилерія звертала свій огонь на Болехів, а на позиції сеї сотні стріляли москалі тільки з крісів ручних і машинових. Так стріляли москалі від години дев’ятої вечора до години другої рано. Сотня Цяпки відповідала зразу сальвами, а опісля скорим огнем (Schnellfeuer). Поруч сеї нашої сотні стояло угорське військо [51-а стрілецька дивізія австро-угорської армії]. Коло години пів до третьої над раном повторилася тут та сама історія, що з Першим куренем. Регулярне військо під напором російського приступу в части подалося. Тоді наша сотня, що стояла перед Гошівським монастирем [Іван Іванець конкретизує місце розташування цієї стрілецької сотні — рівнина біля села Тяпче], вдалася у бій. Коло п’ятнадцять хвиль втрималася наша сотня і фланговий, і фронтовий огонь та й навіть відперла приступ, звернений на неї з того місця, де стояло перед тим угорське військо.
Опісля, не отримуючи ніякої підмоги, подалася назад на приказ свого команданта в порядку до залізничного шляху й зайняла позицію вздовж шляху. Настав день. Москалі не поновили приступу. Під Гошівським монастирем упав стрілець Сютрик і кількох инших та дістався в полон ранений хорунжий [Кость] Мацюрак. Упавші були переважно без документів, як се в звичаю у стрільців.
Так оповідали мені наочні свідки й учасники тих битв. Коло одного з них (товариша Василя Клима) стояв у битві Сютрик.
Зовсім иншими очима почав я дивитися на мочари коло Болехова, на залізничний шлях, котрим я стільки разів їхав. Сей кусник землі змінив своє значення для українського народу. Він має вже традицію, котра довго ділатиме, якщо її відповідно вихіснуємо.» [8]
Російській армії все ж таки не вдалося знову захопити Болехів і це врятувало становище розбитої австрійської дивізії.
17 вересня 1916 року в газеті «Діло» Василем Дзіковським, підхорунжим і воєнним дописувачем Бойової управи Пресової кватири УСС, було опубліковано «Лист У. С. Стрільця з поля» [5]: «Під Болеховом наші Стрільці здержали ворожий пролім і завзятим опором уратували не лиш становище, але й цілу наступаючу лінію від застою, коли не від частинного відвороту».
Ще два дні простояли Січові Стрільці на своїх позиціях біля Болехова «<...> і, коли корпус Ботмера (він саме добув Стрий) погнався зі Стрия за ворогом на Львів, і коли на півдні корпус ген[ерала] Ґерока (стояв у Карпатах) почав наступати на Станиславів, 3 червня [1915 року] посунувся наперед і корпус Гофмана. <...>
УСС ішли в авангарді своїх бригад і наступали москалям на п’яти. Шлях II куреня вів із Болехова через Тростянець, Завадку, Верхню, Сапогів до Вікторова. Перший курінь із Лисович пішов через Чолгани [нині с. Міжріччя Болехівської міської територіальної громади Калуського р-ну Івано-Франківської обл.], Слободу, Крехівці попри Калуш, Комарів у напрямі на Крилос.» [4]
У боях за Болехів загинуло 15 січовиків, було поранено 50 та потрапило в російський полон 150 вояків.
Жертвами бойових дій в околицях Болехова стали і його мирні мешканці, про що свідчать записи про смерть Райс Марії, 1901 року народження, — загинула від авіабомби, Загайко Емми, 1848 року народження, — поранена гранатою, Баумана Казимира, 1904 року народження, — поранений кулею.[11]
Як свідчення тих важких боїв — могили жовнірів австро-угорської армії на Волоському цвинтарі у Болехові та на цвинтарі Руського Болехова, на межі теперішніх Івано-Франківської та Львівської областей біля Цісарського Дуба, а також на околиці села Лисовичі (нині Стрийського р-ну Львівської обл.)
Відкриття й освячення пам’ятного знака полеглим воякам австро-угорської армії на Волоському цвинтарі описує в своєму оповідання «На цвинтарі» Наталія Кобринська: «Щоб почтити їх пам֦’ять, із рамени армії поставлено камінний пам’ятник. Дві могутні постаті держали сплетені лаврові вінки двох союзних армій. <...>
За найвищою військовою властею стояв молодий, гарний з вигляду хорунжий. Єго погляд переходив від пам’ятника на публіку, як би слідив за вражінєм, яке робив на ню пам’ятник. <...> Молодий хорунжий — се творець пам’ятника, якому армія словами свого підпоручника, почуваючись до обов’язку, прилюдну зложила подяку.» [9] Ім’я цього хорунжого-скульптора, зі спогадів місцевого умільця Олександра Буллюка, — Бенедикт Християн Шляйс, чех за національністю, «який для зображення однієї з валькірій використав профіль симпатичної собі болехівчанки» [14].
Вшанували болехівчани й відважну Олену Степанівну, перейменувавши у 1992 році одну з вулиць міста у тій його частині, що межувала із зоною бойових дій — на Руському Болехові.
Першу cвітову війну сучасники називали «Великою війною», бо відбувалася вона за новими правилами ведення бойових дій, втягнутими в неї виявилися всі тогочасні імперії і , як наслідок, — змінилася політична карта світу, зруйнувалися старі імперії та утворилися нові держави. Однак в усіх тих геополітичних змаганнях не вдалося українцям реалізувати свою державність, оскільки етнічні українські землі були розділені між сусідніми країнами, що прирекло нас — українців на століття боротьби за свою незалежність, але дало поштовх перетворенню українського Народу на політичну українську Націю, яка в реаліях XXI століття веде свою екзистенційну війну.
Статтю підготувала Марта Калапунь
Іменний покажчик
Артимович Антін (1894–1973) — пластун, четар УСС, воював в рядах УГА; у міжвоєнний період активний діяч «Української щадниці», товариства «Рідна школа»; у роки Другої світової війни – представник Військової Управи, займався організацією добровольців дивізії «Галичина» в Перемиському повіті; в еміграції став одним із засновників Українсько-Американської Федеральної Кредитової Спілки «Самопоміч».
Бауман Казимир (1904-1915) – мешканець Болехова.
Будзиновський Осип — поручник. До війни – громадський діяч, діяльний член «Академічної громади». У серпні 1914 року як старшина запасу австро-угорського війська переведений до леґіону УСС. Командант сотні., брав участь у боях, на г. Маківка в Карпатах та г. Лисоня поблизу м. Бережани, нині Тернопільської обл.
Букшований Осип (1890–1937) — український військовик (сотник УСС, отаман УГА), розвідник, дипломат, активіст українського студентського руху в Галичині в 1910-х роках. Під час Першої світової війни – доброволець леґіону УСС з 1914 року, воював на російському фронті. Брав участь у карпатських кампаніях як командир сотні куреня отамана Григорія Коссака. 29 травня 1915 року у бою поблизу с. Лисовичі, нині Стрийського р-ну Львівської обл., поранений і потрапив до російського полону. Перебував у таборі військовополонених в м. Ташкент (нині Узбекистан), звідки втік разом із хорунжим УСС Володимиром Свідерським, дісталися Персії (нині Іран), далі – Іраку, де на боці держав центрального блоку взяли участь у головних битвах проти британських військ. За виявлену хоробрість нагороджені німецькими орденами «Залізний хрест» 2-го ступеня і турецькими військовими медалями «Галліполійська зірка». Наприкінці 1916 року у складі XV корпусу Армії Османської імперії, відправленого на допомогу австро-угорській армії, через Балкани й Угорщину прибули в Галичину. У стрілецькій формації знову очолив сотню, а восени 1918 року обраний старшинами командиром легіону УСС. Під час польсько-української війни 1918–1919 років командував І бригадою УСС у складі УГА, був одним із розробників плану Чортківської офензиви. Після переходу ЧУГА в квітні 1920 р. на бік Армії УНР залишився на службі в Червоній армії. У тому самому році заарештований органами ВЧК і вивезений до концтабору в с. Кожухов (нині мікрорайон м. Москва, РФ). Звільнений завдяки «Галицькому бюро», організованому в Москві при ЦК ВКП(б). У 1933 р. повторно заарештований по справі УВО (1933) як один із керівників Харківського блоку і засланий на Соловецькі острови, розстріляний; реабілітований посмертно (1959).
Буцманюк Юліан (1885–1967) — сотник, отаман УГА, випускник Краківської академії мистецтв. Під час Першої світової війни – доброволець леґіону, воював на російському фронті. Один з організаторів Пресової кватири на фронті, фотограф і художник. У квітні 1916 році зорганізував Збірну станицю УСС у Мармароському Сиготі на Закарпатті. Учасник польсько-української війни 1918–1919 років, служив у Державному секретаріаті військових справ. Після війни навчався у Празькій академії мистецтв, працював у середніх і фахових школах Львова; прославився розписом церкви оо. Василіян у Жовкві. Під час Другої світової війни еміґрував через Краків, Відень і Мюнхен до Канади. В Едмонтоні розписав кафедральний храм Святого Йосафата.
Васильків Федір, 1896 р. н., стрілець 2-ої сотні Першого полку УСС
Вітовський Дмитро, літ. псевдонім Гнат Буряк (1887–1919) — український громадський, військовий та політичний діяч часів Габсбурзької монархії, військовик і літератор, письменник, сотник Легіону УСС, полковник УГА, начальний командант Львова, один з організаторів УГА та Державний секретар військових справ ЗУНР. Ініціатор Стрілецького фонду, співзасновник відновленого журналу «Шляхи», що в 1915–1918 роках виходив у Львові як друкований орган УСС. В 1916–1917 роках – співорганізатор українського шкільництва на Волині, в 1918 – на Поділлі. Співавтор таких видань УСС, як «Стрiлецький калєндар-альманах Артистичної горстки i Пресової кватири У.С.С. в полi на звич. рiк 1917», лiтературно-мистецьких збiрників «Тим, що впали» (1917), «Червона Калина» (1918). У травні 1919 року – член делеґації на мирній конференції в Парижі (Франція), Загинув в авіакатастрофі під Ратибором (Сілезія).
Гарасимович Мирон, те саме, Герасимович Мирон — десятник, студент. Під час Першої світової війни – доброволець леґіону УСС. Воював на Російському фронті. Загинув 28 (за іншими даними – 27) травня 1915 р. у бою під с. Гузіїв на Болехівщині, нині Івано-Франківської обл., від кулеметної кулі.
Глинський Дмитро (1896–1919) — стрілець 1-ої сотні Першого полку УСС
Гнатевич Богдан (1892/1894)–1968) – історик, редактор, громадсько-політичний діяч, військовик (четар, поручник УСС, сотник УГА). Співорганізатор перших стрілецьких організацій.Під час Першої світової війни – доброволець легіону УСС. Співорганізатор і учасник «Листопадового зриву» 1918 року у Львові. У 1918–1919 роках керував Вишколом Січових стрільців у м. Біла Церква (нині Київської обл.), начальник оперативного відділу 1-го Корпусу УГА. Після Визвольних змагань працював у керівництві Крайового товариства «Сільський господар» та видавничого кооперативу «Червона Калина». Учасник підпільного руху УВО і ОУН. На початку Другої світової війни емігрував до Польщі, м. Краків, де 1940 р. став заступником голови Українського центрального комітету. Після війни проживав у м. Братислава, де й помер. Автор низки статей і розвідок з історії УСС, «Правильника науки в метаню ручними ґранатами» (Відень, 1919), редактор і співавтор альбому «Українські Січові Стрільці 1914–1920» (Л., 1935; Монтреаль, 1955; Л., 1991), «Історії українського війська» (Л., 1936; Вінніпеґ, 1953).
Гофман Петер (1865–1923) — учасник Першої світової війни, генерал піхоти Австро-Угорської армії; начальник штабу 14-ї піхотної дивізії (1899–1904), комендант 47-го піхотного полку (1906–1911) 15-ї бригади 8-ї піхотної дивізії (1911–1914); начальник 1-го відділу Імперського військового міністерства (1908–1911); з квітня 1914 року командував 11-им корпусом у Львові; став командиром групи військ, які згодом стали 55-ю цісарсько-королівською піхотною дивізією, відомою як «Корпус Гофмана», реорганізований під час Першої світової війни з військ Ландштурму та жандармерії після відступу в Карпатські гори.
Дзіковський Василь (1893–1918) — український військовик, підхорунжий УСС; член Пресової кватири УСС; автор у жанрі літописної хроніки; воєнний дописувач Бойової управи.
Дідушок Василь (1889–1937) – військовик, журналіст, громадський діяч. Брат Петра Дідушка. Від серпня 1914 р. його як старшину запасу австро-угорського війська переведели до леґіону УСС. Командант сотні, В бою на г. Лисоня поблизу м. Бережани, нині Тернопільської обл., потрапив у російський полон. У 1917 році перейшов на службу до Української Центральної Ради, співорганізатор куреня Січових стрільців у Києві. Страчений радянською владою в урочищі Сандормох (нині Республіка Карелія, РФ).
Дідушок Петро (1887–1937) – військовик, публіцист, громадсько-політичний діяч. Брат Василя Дідушка. Студент Львівського університету. Під час Першої світової війни – доброволець леґіону УСС; курінний адʼютант. Воював на російському фронті. У 1916 році у бою поблизу с. Потутори потрапив у полон. Після повернення з полону у 1917 році — співзасновник тижневика «Наша думка», згодом — секретар Українського національного союзу, який очолював Володимир Винниченко. 19 грудня 1918 р. його призначили секретарем Директорії, а через два тижні секретарем місії на Паризьку мирну конференцію; учасник міжнародної конференції у Швейцарії, яка ухвалила резолюцію про визнання УНР суверенною державою. Згодом у Берлінському університеті студіював міжнародне право, філософію, політекономію, готував дисертацію. Опублікував низку політичних статей, проте повернувся до радянської України, де був ув’язнений. Страчений радянською владою в урочищі Сандормох (нині Республіка Карелія, РФ).
Думін Осип, псевдо Антін Крезуб (1893–1945) — український військовий, сотник УСС і Армії УНР, член УВО, очолював відділ розвідки, письменник.
Іван Іванець (1893–1946) — український художник-баталіст, редактор, видавець та фотограф, четар УСС, один зі співорганізаторів Пресової Кватири УСС.
Загайко Емма (1848–1915) – мешканка Болехова.
Замішка Дмитро, 1879 р. н., — стрілець.
Іванець Іван (1893–1946) — український художник-баталіст і фотограф, четар Легіону УСС, співорганізатор Пресової кватири УСС; син письменниці Михайлини Рошкевич.
Ісаєвич N. — четар УСС.
Клим Василь (1896–?) — підхорунжий технічної сотні; випускник Академічної гімназії у м. Львів. Під час Першої світової війни – доброволець леґіону УСС, воював на російському фронті. Ініціатор створення таємної організації підстаршин у технічній сотні УСС. Нагороджений німецьким залізним хрестом. Брав активну участь у польсько-українській війні 1918–1919 роки.
Кобринська Наталія (1855–1920) — українська письменниця, засновниця організованого фемінізму в Україні.
Когут Василь, 1897 р. н., стрілець 2-ої сотні Першого полку УСС.
Корпан Михайло, 1890 р. н., стрілець УСС.
Коссак Василь (1895–1937) – військовик (четар УСС, поручник УГА), науковець, громадський діяч. Брат Григорія та Івана Коссаків. Під час Першої світової війни – доброволець леґіону УСС. У 1916 році потрапив до російського полону. Як старшина УГА брав участь у польсько-українській війні 1918–1919 років; ад’ютант команданта 1-го куреня 1-го полку ЧУГА; потрапив до польського полону. У 1921–1924 роках навчався у Віденському університеті (Австрія). Переслідувався польською владою за приналежність до КПЗУ. Емігрував в радянську Україну. У 1931 році заарештований та засланий до Тобольська. У 1937 році заарештований вдруге та страчений. Реабілітований у 1989 році.
Коссак Григорій (1882–1939) — командант УСС, полковник, Начальний командант УГА; очолиював Південні групи українсько-польського фронту у 1918 р.; у 1924 р. емігрував до УРСР, викладав українознавство у Школі червоних старшин у Харкові. Заарештований у 1931 р.; відбував покарання на Соловках; вдруге заарештований у Москві у 1939 р. Розстріляний. Реабілітований у 1989 р. Брат Василя та Івана Коссаків.
Коссак Іван (1879–1927) – педагог, військовик (сотник УСС, отаман УГА), громадський діяч. Брат Григорія та Василя Коссаків. Випускник Львівського університету. Працював викладачем учительської семінарії в м. Чортків, нині Тернопільської обл. Діяльний у товариствах «Просвіта», «Сільський господар», «Сокіл». Займався організацією добровольців до стрілецької формації на Чортківщині; доброволець леґіону УСС від серпня 1914 року.
Кравс О. — четар. Під час Першої світової війни – доброволець леґіону УСС, воював на російському фронті. Потрапив у полон в бою поблизу с. Лисовичі, нині Стрийського р-ну Львівської обл., 29 травня 1915 року.
Левицький Омелян (1875–1917) – правник, громадсько-політичний діяч, військовик (поручник УСС). До Першої світової війни працював адвокатом у Турці, Долині. Член Народного комітету Національно-демократичної партії. Брав участь у військових походах і боях УСС від Карпат до Стрипи, спочатку як командир чети, а з квітня 1915 року – командир сотні. Був учасником духового оркестру УСС. Від грудня 1916 року очолював Гуцульську сотню.
Мацюрак Кость — хорунжий УСС, до Першої Світової війни займався розбудовою українського спорту. Під час Першої світової війни — доброволець леґіону УСС. Воював на російському фронті.
Мелень Теофіль (1879–1915) —український публіцист, рядовий австро-угорської армії, воєнний кореспондент, кореспондент Пресової кватири УСС; один із засновників і редакторів першого українського студентського часопису «Молода Україна (1900–1904); член УСДП, редактор партійного органу «Воля», від початку Першої світової війни — член Головної Української Ради від УСДП та один з організаторів Українських січових стрільців як член її Бойової управи.
Мойсейович Омелян-Теофіл (1880/1882–1919) — студент, військовик (хорунжий УСС, поручник УГА), фотограф. Під час Першої світової війни – доброволець леґіону УСС. Воював на російському фронті; командир чети, один із провідників стеж (розвідувальних відділів) у Карпатах. Активний член Пресової кватири в Коші УСС та її фронтового відділу – «Артистичної горстки». Залишив значну кількість світлин зі стрілецького життя. У складі УГА брав участь у польсько-українській війні 1918–1919 рр.; належав до Пресової кватири І бригади УСС. Після переходу УГА на Наддніпрянщину воював у складі армії УНР проти більшовиків і білоґвардійців, дійшов до «чотирикутника смерті». Помер від плямистого тифу у Вінниці.
Назарук Осип (1883–1940) — український громадський і політичний діяч, письменник, журналіст, воєнний кореспондент, публіцист і адвокат; хорунжий УСС, один з організаторів Пресової кватири УСС, керівник Пресової кватири УГА, делегат Української Національної Ради ЗУНР.
Павлів Микола — (1894–1915) – військовик. Випускник Самбірської гімназії, член драгоманівського гуртка і товариства «Пласт». Під час Першої світової війни – доброволець леґіону УСС, вістун сотні Василя Дідушка. Воював на російському фронті, учасник карпатської кампанії. Був загальним улюбленцем серед стрілецтва як знаменитий співак-тенор. Загинув у бою під с. Гузіїв на Болехівщині, нині Івано-Франківської обл.
Пшепюрський Андрій (1875–1945) — священник УГКЦ, польовий (фронтовий) духовник (капелан) УСС. Відзначений золотим «Хрестом Заслуг» та Срібною медаллю хоробрості. У 1918 році через хворобу отримав відпустку й до військового капеланства вже не повернувся. З 1925 року займався душпастирською діяльністю у с. Старява, був радником Єпископської Консисторії в Перемишлі. Організатор УНДО, член його Центрального Комітету.
Райс Марія (1901–1914)— мешканка Болехова.
Ріпецький Степан (1894–1986) — доктор права, адвокат політичний діяч і публіцист; член управи товариства «Січові Стрільці» у Самборі, четар УСС, голова Української академічної громади в Празі (1921–1922), член Закордонного комітету УПСР (1921–1926), лектор соціології Високого педагогічного інституту в Празі (1923–1926); член Головної управи УСРП у Львові (1926–1939); співредактор і редактор журналу «Вільна Україна» (1960–1969); дійсний член Української вільної академії наук; дійсний член НТШ у діаспорі.
Свідерський Володимир, те саме, Свидерський Володимир (1888–1952) — український лікар, дослідник, меценат, хорунжий УСС, медик Легіону УСС та УПА; активіст товариства «Сокіл» та студентської організації «Медична громада» у Львові. Під час Першої світової війни – доброволець леґіону УСС. 29 травня 1915 р. під час бою поблизу с. Лисовичі, нині Стрийського р-ну Львівської обл., потрапив до російського полону. Перебував у таборі військовополонених в м. Ташкент (нині Узбекистан), звідки разом із сотником УСС Осипом Букшованим утекли (див. Букшований Осип). Належав до «Лицарства залiзної остроги». Після визвольних змагань працював лікарем у м. Данциґ (нині Ґданськ, Польща; до 1923) та м. Прага (нині Чехія; 1923–1927). Від 1927 року – у Білому Камені: спочатку працював у лічниці при католицькому монастирі, пізніше – приватна лікарська практика в селі. Підтримував читальню товариства «Просвіта» та «Союз українок», видання товариства «Сільський господар». Лікував підпільників ОУН та під час Другої світової війни – вояків УПА. В липні 1944 року виїхав до Німеччини (м. Ганновер), де лікував біженців; у 1948 році – емігрував до США.
Семенюк Осип (1888 — 1937) — український громадський та військовий діяч, співавтор першого військового підручника українською мовою «Правильник піхотинця» (1914), сотник УСС (1918–1920); старшина УГА та ЧУГА; жертва Великого терору; розстріляний у Харкові (1937).
Сопель Василь, 1896 р. н., — старший стрілець 2-ої сотні Першого полку УСС. Воював на російському фронті.
Степанівна Олена (Олена Степанів-Дашкевич, 1892–1963) — громадська та військова діячка, хорунжа УСС, докторка наук Віденського університету, викладачка історії та географії, доцент Львівського університету (1945-1949), відбувала ув’язнення в мордовських таборах (1949-1956).
Стефанський Михайло, (?–1915), стрілець УСС.
Сютрик Федь — стрілець. Під час Першої світової війни – доброволець леґіону УСС. Воював на російському фронті. Загинув у бою в районі с. Лисовичі, нині Стрийського р-ну Львівської обл., 30 травня 1915 року.
Тарнавський Мирон (1869–1938) — український військовий, командир Вишколу (1916–1917), а згодом Легіону УСС (1917–1918), отаман УСС, підполковник цісарсько-королівської армії, генерал-чотар та Начальний вождь УГА.
Цяпка Іван, псевдо Скоропад, (1884/1887–1920) — військовий і політичний діяч, адвокат, доброволець Легіону УСС (1914–1917) та активний учасник Української революції (1917–1920); став загальним улюбленцем стрільців за веселу вдачу, спокій, розсудливість, гумор. Саме йому пізніше була присвячена стрілецька пісня «Бо війна війною».
Чарнецький Степан (1881–1944) — український поет, перекладач, журналіст, фейлетоніст, театрально-музичний критик, актор, режисер, громадський діяч; з 1920 року — референт преси при Львівському маґістраті; науковий співробітник Львівської наукової бібліотеки (1939–1941); автор пісні «Ой у лузі Червона калина». Під час Першої світової війни — помічник начальника залізничної дільниці № 5 Львів–Стрий, Львів–Самбір.
Шляйс Бенедикт Християн, скульптор.
Географічний покажчик
Болехів
Бряза (нині с. Козаківка Болехівської міської територіальної громади Калуського р-ну Івано-Франківської області
Варпалянка (угор. Várpalánka) – німецьке поселення нині в межах Мукачева, де впродовж дев’яти місяців – з листопада 1914 року, у старовинному замку «Паланок» розташувався Кіш УСС.
Верхня
Вікторів
Гериня
Горлиці, місто в південній Польщі, один із центрів Лемківщини.
Гошів
Гошівський монастир
Грабовець (біля Сколього)
Долина
Дрогобич
Дубина Панська, урочище в околицях Болехова
Завадка
Задеревач
Калуш
Кам’яниця (нині Ужгородського р-ну Закарпатської області)
Кам’янка, те саме, Камінка
Карпати
Комарів
Крилос
Крушина, урочище в околицях Болехова
Кугутове поле, урочище в околицях Болехова
Лавочне
Лисовичі
Львів
Маківка, гора
Німеччина
Новий Гузіїв (нині частина с. Гузіїв Болехівської міської територіальної громади Калуського р-ну Івано-Франківської області).
Опір, ріка
Підбережжя
Плішка, гора
Руський Болехів (нині частина м. Болехів)
Сапогів
Свіча, ріка
Сколе
Слобода
Станіславів (нині Івано-Франківськ)
Стемфорд (Канада)
Стрий
Сукіль, ріка
США
Тарнув (Та́рнів), місто в південній Польщі на річці Білій.
Ташкент
Тисів
Тростянець
Тухля
Тяпче
Фінляндія
Хаби, урочище в околицях Болехова
Центральна Азія
Цісарський Дуб, урочище в околицях Болехова
Чолгани [нині с. Міжріччя Болехівської міської територіальної громади Калуського р-ну Івано-Франківської обл
Швеція
Яворів
Термінологічний словник спеціальних термінів та застарілих понять
55-та піхотна дивізія отримала пізніше назву «Корпус Гофмана» від прізвища коменданта корпусу – Петера Гофмана, яка у 1917 році реорганізована у XXV Корпус, до складу якого входив Легіон, а згодом Перший полк Українських Січових Стрільців (1914-1918).
Корпус Ботмера — перейменований у травні 1915 року 2-ий баварський резервний корпус, що захищав перевали в Карпатських горах від нападів російських військ під командуванням німецького генерала графа Фелікса Людвіга фон Ботмера (1852–1937), який згодом очолив Південну армію та до складу якої входив Легіон УСС;
Конкретних згадок про «корпус генерала Герока» як окрему одиницю немає. Можливо, це підрозділ, який входив до складу 13-го корпусу під командуванням барона Карла фон Плеттенберга (1852–1938), який навесні 1915 року був перекинутий на Східний фронт і в складі 11-ої армії взяв участь у Горлицькому прориві.
У Першій Світовій війні не було 22-см гармат, оскільки такого калібру не існувало. Однак, використовували гармати калібру 21 см, а саме: австро-угорська гаубиця M.16, яка мала калібр 210 мм.
Angriff (нім.) – напад.
Laufgraben (нім.) – траншея.
Schützengraben (нім.) – траншея.
Вихіснувано – використано.
Загальна Українська Рада – загальноукраїнська політична організація створена у Відні 05 травня 1915 року; стала найвищим і єдиним українським представництвом у межах Австро-Угорщини; у програмі Ради — боротьба за самостійну українську державу щодо українських земель під російським пануванням та територіально-національна автономія і об'єднання українських земель в один автономний край для українських земель Австро-Угорщини.
Декунок (заст.) – окоп, бліндаж.
Експльодувати – вибухати.
Кольба – приклад кріса.
Мельдунок (пол. meldunek) – повідомлення; військ. рапорт; заява, заявка на участь у чомусь.
Пресова кватири УСС започаткована у 1914 році за ініціативою сотника Никифора Гірняка, четарів Петра Герасиміва та Юліана Буцманюка, Івана Іванця, підхорунжого Миколи Угрина-Безгрішного, лікаря Івана Рихла. Як підрозділ УСС цей осередок сформувався на початку 1915 року. У Пресової кватири були осередки на фронті, а також у Запасній сотні УСС – Коші й Вишколі УСС. Фронтовим осередком Пресової кватири з моменту її створення керував Юліан Буцманюк, а з травня 1915 року – Іван Іванець.
Українська Бойова Управа (Бойова управа українських січових стрільців) — комітет для організації та поповнення Легіону Українських Січових Стрільців. Заснована у Львові 04 серпня 1914 року та діяла до 1918 року.
Цофнути (пол. cofnąć) – взяти назад (слово, обіцянку); відмінити, скасувати.
Шанці (нім. Schanze – окоп або укріплення) – військові укріплення (окопи) являють собою земляні рови з насипом.
Шварма (з нім. Schwärmer – ентузіаст, гарячий хлопець, задирака або той, що кидається вперед) – передова лінія; нині вживається термін «на нулі».
Перелік використаних джерел
1. «1914-15! Pages de guerre. Ecrites au jour le jour. Du 31 Mai au 6 Juin 1915». P. 1412. Bibliotheque nationale de France (BnF). Gallica. URL: https://gallica.bnf.fr/ark:/12148/bpt6k6522671q/f6. item.r=Bolechow (дата доступу: 01.12.2025)
2. Газета «Діло», 03.07.1915. З листів українського стрільця Степана Ріпецького до брата Олекси. 31.05.1915. URL: https://zbruc.eu/node/38513 (дата доступу: 24.11.2025).
3. Головацький І. Дмитро Вітовський – організатор Листопадового Чину. Львів, Галицька Видавнича Спілка, 2005. С. 10 з посиланням на: Шляхи, 1916. ч. 1-2. С. 529-534.
4. Гордієнко В. Українські Січові Стрільці. Частина І. Всеукраїнський часопис «Vox populi». URL: http://www.vox-populi.com.ua/rubriki/istoria. (дата доступу: 22.11.2013).
5. Дзіковський В. Під Бережанами. Лист У. С. Стрільця з поля. «Діло», 17.09.1916. Інтернет-ресурс «Zbruc». URL: https://zbruc.eu/node/56177 (дата доступу: 01.12.2025).
6. Думін О. Історія Лєґіону Українських Січових Стрільців. 1914-1918. Львів, 1936. С. 128. Електронна бібліотека «Чтиво». URL: https://surl.li/wfmedh (дата доступу: 07.12.2025).
7. Іван Іванець (1893-1946). Стрілецькі мемуари, творча спадщина. Львів, 2019. Автори-упорядники: Роман та Андрій Яціви. С. 149-151.
8. Книга скорботи, пам’яті і шани України. Івано-Франківська область. Герої Стрілецького чину. Івано-Франківськ, 2014. С. 81, 82, 84, 87, 90.
9. Кобринська Н. Вибрані твори. Івано-Франківськ, 2018. С. 314, 316.
10. Леґіон Українських Січових Стрільців. Фотоархів. URL: https://surl.li/lobdaa (дата доступу: 01.12.2025).
11. Метрична книга римо-католицького костелу Вознесіння Пресвятої Діви Марії за 1906-1944 роки разом з іншими документами була втрачено у грудні 2012 року під час пожежі в приміщенні Болехівського відділу ДРАЦСу. Дані отримано з Інформаційних карток про мешканців Івано-Франківської області, осіб з інших теренів, загиблих від дій окупаційного режиму, складених 15 грудня 2000 року для подання у комісію з підготовки обласної «Книги Скорботи України».
12. Петриківська Н. Олена Степанів - перша в світі жінка, офіційно зарахована на військову службу у званні офіцера. Героїня Українських Січових Стрільців. Інформаційний портал українців світу «Стожар». URL: https://surl.li/jdhsla (дата доступу: 19.01.2018)
13. Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. Видавництво «Червона калина», Нью-Йорк, 1956. С. 124. Електронна бібліотека «Diasporiana.org.ua». URL: https://surl.li/luixva
(дата доступу: 08.12.2025)
14. Скворій Р. Нарис про Наталію Кобринську. Болехів, 1997. Брошнів, «Таля». С. 41.
15. Українські Січові Стрільці в Карпатах. Наші стрільці в рік по Шевченківськім здвизі, 28 червня 1914 року. Бібліотека Української боєвої управи, ч. 1. Упорядник Іван Боберський. Відень, 28 червня 1915 року. URL: file:///C:/Users/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%82%D0%B0/Desktop/file.pdf (дата доступу: 21.11.2025)
Ілюстрації
Основне фото | Ринкова площа в Болехові. 06 серпня 1917 року. Джерело: Österreichischen Nationalbibliothek, Bildarchiv Austria |
1 | Наступ зі Сколього на Болехів. 1915 рік. Джерело: Леґіон Українських Січових Стрільців. Фотоархів Архів Український Музей і Бібліотека у Стемфорді (Канада); Фонд Українські Січові Стрільці; Файл UML_Box_56-00055.jpg |
2 | Українські Січові Стрільці: сотник Іван Коссак, духовник Андрій Пшепюрський, маляр Юліян Буцманюк, полковник Гриць Коссак, хорунжий Володимир Свидерський, хорунжий Василь Коссак Травень 1915 року. Джерело: Леґіон Українських Січових Стрільців. Фотоархів Приватна колекція ГТМ Файл Г.Т.М_014.jpg |
3 | В Болехові на квартирі. Зліва: хорунжий Петро Дідушок, сотник Василь Дідушок, як заступник атамана, сотник д-р 0. Левицький, сотник Осип Будзиновський, сотник Дмитро Вітовський. Червень 1915 року. Джерело: Леґіон Українських Січових Стрільців. Фотоархів Архів: Український Музей і Бібліотека у Стемфорді (Канада); Фонд Українські Січові Стрільці. Файл UML_Box_60-00624 Опис взято з: Українські Січові Стрільці в Карпатах. Наші стрільці в рік по Шевченківськім здвизі, 28 червня 1914 року. Бібліотека Української боєвої управи, ч. 1. Упорядник Іван Боберський. Відень, 28 червня 1915 року. С. 20. file:///C:/Users/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%82%D0%B0/Desktop/file.pdf |
4 | Дідушок з оберм. Zichtenberg . Болехів. Джерело: Леґіон Українських Січових Стрільців. Фотоархів Shevchenko Scientific Society Archives Fund Stepan Ripetsky File name: NTSh_Box_0-13F |
5 | Цісарсько-королівське електричне депо. Болехів, 1914–1918. Джерело: Österreichischen Nationalbibliothek, Bildarchiv Austria |
6 | Старшини і підстаршини сотні Будзиновського. Сидять:. Болехів, 24 травня 1915 року. Фотограф Теофіл Мойсейович. Джерело: Леґіон Українських Січових Стрільців. Фотоархів Shevchenko Scientific Society Archives Fund Stepan Ripetsky File name: NTSh_Box_3-36 Опис взято з: Думін О. Історія лєґіону Українських Січових Стрільців. С. 128. |
7 | Старшина сотні Дідушка. Джерело: Леґіон Українських Січових Стрільців. Фотоархів Shevchenko Scientific Society Archives Fund Stepan Ripetsky File name: NTSh_Box_3-08 |
8 | Сотня Вітовського в окопах. Джерело: Леґіон Українських Січових Стрільців. Фотоархів Shevchenko Scientific Society Archives Fund Stepan Ripetsky File name: NTSh_Box_8-15 |
9 | Іспанські кобилки на окраїні з далеку видно на поли стрільців. Тернопільщина, 08 червня 1915 року. Фотограф Іван Іванець. Джерело: Леґіон Українських Січових Стрільців. Фотоархів Архів: Український Музей і Бібліотека у Стемфорді (Канада); Фонд Українські Січові Стрільці. Файл UML_Box_58-00143 |
10 | Окопи під Болеховом. 1915 рік. Джерело: Леґіон Українських Січових Стрільців. Фотоархів Shevchenko Scientific Society Archives Fund Stepan Ripetsky File name: NTSh_Box_8-16F |
11 | Окопи під Болеховом. 1915 рік. Джерело: Леґіон Українських Січових Стрільців. Фотоархів Shevchenko Scientific Society Archives Fund Stepan Ripetsky File name: NTSh_Box_8-23F |
12 | Окопи під Болеховом. 1915 рік Джерело: Леґіон Українських Січових Стрільців. Фотоархів Shevchenko Scientific Society Archives Fund Stepan Ripetsky File name: NTSh_Box_D-46 |
13 | Окопи під Болеховом. 1915 рік Джерело: Леґіон Українських Січових Стрільців. Фотоархів Shevchenko Scientific Society Archives Fund Stepan Ripetsky File name: NTSh_Box_18-00004 |
14 | Окопи під Болеховом. 1915 рік Джерело: Леґіон Українських Січових Стрільців. Фотоархів Shevchenko Scientific Society Archives Fund Stepan Ripetsky File name: NTSh_Box_18-00048 |
15 | Сотник О. Сівка в окопі під Болеховом. Фотограф Іван Іванець Джерело: Леґіон Українських Січових Стрільців. Фотоархів Архів: Український Музей і Бібліотека у Стемфорді (Канада); Фонд Українські Січові Стрільці; Файл:UML_ Box_5-00005 |
16 | Заняття в окопах. с. Гузіїв, 29 травня 1915 року. Джерело: Леґіон Українських Січових Стрільців. Фотоархів Shevchenko Scientific Society Archives Fund Stepan Ripetsky File name: NTSh_Box_3-39 |
17 | Поле бою біля Болехова. Джерело: Österreichische Nationalbibliothek - Austrian National Library |
18 | Поле бою біля Болехова. Джерело: Österreichische Nationalbibliothek - Austrian National Library |
19 | Поле бою біля Болехова. Джерело: Österreichische Nationalbibliothek - Austrian National Library |
20 | Поле бою біля Болехова. Джерело: Österreichischen Nationalbibliothek, Bildarchiv Austria |
21 | Позиції в лісі. Джерело: Леґіон Українських Січових Стрільців. Фотоархів Архів Український Музей і Бібліотека у Стемфорді (Канада); Фонд Українські Січові Стрільці; Файл: UML_Box_39-00030.jpg |
22 | Міст через р. Бережницю на Бані (ймовірно, що це Баня Лисовицька). 1915 рік Джерело: Österreichischen Nationalbibliothek, Bildarchiv Austria |
23 | Ранений під Болеховом четар Ісаєвич. 1915 рік Джерело: Леґіон Українських Січових Стрільців. Фотоархів Shevchenko Scientific Society Archives Fund Stepan Ripetsky File name: NTSh_Box_18-07 |
24 | Ремонт вузькоколійки. Болехів, червень 1915 року. Джерело: Österreichischen Nationalbibliothek, Bildarchiv Austria |
25 | Перший поїзд через відновлений міст. Болехів, червень 1915 р. Джерело: Österreichischen Nationalbibliothek, Bildarchiv Austria |
26 | Вирва на дорозі Болехів–Стрий. Джерело: Österreichischen Nationalbibliothek, Bildarchiv Austria |
27 | Російські військовополонені. Болехів, червень 1915 рік. Fotograf: Gruppe Hofmann. Джерело: Österreichische Nationalbibliothek - Austrian National Library |
28 | Пам’ятний знак з нагоди переходу німецької армії через Карпати періоду Першої світової війни (1914–1915). Джерело: Краєзнавчий музей «Патріот», с. Тисів Болехівської міської територіальної громади Калуського р-ну Івано-Франківської області. Кн–159, А–159. Знайдено на Кугутовому полі (урочище Долішнє поле, м. Болехів). |
29 | Знак «Відмінний артилерист» періоду Першої світової війни Джерело: Краєзнавчий музей «Патріот», с. Тисів Болехівської міської територіальної громади Калуського р-ну Івано-Франківської області. Кн–157, А–157. Знайдено в лісі на околиці с. Лисовичі Стрийського р-ну Львівської обл. |
30 | Знак «Тризуб» в емалі часів УСС. Джерело: Краєзнавчий музей «Патріот», с. Тисів Болехівської міської територіальної громади Калуського р-ну Івано-Франківської області. Кн–150, А–150. Знайдено на Болехівській горі, м. Болехів). |
31 | Кокарда тірольських кайзерівських стрільців «Едельвейс». Джерело: Краєзнавчий музей «Патріот», с. Тисів Болехівської міської територіальної громади Калуського р-ну Івано-Франківської області. Кн–459, А–395. Знайдено в урочищі Лани, с. Тисів). |
32 | Латунна головка снаряду 210 мм. Джерело: Краєзнавчий музей «Патріот», с. Тисів Болехівської міської територіальної громади Калуського р-ну Івано-Франківської області. Кн–193, А–193.7. Знайдено на Болехівській горі, м. Болехів). |
33 | Штик зразка «Унтерофіцер» періоду Першої світової війни. Джерело: Краєзнавчий музей «Патріот», с. Тисів Болехівської міської територіальної громади Калуського р-ну Івано-Франківської області. Кн–462, А–398. Знайдено на Болехівській горі, м. Болехів). |
34 | Реконструкція шолома німецького типу «Пікельхельма» з оригінальними металевими частинами. Джерело: Краєзнавчий музей «Патріот», с. Тисів Болехівської міської територіальної громади Калуського р-ну Івано-Франківської області. Кн–463, Р–65. Знайдено в місцях боїв під Болеховом.). |
35 | Угорська солдатська пряжка часів Першої світової війни. Джерело: Краєзнавчий музей «Патріот», с. Тисів Болехівської міської територіальної громади Калуського р-ну Івано-Франківської області. Кн–458, А–394. Знайдено на Кугутовому полі (урочище Долішнє поле, м. Болехів). |
36 | Карта боїв УСС в обороні Болехова, 30 травня–02 червня 1915 року. Джерело: Думін О. Історія Лєґіону Українських Січових Стрільців. 1914-1918. Львів, 1936. С. 127. Електронна бібліотека «Чтиво». URL: https://surl.li/wfmedh (дата доступу: 07.12.2025). |
37 | Літня офензива союзних армій у Східній Галичині, 1915 рік. Джерело: Думін О. Історія Лєґіону Українських Січових Стрільців. 1914-1918. Львів, 1936. С. 131. Електронна бібліотека «Чтиво». URL: https://surl.li/wfmedh (дата доступу: 07.12.2025). |
0 Коментарів